Завантажити

Жовтневих поставили. А мені спати — просто падаю. Прилягти нема де — під ногами моква, болото. Тільки ж солдат з усякого становища вихід знайде... Прокинувся вранці: де це я? Кругом людно, гомін, а я... на трибуні сплю. На узвишші переночував! Солдат на трибуні, а навколо, на майдані... повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мій чи мій? І діти ждуть: може, татко?
На мить ніби тіні перемайнули по обличчях — кожному, видно, уявились і той натовп солдаток, і одинока трибуна серед осіннього степу, на якій спить після дороги зморений солдат...
Додому Дорошенко повертається знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда доріжка його в'ється поміж іржавими розпашнілими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають оті мертві суднові манометри та безладно кинутий якірний ланцюг... На цьому, власне, й завершується передобідішня Дорошенкова прогулянка, яку він в думці з гірким усміхом називає ходінням по Дузі Малого Кругу. Скільки ще доведеться зробити йому таких обходів? Окреслилось трохи більше коло, ніж колись верблюдове, але таке ж одноманітне, замкнуто-безконечне...
Безтарка, запряжена парою коненят, стоїть біля медпункту. Стара незнайома жінка сидить навпроти безтарки на лавці, схилилась на руки й... плаче.
— Чого ви плачете? — зупиняється проти неї Дорошенко.
Жінка відкриває до нього своє пооране глибокими зморшками, мокре від сліз обличчя.
— Ти мене й не впізнав, Іване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка!
Він став пригадувати, яка ж це Варка...
— Варка Андрієвська! — підказала вона.— Ще ж ми разом в КСМ осередку були...
Та ось як іде час, ось які сліди повідкладало життя на колишніх його комсомолках... Баба стара, а він, Дорошенко, ровесник її, досі вважає себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тільки на полудень стало...
— Чого ти тут, Варко? Чого плачеш?
—— Сина привезла ось,— вона кивнула на безтарку,— підозра, що стовбняк... Лікарки нема, а без неї не приймають!
Дорошенко мимохіть кинув погляд у безтарку і внутрішньо здригнувся, побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя...
Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала розповідати, як сталося лихо. Син у неї комбайнер, на самохідному працює, під час роботи нігтя на пальці збив, треба б до лікаря, але ж у нас сам знаєш як: попільцем з цигарки притоптав, кров засохла—і далі гайда... Аж потім уже товариші стали помічати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошує, око тягне...
— Тільки після того мені признався: місця, каже, мамо, нема на мені такого, щоб не боліло, всього мене викручує. Привезли його вчора сюди, лікарка оглянула: підозра на стовбняк. Тут би його й покласти, уколи б йому, а вони додому відіслали. Через три дні, кажуть, з'явишся... І лікарка молода, культурна ніби, а так могла... Через три дні! А його за ніч ще більше перекосило, вже сьогодні й слова не міг їм сказати, паразитам...
— Не лайся, Варко.
— Та як же не лаятись, Іване? Калікою ж можуть хлопця зоставити на весь вік,— з болем викрикнула Варка.— А як він трудився, як робив! Днює в полі, ночує в полі, хліб он який вродив, пшеницею все поналивали, навіть курган отой, де склеп панський був, і туди зерна налили. А то ж усе його праця, механізаторова! Як зайшли жнива, дві-три години передрімав десь на кулаці і вже подавсь, уже на комбайні... І ось таке ставлення.
— Там хтось є? — кивнув Дорошенко на двері медпункту.
— Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця... Чого ж ви, кажу, одразу його не поклали? “Ліжок не вистачає...” Серця в тебе не вистачає, а не ліжок! Інша під кущем би отам хворого поклала, а не відсилала б додому... Та ще й Лукії нема, нікому й поскаржитись на них, паразитів... Холодні, бездушні в нас люди, Іване, як з такими нове житя будувати, скажи?
Дорошенко піднявся на ґанок медпункту, постукав. Двері відчинились. На порозі з'явилась фельдшериця в білому халаті, розгодована, повновида, здається, якраз Яцубина подруга життя.
— Що вам треба?
— Прийміть хворого.
— Це ви — хворий?
— Ні, я здоровий. Хворий там,— Дорошенко поглядом вказав на безтарку.
— А чого ви втручаєтесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? — В цьому почулося бажання дошкулити.
— Я не директор радгоспу.— Дорошенко відчув, що сліпне від люті, від нахлинулої в голову крові. Все ж зусиллям волі він стримав себе, сказав твердо, вимогливо: — Хворий в безтарці, і негайно звольте його прийняти!
Своїм владним тоном він, здається, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотіла щось знову про ліжка, про те, що без лікарки вона не має права... На гомін, одначе, вискочила десь із внутрішнього двора й сама лікарка — молода і досить гарненька особа з фарбованими віями та модно напущеною на лоба зачіскою, аж не вірилось, що така молода і, сказати б, цілком сучасна дівчина вже встигла стати такою бездушною. А в інституті сама ж, певно, обурювалась бюрократами, їхньою

читати