Завантажити

вичерпується їхня роль... Хіба ж не самообдурювання?
Думати про це Баглай ніколи не міг спокійно. Особливо збільшилось пилюки після застосування на мартенах кисневого дуття. Не дим, а залізо, чисту руду, багатшу, ніж з рудників, видувають із труб, і вітер день і ніч розносить її над містом… Чотириста тонн пилюки щодоби — тобто тонни й тонни чистого заліза у вигляді бурих отих димів! А директори? Кожен із них і зараз має фонд, щоб платити штрафи за забруднення. І платить, бо йому нема коли думати про фільтри, в нього, бачите, завал… Кошти на будівництво газоочисних споруд їм відпускають щороку, на, бери, будуй, а хто ті кошти освоює повністю? Хто по-справжньому піклується підготовкою відповідних спеціалістів? Був раніше технікум десь на Кавказі, що готував таких фахівців, а потім і його ліквідували. До застосування кисню, доки мартени диміли потихеньку, ще можна було якось миритись, а зараз, коли всі процеси інтенсифіковані, над заводом як пожежа! Бурі хмари затягують небо, проблема очищення стає головною... Шкодує Баглай, що нема їхнього колишнього директора Батури, помер від раку, лауреатом був, той би одразу вхопився за їхню установку! Мокре очищення, яке вони пропонують з Олексою, звичайно, теж річ громіздка, клопітна, треба буде силу-силенну води, треба будувати величезні відстійники, нові установки, кожна з яких це майже цілий цех... Але ж треба колись за це братись! Хай сьогодні ніби це вам і невигідно, товаришу директор, таке не працює на план, зате повітря для людей буде чистим, небо над заводами блакиттю заясніє, — хіба ж це не варте найбільших зусиль?
Всю дорогу думалось Миколі про ці сточортячі дими.
На Веселій дітлашня з бурхливою радістю зустріла свого улюбленця, баглайчата й сусідскі — всі були заїдені шоколадом: певна ознака, що Іван з Індії повернувся. Соняхи й на Веселій цвіли, аж тут згадав Микола, що сьогодні день його народження: з дитинства ще, з материних слів, закарбувалось, що, як народився, була війна, снаряди по садках вибухали і соняшники стояли в цвіту!
Він, бач, і забув, а матері не забулось: пирога з вишнями спекла. Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихідного і багато хто подався на Скарбне. Іван з Вірунькою, і обидва Владики, і Федір-прокатник, і ще приєднався до них інженер з Іванового цеху... Запрошували й Миколу: як приїде, щоб одразу їх доганяв. Мати — лоцманського роду, справжня дніпрянка: висока, чорноброва ще, дарма, що літа…Суворий злам брів сьогодні якийсь лагідніший, почувається, що душа материна не в тривогах нарешті: і старший син повернувся, і молодший у дворі… Навіть засміялась, показуючи, яку шаль Іван привіз у подарунок: ніби молодій, і на плечі накинути совісно.. Микола став упевняти, що індійська шаль дуже личитиме їй. Запитав потім:
— А як тут ваша майбутня невісточка, мамо?
Материне обличчя похмарилось: зникла невісточка. Як поїхала тоді до міста, то й більше не поверталась.
Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звістка. Стояв, як приголомшений, серед двору, ніби серед якоїсь пустелі, що пустелею стала зненацька. Потім сказав до матері глухо, з гірким жартом:
— Що ж ви, мамо, не вберегли її?
— Це, сину, тобі треба було берегти, — відповіла мати серйозно. — Це теж непроста наука: вміти берегти одне одного.
Дала вмитися синові з дороги. Осмалений повернувся з степів, шкіра на плечах і грудях аж жевріється. Доки натирав чистим рушником своє мускулясте тіло, Баглаїха все дивилась на нього: такий виріс красень, вродливець! Старший рудий, витрішкуватий, навіть очі з рудизною, а в цього так і б’ють блакиттю з-під чорних, густих, як і в батька, брів. “У вашого Миколи, — чує іноді, — очі — ну просто небо!” Тільки часто чомусь те небо з присмутком… Рівний ніс з тонкими ніздрями, вони теж, як і в батька, щоразу нервово посіпуються, коли син чимось схвильований... Все батькове — і очі, і брови, й постава. Та бач, яке життя: батькові так і не судилося побачити сина... Безвісти пропав... Тільки для неї він ніколи не буде — безвісти... Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скільки їх тут перейшло і наших, і їхніх — та все більше нещасних. Той Ганс-постоялець фотографію своїх кіндерчат щодня жінкам показує, шукаючи співчуття, а голодні обморожені італійці теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться...
Хоч і засмученого звісткою, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок.
А щоб якось утішити сина, сказала, що вже вся Зачіплянка знає, чого викликано його з хлібозбирання на Вовчій. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, — чогось таки варті їхні димолови...
— Замучились, мамо... Легше стіну пробити, — буркнув син.
Баглаїху це аж розсердило.
— А ти на легке сподівався? — запитала суворо. — Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугюголовець у директорськім кабінеті — одразу й носа вішати? Це не по-нашому, сину. Візьми лишень себе в руки! Легко в житті ніщо не дається, пора б уже знати...

читати