Завантажити

відкликає їхню компанію вбік, пропонує пошепки: “Дєвочек треба? Можу влаштувати...”
— Та не подонок? — ще й зараз обурюється Микола. — Годилось би йому по тикві дати, та передумали: чи варто руки бруднити?
— Треба було його відвести в штаб дружини, — строго зауважила Вірунька. — Там для таких типів добра мітла приготована.
Віруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулі — записалася після того, як провела на Бхілаї свого Івана, грозу паркової хуліганви. Дехто, правда, іронізував з цього приводу: вдома город неполений, діти на бабиній шиї, а вона, підтримуючи Іванів престиж, з порушниками громадського порядку бореться.
— Кажуть, Віронько, ти успішно отамануєш? — жартує Микола. — Всі патрулі перед тобою на витяжку?
— Смійся, смійся. А мені не до сміху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першої получки причастилося і чіпляється до людей. Воно там і випило, як горобець, а скільки йому треба після цеху... Бліде, дохле, валяється під кущем, хіба ж не заболить душа? Та не я тобі мати! Вчора одне з ремісничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик і давай до дівчат в'язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге і — в штаб. А воно ще й дибки стає, лихословить, тільки в штабі заскиглило: оця, каже, тьотя вухо мені так скрутила, дивіться, аж розпухло... занесіть це в акт!
— Справді, Вірунько, хіба ти маєш право вільного громадянина — за вухо?
— А хуліганити воно має право? Теж мені захисник! Сам ти чого досі не в патрулях? Спортсмен, статура яка... Для чого ж ото м'язи нарощуєш?
— Спортом захоплюватись і п'яниць по парках підбирати — речі різні, Вірунько.
— А хто підбиратиме? Усе ми, жінки? А де ж ви, самбісти?
— Я не майстер руковивертання. Може, мені млостить від цього? Може, в мене відраза? Чи не єдиний з культів, який чогось вартий у наш час сумнівів і невизначеності, культ здорового античного тіла. На човна та по Дніпру — оце дотепно, оце по-моєму. Зрештою, що на цій грішній землі залишається людині, крім усмішки неба та ласки сонця?
— Усмішка неба — це гарно. Ти таки в нас поет...
— “Днів моїх золоті бергамоти обшугали, оббили вітри”. Як це тобі?
— Теж твоє?
— Костя-сліпий склав: і слова, і музика його... Під баян виконує.
— Анонімок не пишуть, а хтось і на нього, на Костю, капнув у райраду! Нібито підпільно постачає Зачіплянку перваком тутешньої марки “сам жене”... Було мені за нього клопоту... Та як вам, кажу, не соромно незрячу людину вистежувати? Може, й стався коли такий гріх, вигнав до свята, а зараз чесно працює, роботу від артілі інвалідів додому бере... Кошики з верболозу робить, ними живе...
— Вірунько, не самими кошиками людина живе... “Днів моїх золоті бергамоти” — оце дає смак життю! — Микола захоплено стріпує чубом. — Чари поезії, чари музики — ось у чому людина явила свою унікальність, хіба ні? Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, — це, можливо, останнє пристанище свободи!..
— А, всі ви скептики, — відмахнулась Вірунька Івановою примовкою, яку вона часто повторює влад і невлад. — Багато ти мудракуєш, Миколо... Глянь, яка ніч. Дівчата божеволіють від кохання в такі ночі! Десь за ним, може, сохне яка, а він усе язика тренує... Ми з Іваном, коли познайомились, то справді мовби чари які найшли на нас, — все життя мені засвітилось. І люди всі стали гарніші, і ферма... Пораєм корів, а я ні ясел, ні силосу не бачу, все поглядаю на шлях, коли вже ті шефи приїдуть, а з ними той рудий-кучерявий, що в нього щось шалене в очах...
Дуже, видно, заскучала Вірунька за Іваном, коли аж про таке заговорила, про інтими свої, що їх Микола раніше ніколи б, мабуть, не почув. Захмелена спогадами, затихає, злігши на лутку, зголодніло якось всміхається своїм гріхам, своїм любощам...
Садки стоять безшелесні, крізь них Микола час від часу дослухається до подвір'я Ягора Катратого. Гуси там загелготіли. Мабуть, Ягор з Дніпра повернувсь, потривожив своїх підлеглих... Відтоді, як провели заводчани Катратого на пенсію, як з оркестром привезли ветерана горнового аж на Веселу, інший промисел дід собі знайшов, не міг склавши руки сидіти. Спершу ходив по “халтурах”, парове опалення забудовникам ставив, дахи вкривав трудно добутим шифером, хоч у самого хата ще й досі по-старосвітському одна-однісінька на все селище соломою вшита. І так жив підробітками, аж поки сягнув давно жаданої посади — влаштувався бакенщиком на Дніпрі. Завелися в діда снасті риболовецькі, завелися знайомства з рибінспекторами, які часом навідуються до старого аж із міста змивати з себе гріхи.
А нещодавно на дідовім подвір'ї з'явилася нова таємнича особа. Хіба ж Віруньці з її чисто жіночою проникливістю важко догадатись, чого Микола раз у раз нашорошує вухо в той бік...
— Бачив, студенте, яка там у Ягора племінниця город поливає? Красуня ж! А ви спите! Хоч би коли на танці дівчину запросили, скептики нещасні...
Для скептиків, звісно, не зосталась

читати