Завантажити

боягузливою злістю. Мине якийсь час, і він виступатиме на передвиборних мітингах десь у Веспремі чи Сегеді і вимагатиме заміни жорстоких радянських окупаційних військ американськими.
Черниш, розвеселившись цією сценою, рушив до вогневої.
Дівчата, яких він зустрів удень на східцях, зараз стояли в черзі. З-під насунутих капелюшків вони уважно стежили за ним.
XXI
«Протягом трьох діб вас не чую. У відчаї, бо весь час перебуваю під загрозою смерті. Робимо все, щоб підтримати зв'язок. В Офен Штолілі Пешт руські зайняли нові райони. Ремхплац зайнятий».
Такого змісту шифрограму перехопили одного дня наші війська.
Оточені волали до Гітлера. Гітлер наказував триматись.
Дивізії, зняті з-за Рейну, з гір Італії, прибували під Будапешт. Терміново були вислані на фронт курсанти берлінських військових училищ. Прямо з ешелонів їх кидали в бій.
Гігантська танкова битва розгоралась на північний захід від столиці. Тут ворог зосередив головні сили для того, щоб зовні протаранити кільце оточення. Степи на величезному просторі красились пожежами. Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків.
...Буде літо після війни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме віліс. Американець з Союзної Контрольної комісії в димчатих окулярах, що захищають від сонця, оглядатиме навколишні поля. Що за кладовища техніки, що за череди залізних важких динозаврів розбрелись від Дунаю до самого Балатону? То пісочно-жовті, то обгоріло-чорні «пантери», «тигри» обростають бур'янами вище гусениць... Звідки їх стільки? За хвилину налічиш десятки. І хто їх зупинив? Скільки мчить машина, все вони, вони, вони обабіч дороги. Невже все це ревіло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух?
Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспіваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнів Дунай, попереду світилась Перемога. У ті дні, пропечені нашою гарячою кров'ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрісканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвіченими безсмертям, кидався він під ревучий танк. І вибухав під танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергією любові і гніву.
Оточені в Будапешті не знали, як за Дунаєм радянські гвардійці винищують їхніх довгожданих «королівських тигрів», як шматується німецький панцир підкаліберними уральськими снарядами. Оточені вже втратили іподром, де сідали їхні транспортні юнкерси. Тепер боєприпаси їм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частіше потрапляли в руки наших штурмовиків, які нестримно наближались до Дунаю.
Бійцям батальйону Чумаченка вже було чути стрілянину з правого берега, з Буди.
Командний пункт батальйону містився в цей час у комісійному магазині, що виходив вітриною на одну з центральних вулиць.
В напівтемному, довгому й вузькому приміщенні, де колись шастали запобігливі продавці, тепер ходили заклопотані бійці й офіцери. Під ногами тріщало скло посічених кулями дзеркал. Шелестіли пухнасті лисиці, які мали обвивати плечі угорських аристократок. На прилавку сидів телефоніст. Він передав трубку комбатові, і Чумаченко, підтакуючи, вислухував рапорт з четвертої роти, яка штурмувала один з об'єктів за двісті метрів звідси.
— Перший поверх зайнято, — доповів командир роти, — на сходах гранатний бій.
— Не брешеш?
— Слухайте.
В трубку було чути вибухи гранат.
В другому кінці прилавка бійці клопотались біля патефона, знайденого в цьому ж магазині. Серед купи пластинок з усілякими фокстротами і румбами бійці натрапили і на кілька наших, вітчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комісійними цінами.
— «Есть на Волге утес» — двісті пенго! — вигукував батальйонний радист.
— «Ой гай, мати» — теж двісті!
— А румба?
— Сто!
— Іштенем, що ж це таке? Свої дешевше цінують, аніж наші!
— Ось диви, «Побратався сокіл».
— Далеко наші соколи залетіли!
— Над Дунаєм в'ються!
— Німці український чорнозем вивозили ешелонами в райх, а ці музику...
— Закладай.
Радист накладає пластинку, накручує:
Побратався сокіл
З сизокрилим орлом...
Шовкун, урочисто втерши вуса, підхоплює знайомий мотив. Товариші вражені — який чистий, соковитий голос у цього санітара. Він співав, задумано дивлячись па розбиту вітрину, ніби там бачив не чужу вулицю з розшматованим засніженим трамваєм, а рідну зелену весну, коли шумлять дуби і зацвітають луки.
Ой брате, мій брате,
Сизокрилий орле...
Бійці один за одним почали підтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами.
— Припинити! — гримнув комбат від телефону. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте пісня продовжувала звучати і наростати десь надворі.
— Що за біс?..
Іван Антонович кинувся на

читати