Завантажити

стрибали по брухту вздовж вузької вулиці, що, затиснута обвалами стін, нагадувала гірську ущелину після землетрусу.
Гармаші, вправні, дебелі хлопці, одним духом викинули німецьку зенітку з кругляка і поставили на її місце свою. На стволі цієї гармати ясніли, як ордени, червоні зорі, а на щиті красувався напис: «Смерть білофіннам!»
Де вже були ті білофінни та карельські ліси, а напис не злиняв і в Будапешті.
Артилеристами командував Саша Сіверцев. Бадьорий голос його дзвенів. Сіверцев встановлював гармати жерлами в різні боки: одну — вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу — в бокову вуличку. Сьогодні юнацьке обличчя Сіверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха під чорною околичкою кашкета пашіли, як півнячі гребені. Він був у тому настрої діяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм.
— Сашо! — почув він десь зверху знайомий голос. Біля вікна третього поверху стояв Черниш, також збуджений і радісний. — Доброго ранку, Сашо! Як спалось?
— Дякую, друже! Ніяк не спалось. А ти хіба спав?
— Куди там спав! Сьогодні ж у нас вальпургієва ніч! «Хазяїн» каже, класична ніч. — Де твої «самовари»?
— Скрізь: два на подвір'ї, два тут зі мною, один десь кочує.
— Ви знову ввели кочуючі?
— А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землі підтримаєш?
— Обов'язково! А ти мене з своїх апартаментів...
— Апартаменти!.. Самі розбиті ванни та фріци з ночі лежать. Як твоя «Смерть білофіннам» почуває себе в дунайському кліматі?
— О, будь здоров! Готується прийняти нову зірку на ствол.
— Сепі.
Морозяний свіжий ранок розцвітився над Будапештом. Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря. На сході лягла по обрію величезна оранжева смуга. Літаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небі.
Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив «фердинанд». Понеслися одна за одною з пекельним гудінням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повітря. Посипались вікна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибині кварталів заскрипів залізним скреготом «собака» — шестиствольний німецький міномет, і одна з мін вибухнула поблизу пушкарів. Хтось з-поміж них, видно, вийшов з ладу, бо Сіверцев сам підскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити ціль у панораму.
А ціль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в білий колір, «фердинанд» наближався, як суцільна крижана брила, викинута з Дунаю. Тільки-но Сіверцев, припавши очима до панорами, хотів віддати команду, як важка гаряча болванка просвистіла над самою його головою і знесла щит.
— Бий! — щосили вигукнув Сіверцев і закрив обличчя руками.
Пролунав постріл.
Крізь усі пальці Сіверцева сочилася кров.
Внизу, на іншому перехресті, біла брила спалахнула високим полум'ям.
— Лейтенант! Вас поранило?
Незрозуміле, як його могло поранити: болванка, просвистівши над головою, пролетіла далі, щоразу дзизкаючись об брук і знов підскакуючи, як камінь, кинутий по воді.
Однак Сіверцев усе ще стояв біля своєї гармати, закривши очі руками.
— Лейтенант, відкрийтесь!
Він через силу відірвав закривавлені паруючі руки від обличчя. Обслуга жахнулась: Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Навіть незрозуміле ще було — як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повітряної хвилі від болванки. Бійці взяли його попід руки і перевели в готель. Тепер він лежав під стіною на килимі і чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардів злиплись від крові.
Батарейці метушились, розшукуючи фельдшера. Всі вони були, як один, голомозі. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими — шиї наче витесані.
— Запорожець! — покликав Сіверцев одного з своїх сержантів. — Спалили?
— Спалили.
— По моїй наводці?
— По вашій.
Офіцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомість з'явився Шовкун і, опустившись перед Сіверцевим на одне коліно, став швидко розривати бинт...
— Востаннє в своєму житті, — промовив Сіверцев несподівано рівним, спокійним голосом, — я бачив у своїй панорамі «фердинанда»... Горить?
— Догорає.
— Хлоп'ятка... Остання моя панорама...
Хлоп'ятка, одвертаючись до стін, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардійські потилиці, дбайливо голені з ініціативи Сіверцева, лисніли потом.
Шовкун обережно, м'яко перев'язував.
— Гармата ціла? — запитав через деякий час лейтенант.
— Ціла.
— Бережіть її, — тихо заповів він.
XIX
Черннш саме вів вогонь, коли телефоніст передав, що його хоче бачити офіцер з батареї.
— Лежить внизу... Поранений.
Командира роти якраз не було, і Черниш не міг піти,
«Поранений... З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?» — думав Черниш між командами.
Через деякий час з'явився Кармазин і, замінивши Черниша, відпустив його до товариша.
Внизу пораненого вже не було. Біля одного з вікон стояв

читати