Завантажити

зривалася пісня.
Біля мінометів «е було майже нікого. Лише кілька бійців чистили зброю, та походжав між ними свіжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям.
— Де народі' —голосно звернувся до нього Сагаїіда.
— Всі тати, — махнув Денис рукою нa село, — мітингують із словаками та словачками. їхні партизани з тгр виходять...
— І комроти там?
— Комроти в полку. Пішли з гвардії лейтенантом відбирати поповнення.
— Прийшло?
— Начебто.
Сагайда скинув кітель, скинув сорочку і став умиватись, овлява-ючи себе водою до ігояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з відра просто на .стнну, в фін, солодко вигинаючи хребта, іржав, пирхався на всі боки.
— Нічого мені комроти не передавав?
— Вони вас обидва тягли за ноги, ніяк не могли добудитись. Потім кинули, засміялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скільки влізе. Казали, що ви три дві можете спати без'просипу.
— От ще мені експериментатори, — засміявся Сагайда і, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся біля термоса, де йому було залишено сніданок. — Сідай і ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить.
— Ні, я вже.
— Як хочет... Ая повеселюсь.
Після сніданку Сагайда і собі подався до села. Ішов навпростець, то пірнаючи в білу тінь розквітлих садів, то знову видираючись на залиті сонцем розпушені виноградники. Вітався з знайомими офіцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах підгір'я і, перекидаючись жартами, вперше пробували голими підошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайді бійців, сидячи під деревом, мирно бесідували, навперемінки сьорбаючи з казанка свіже, ще напухирене пишням шумом молоко.
— Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед, — говорив один з них, в погонах сержанта. — Насамперед любов! Любов до всіх поневолених, до' всіх трудящих людей на землі... Нею ми сильні, Мартинов, ось у чім суть...
«Філософи», — приязно подумав Сагайда, проходячи непоміченим повз бійдів і, всупереч власній звичці, не зганяючії їх окриком, щоб вітали його. «Любов рухає армії... хм... закрутив», — посміхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подібне від Брянського. Тоді він лише поглузував з слів друга і назвав його ні з сього ні з того Спінозою. А сьогодні ці слова чомусь припали Сагайді до, серця.
Починалася окраїяні подвір'я Грінави. Тут було зовсім затишно і ніщо не нагадувало Сагайді про війну. Кудкудакали кури, шукаючи гнізд, щоб знестися... Підіймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гір погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бій? Невже він, Сагайда, тільки тимчасово вибрів із тієї темної спеки війни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садків, серед цвіту й сонця, мов виплеснутий уві сні на якийсь сонячний острів?
— Младий пане!
З грядки через подвір'я до нього дрібно поспішає старенька згорблена словачка.
— Просим вас, не миніть моєї господи, завітайте хоч на єдину хвильку!..
Вона стоїть навпроти Сагайди, маленька, мов куріпка на межі, весь час жалібно і невпевнено посміхаючись.
— Маєтні люди днесь відчинили пивниці, частують других висвободнтелів, — губи бабусі скривджено засіпались. — А я, убога словачка, ніц не мам, герма'н повиїдав, повипивав вшецко... Але хце се мі таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному місці... Не погребуйте мнов... Зайдіть-но!..
Сагайда схвильовано засопів.
— Чого ж... Зайду... З радістю зайду.
Бабуся дріботіла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотіла впевнитись, чи офіцер справді-таки йде. Скрипнули двері, відчиняючись навстіж, заспівали на все подвір'я:
— Про-о-сим!..
В хаті було як у вінку. Хоч убогість, справді, виглядала тут з усіх кутків, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стіни розписані виноградом, на вікнах квіти в глечиках, від порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тільки сьогодні покладений. Частина кімнати була відгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальці, заглянула за перегородку, всміхнулася і відставила ширмочку вбік.
На невисокому дерев'яному ліжку, згорнувшись клубочком, спала дівчина, розшарівшись, важко дихаючи і час від часу здригаючись уві сні всім тілом. Білява, зовсім юна, вона була зодягнена так, наче тільки оце повернулася з далекої дороги: в чоботях, в теплій зимовій хустці, підперезана ременем. Світле, пишно розпущене волосся розсипалося їй на плечах шовковистими волоткамя.
— Видите, знову одягнулась, — говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дівчини. — Отак буває, тільки-но вийду на обійстя, повернусь, то вона в одязі — мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зібралася, голубко?.. І вночі отак: прокинеться, схопиться і все на себе, на себе. Одягнеться, як до війська, потім паде й спить... Єзус-Марія, як їй

читати