Завантажити

полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак і йому немає місця на армійському возії Важка навіть голка для солдата в поході!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, і гілляста калина зачервонілася до бійців далекими рідними краями, тьохнула вишитими соловейчиками.
— Патку мій, патку! Власними руками Явдошка ці узори виводила!.. Давно зберігав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жінко, не осуди, любко! Пускаю твої вишивані соловейки на високі гори! Летіть, коли вже на те пішло!..
— Не викидай, Хомо, — запротестували товариші. — Халяви кинь, а рушник залиші.
Хаєцький постояв якусь мить, вагаючись, і нарешті послухався ради. Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишені.
— Не багато заважить. Може, навіть легше буде з нею в поході.
...Все це діялось напровесні в похмурих придунайсь-ких горах. Відтоді вже минуло понад місяць. Хома оговтався, призвичаївся до своїх нових обов'язків. У гірських переходах він був помітно схуд, а тепер знову ввійшов у норму, навіть ще більше роздався в плечах, смаглява туга шия напинала йому комір.
Гори зостались далеко позаду, сірий камінь змінився словацьким рахманним чорноземом. Не провесінь, а вже справжня весна дихала навкруги.
Ідучи в колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахи весняних, розпарених за день полів. Пахло рідним Поділлям, прісними земляними соками, хмільною силою майбутніх урожаїв.
— Як усе тут Україну нагадує! — збуджено озирався Хома на всі боки. — Може, це ми землю вже кругом обміряли та й знову додому повертаємось? Ти чуєш, Романе? Чуєш, Маковею?..
І земля, і села пішли знайомі, немов уже бачені колись давно. Співуча, зрозуміла словацька мова радісно заздвеніла звідусіль...
III
— Добри ранок, пане вояку!
— Здорова була, сестро!
Десь поблизу бійці віталися з словачками. Сагайда крізь теплу дрімоту слухав їхній голосний, милозвучний гомін, думаючи, що це, певно, йому ще снується сновиддя. Хіба вже справді ранок? Він повільно розплющив очі і радісно вразився: просто над ним, вся в цвіту, розкинулась віттям тендітна яблунька. Немов прийшла звідкись вночі і стала в головах. І всі дерева навкруги, які вночі були чорні та царапкі, мовби виплетені з колючого дроту, тепер стояли біло-рожеві, м'які, святкові. Золоті бджілки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись між ними в чашечках, то з'являючись звідти ще золотішими. Тепле, спокійне повітря було наскрізь чисте, все пройняте сонячними блискітками.
Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тілі солодку повноту сили і енергії. Зовсім близько на заході височіли гори. — Малі Карпати, тягнучись могутнім пасмом десь із півночі країни до самої Братіслави. Вночі, коли полк підійшов до них, гори були темними, як зубчасті середньовічні мури. А до ранку вони наче підсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камінням, а подекуди вже навіть весело зазеленіли схилами. Десь у гірських глибинах глухо вигримував бій, а тут, біля Сагайди, було затишно і спокійно. Весь самієвський полк, якому після шаленого маршу нарешті випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогодні він мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночі в словацькім селі Грінаві, яке розкинулось внизу понад Братіславським шосе, а бойові підрозділи батальйонів, в тому числі і мінометники Івана Антоновича, зайняли собі всі сади підгір'я, що нависали над селом величезним квітучим амфітеатром.
Сагайда, випроставшись між низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений і засліплений блиском вранішньої природи. Протирав по-дитячому кулаком очі, намагаючись перш за все зорієнтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японські черешні розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому підгір'ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рівнин, пришвартувалась до гір словацька Грінава. Витягнувшись понад шосе, ледве видніється вона черепичними дахами з-поміж садів. Густо розкинула над собою білі снасті, напнула сяючі вітрила, легко зависла на них, готова попливти в далечінь при найменшому вітрі... Куди попливеш, Грінаво?
На рівнинах за селом розгортались густо помежовані поля. Ледве мріли на шляхах валки підвід, пролітали машини, сліпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабін. Рухливі марева невпинно перебігали на далекі обрії, мов лави прозорих атакуючих військ. «Оце й я розумію, що весна!» — думав Сагайда задоволене.
Роту він наздогнав кілька тижнів тому на Гроні. Тоді весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі буйні ручаї по південяях схилах гір. А ось тут, в словацьких гоститатгих вєсках', весна розгорнулася повністю, рушила полкам назустріч своїми сонячними прекрасними силамн. І полки з'єдналися з нею, мов дві братні армі'ї.
Грінава гула внизу, як вулик, вперше виставлений після довгої зими на сонце. Бійці та словаки групами роїлися по селу, юрмилися на майдані. Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому

читати