Завантажити

вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.
Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з ранку й до ночі, трахкаючи по шосе, що підходило аж до річки, шугаючи крізь гілля над окопами, траплялось, що міни влучали і в самі окопи — чадний, задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.
Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать забиті учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. На дерев'яному мосту, перекинутому через річку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але щоразу, добігши до середини мосту, падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, і мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.
Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.
— Студенти прийшли!
— Курсантський батальйон!
— І грому та блискавки не злякалися!
В словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.
Під проливним дощем, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після того мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.
Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар, а просто над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.
Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар'єрі, неподалік від своїх окопів в підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив, — містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.
Такою цукряною кашею-саламахою вранці пригощав Колосовського його сусід по окопу — веселий, довгов'язий сержант, один із кадровиків полку. Губатий, з орлиним носом, з зухвало-веселими сірими очима і басовитим соковитим голосом, він був з тих людей, що запам'ятовуються з першого погляду і з першого ж погляду викликають до себе довіру й симпатію.
— Ти тут повоюй, а я тим часом приготую сніданок, — сказав він і, витягши з ніші казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тоді запропонував Богданові: — Діставай ложку і за діло!
Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував їх від противника. Земля була мокра, чорна, і рожеві пелюстки маку, вночі оббиті дощем, всюди поприлипали до неї. Прибравши на краю окопу місце, поставили казанок і заходились коло своєї саламахи.
Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповідав Богданові про себе:
— Цаберябий я. Дивне прізвище, еге ж? Декому таке прізвище здається смішним, а є ж іще смішніші:
Пищимуха, Непийпиво, Обійдихата. Був ще у нас в полку старшина Панібудьласка, тепер уже нема... Ти їж, їж, — підохочував він Колосовського, — бо сніданку не буде, а обіду й поготів. Похідні кухні наші всі вже порозстрілювано, третій день отак на підніжному корму живемо.
Незабаром Богдан вже знав від нього про те найважливіше, що необхідно знати бійцеві: звідки німець найдужче б'є, і коли він

читати