Завантажити

дають, та все ж Віктор твій завдяки працьовитості не раз заживав ласки адміністрації. — Його самоіронія знову приправлена дозою гіркоти. — В ізоляторі не сидів, працював без симуляції, робив усе, щоб тільки знов опинитись серед нестриженого людства.
— І опинився, вітаю... А де був — туди, гадаю, дорогу забудеш.
— Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається, Віктор твій там залишив після себе непогану пам'ять. Самих тільки цінних раппропозицій скільки подав, рухаючи прогрес, — знову казав він напівжартома, з гіркою осмішкою.
— Які ж то були пропозиції?
— Для тебе в них нічого цікавого.
— Мене цікавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи.
— Якщо так — слухай. З підказки Веремієнка Віктора був установлений в деревообробнім цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусідові койкосітки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливі думки про новий спосіб сушити онучі... Все це він говорив з жорстоким усміхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Інні. — Ну, а коли вже роздирати рани...
— Годі, не розказуй, — з болем сказала Інна і взяла його за руку, велику, розплескану, в затверділих горішках мозолів, взяла й міцно затисла у своїх маленьких долонях.
Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напівдитяче в цьому мовчанні, в німому сплетінні рук. Так було їм найкраще. І не мало значення, що біля його розбитих шкарбанів так контрастують її лаковані босоніжки, що поруч з грубим брезентом холош ще більше вирізняються дівочі стрункі ноженята, загорілі до пшеничної золотавості, туго налиті життєвою снагою.
— Пісні, чув, складаєш? — згодом запитав Віктор, втупившись поглядом у пісок і, як Інні здалося, ховаючи насмішкувату міну.
— А що — ти проти?
— Чому. Заняття не з найгірших... «Берег любові» днями тут місцева радіомережа передавала...
— Ну, і як?
— Нічого. Душещипательно. — І, обернувшись до неї, Віктор несподівано підморгнув Інні якось по-незнайомому, аж ніби трохи вульгарно (так їй принаймні здалося).
Інна відпустила його руку. Ніколи раніше він їй не підморгував, це в ньому було нове, для неї навіть образливе.
— Чого ти мені підморгуєш? — сказала вона, спохмурнівши.
— Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така — нервовий тик називається...
— Більше щоб цього не було.
— Слухаюсь, товаришу начальник.
І знову рука в руці, і теплінь близькості проймає обох, і гарно їм дивитись навіть на горобців, що так смішно й нелякливо купаються перед ними в пилюці.
— Не знаю, як тобі й дякувати за це побачення, — сказав Віктор згодом. — Ти така чиста, мені аж ніяково сидіти поруч з тобою... Інша знехтувала б, а ти... Інно, ти справді віриш у мене?
— Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер від тебе самого...
— Можливо, й так.
Інні кортіло з'ясувати, як Віктор уявляє себе надалі, адже це так важливо для них обох, не допустить же він, щоб знову життя його йшло навперекосяк...
— Коли ж усе-таки додому, стрижений мій хлопче? Чи вирішив осісти тут надовго?
— Щоб надовго — навряд. Поки що нема гармонії, з начальством. Та й хлопці в «Сільгосптехніку» кличуть.
— Ну, а в Кураївку?
Здається, це було його живою раною. Він насупився.
— Під ваші вікна треба повертатись на коні, Інко. А піді мною поки що мертве залізо, коток незграбний, важкий... Доки він до вас докотиться, доки дочавлю траву до рідного Кураївграда, спливе немало, мабуть, часу.
У голосі його відчувався глибокий смуток.
— Повертайся, — вихопилось у дівчини мимовіль, стишено, пристрасно. — Не барися, любий.
Він узяв її за плечі і, всю круто повернувши до себе, невідривне дивився в очі, повні глибоких темних сліз.
— Повернусь, — сказав твердо.
І хотів би ще додати: «Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб без кінця мучити тебе. Висміювати. Відштовхувати. Дошкуляти цинічно. Втрачати й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати ревнощами без причин... Вернусь, щоб кохати!»'
Х
Уже надвечір Інну підхопили біля елеватора в одну з попутних машин. Випало якраз опинитися серед тих хлопців-зерновозів, що в армійських панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли сіла, докучати не стали. Мабуть, одразу помітили, в якому стані перебуває ця дівчина: до шаріння розхвильована чимось, очі горять, іще вона там, де щойно була.
Інна справді вся була розбентежена зустріччю, переповнена нею по вінця. Провела Віктора до самого котка, що так і стояв, ждучи господаря, на свіжій асфальтівці. «Ти ж знаєш, що я причеплива», — весело сказала Вікторові, беручи його під руку, й помітила, що її невідчепність була йому приємна, з'явилось у ньому щось схоже на певність у собі і, збадьорений, по-журавлиному гордовито він ступав поруч з Інною під оцінливими поглядами бригади, наближаючись з нею до місця роботи. Позиркував з веселою зверхністю на своїх товаришів, дивіться, мовляв, яка красива та чиста дівчина у міні-спідниці постукує каблучками поруч, тримає

читати