Завантажити

*
З кожним подихом
дійсність блідне,
і навколо самі дерева,
Що гілки занурюють в небо,
ніби воду у ванні пробують.
Пророкую циклон із півночі,
дивні сни
у ніч на четверте,
Пророкую велике затемнення.
І стаю дійовою особою.

Ось купюрами стали спогади –
наче й цінні,
але потерті.
І від того світ іде обертом,
як поламана стрілка у компаса.
Десь у власних сирих лабіринтах
вже з’явились
нові химери.
Я стаю дійовою особою
ненаписаних текстів Борхеса.


*
Постають на обрії
образи,
обриси кораблів,
що відпливають на захід.
Хтось тримає в міцних і згрубілих руках
свою долю,
себе
і дійсність.
Хтось не змінює курс
і мету залишає ту ж саму,
Хоча захід – в широкому розумінні –
вже кілька років тому
залишився позаду.

Слухаючи шепіт моря,
наче радіо білий шум,
Хтось відчуває себе
солоним морським вовком,
Десь під вечір –
швидше морським собакою,
Бо у сутінках легше не помічати
бруд на вітрилах,
а десь – іржу.

Прямуючи ввечері додому
чи міряючи кроками
безнадійно порожню хату,
Хтось примружує очі –
від випитого
чи просто від втоми
І бачить темні і теплі
образи,
обриси кораблів,
на яких все життя плавав –
Кораблів, яких не було ніколи.
І яких не могло бути.


*
Замість мене – Воно.
Замість неба – зелена муть.
У свавіллі вітрів руйнується досі знане.
І повзе ртутний стовпчик,
і змісти повзуть-повзуть.
Не знаходячи берега,
в листах твоїх тонуть знаки.
Власний шепіт тебе прошиває навиліт.
Надходить день.
Так лежав би і слухав,
лежав би і слухав
вітер.
Та повз тебе,
крізь тебе
просотались сотні людей,
по собі залишивши
лупу голосів і літер.
Весь роздертий і розданий
друзям, жінкам
та іншим.
Аж нема де шукати.
З чиїх діставати снів?
Мені тільки й лишилось дивитись:
на шиї у тебе судинки –
то є ріки на мапах
загублених островів.


*
Настають часи викидати сміття,
відкидати сумніви,
збирати каміння.
І єдині, хто це розуміють, –
це діти,
тож вони збирають каштани.
І двомірність душі
ув очах перехожих
стає нетактовно помітна.
Всі прискорюють крок,
ідучи повз будівлі
вокзалу або поштамту.
Порожнеча навколо,
власне, всім до смаку,
а проте багатьом не під силу.
Власний голос
впізнати дедалі важче,
принаймні у першу мить.
Всі тримають слухавки,
мов синиць у руках,
всі плекають таємну надію,
Що час і тиша
насправді зцілять,
а мобільний зв’язок – злетить.


*
Вечорами чути далекі гарячі вибухи –
б’ється серце твоє
з невідомим примарним ворогом.
Я вже вкотре німію,
заледве встигаючи видихнути.
Ти волів говорити вві сні,
та й тобі відбирає мову.

Ти покинеш свій бій,
ти залишиш своє поле бою.
Ти уже однією ногою
стоїш на межі,
за межею.
Ти покинеш його останнім.
Тільки це тебе й заспокоює.
По тобі зостається земля.
Це не просто земля.
Це земля після тебе.
У зіницях її
всихають правічні озера.
У зіницях її
догоряють останні пожежі.

Я свідомо лишаюсь
в непевних червоних спалахах,
у шляхах,
що й були,
виявляється,
справжнім домом,
в чорно-білих містах,
що тебе на шляхи випльовували,
на пожовклій траві –
передзахідним медом сонця,
на спустошених землях –
твоїм безіменним болем,
безпорадним,
безслівним
твоїм безкінечним
болем...
Я свідомо лишаюсь в непевних червоних спалахах,
в полі бою твого.
Болем бою твого.
Болем бою.

читати