Завантажити

Про події, які відбуваються в Україні, можна говорити. Але сьогодні не до балачок, бо душа кричить.

Як громадянин я підтримую акції мирного протесту і категорично засуджую побиття людей, чия висока честь і гідність – поза будь-яким сумнівом. Ті, хто віддавав злочинні накази, опинилися поза мораллю і людяністю.

Як письменник – пропоную увазі читача уривок (з невеликими купюрами) з нового роману «Д ’ горі», який недавно завершив .

Політичні події, описані у романі, є одним з елементів тла художньої оповіді. Настрій і колорит запропонованого уривку перегукується з тими очікуваннями та розчаруваннями, що їх зазнали всі ми після Помаранчевої революції.

Проте вже сьогодні бачу: описаний у «Д’горі» політичний час є пройденим етапом, оскільки ми – свідки нової історії, історії прямостояння вільної України і волелюбної нації. Ми ще самі не збагнули власного преображенія, яке відбулося у ці дні, не усвідомили своєї великої перемоги.

We shall overcome! Слава Україні!

УРИВОК ІЗ РОМАНУ «Д’ГОРІ»

Минала осінь, добігав листопад. І людей сповістили: вибори відбулися, країна має нового – третього – президента. Ним став провладний кандидат. Новоспечений керманич мав судимості, проте начебто був богобоязливим, марив Афоном й після цілування ікон губи хустинкою не витирав. Він прийшов до влади завдяки виборчим маніпуляціям.

Люди, які голосували за опозиційного кандидата, обурилися: вибори сфальшовані! У ті дні над Україною наче два сонця засвітилося, тому вночі було видно так само, як і вдень. Українці вийшли на вулиці – й упізнали одне одного. Натомість відмовилися впізнавати політиків, які диктували темники і керували силовими підрозділами. Надії повсталих людей були великими. І великою була віра у прийдешню справедливість.

Кандидат, якого завдяки фальсифікаціям проголосили президентом, декілька днів пиячив, а як з’явився на людях – всі наївно зазирнули йому в очі: сподівалися, що він добровільно зречеться престолу, куди його занесло неправедною хвилею. Але третій президент людей не хотів чути: вони його дратували.

І люди обурилися. Змонтували у Києві сцену з помаранчевими прапорами – прапорами опозиційного лідера.

Не маючи наміру відступати, переможець потелефонував попередньому президентові:

– Давай усіх розженемо до бісової матері! Утопимо їх усіх, блядь, усе це протестуюче бидло, цю кляту чернь у крові! Нехай захлинуться власною сечею! Скинемо у найглибшу шахту, навіть засипати не будемо – осіннє листя теж ферментує!

Проте другий президент не піддався. Він, може, й погодився б, але раптова поетична згадка про осіннє листя ввійшла тривожною скалкою йому у серце – глибоко. Подумав: «Вони ж і дітей, і жінок у землі закатають!»

– Ні, я на це не піду. Я українському народові служив як міг.

– Та ж нічого особливого не вимагається! Ти тільки дай сигнал, щоб війська підтягнути, – насідав новообраний президент: його підштовхували у спину ті, на чиї гроші він прийшов до влади.

Але почув таке:

– Ти зрозумій: я не буду царем Іродом і у цих, блядь, смердючих покидьків, у цих злиднів не стрілятиму. У мене теж немає совісті як і в тебе, але дбайте самі про глибину своїх шахт – я не буду цього робити! – І наостанок пробелькотів: – Хоча б дітям голови не відрізайте… Я людина невіруюча, але, буває, подумаю: а що, коли й справді пекло є?.. Тоді мене, зізнаюсь, б’є пропасниця, мені лячно, я плачу уві сні й прошуся до мами – я тоді молюся… І знаєш, мені здається, що Бог – якщо він є – мене простить…

– Ти – морально зіпсутий елемент! – резюмував президент-переможець, пересипаючи слова лайкою.

(…)

…Люди несли на руках опозиційного кандидата з пов’язаним на шиї помаранчевим бантом, який програв вибори, але мусив їх оскаржити і – в перспективі – виграти. Його несли, позаяк він не міг йти: почувався зле. Й ось чому…

Одразу після проголошення результатів, згідно яких він поступився провладному кандидатові, помаранчевий лідер зачинився на кухні. І там, аби не уподібнюватися до неврастеніків, які у подібних ситуаціях хапаються за стакан, дістав з холодильника кілограмове філе лосося й уп’явся в нього зубами. Однак напруження останніх днів далося взнаки: кандидат поїдав солонувате м’ясо, запаморочливо запиваючи… свіжим молоком. А навіть і діти знають: їсти оселедця чи іншу рибу разом із молочними продуктами – небезпечно! Відтак чоловік зліг зі серйозним отруєнням і в наступні дні, перебуваючи в оточенні вірнопідданих, блював – направо й наліво.

Йому радили:

– З’їж жменю активованого вугілля!

Але отруєний демонстративно поправляв на шиї бант:

– Не буду жерти цієї бридоти, бо від неї у мене почорніють зуби.

Внаслідок отруєння обличчя чоловіка вкрилося глибокими віспинками. На нього було страшно дивитися. Тоді людям, котрі запрудили столичні вулиці та площі, показали упертюха і сказали:

– Цей мученик страждає за Україну! Його отруїли вороги!

Опозиційний лідер при цих словах хрестився.

Просвітлені люди пов’язали помаранчеві шарфи, поставили намети, зі суворою надією гупали у барабани, співали переможних пісень і скандували ім’я свого месії. Люди вже неначе жили в оновленій країні. І хоча кожен у серці мав свого індивідуального президента, це не викликало суперечок та непорозумінь: люди знаходили спільну мову. Розповідали – кожен про свого – президента і розповіді збігалися настільки, як ніби у кожного в серці містився не якийсь індивідуальний, а один на всіх – спільний – державний муж. Перебуваючи в ейфорії від тієї подібності, люди заасоціювали (і як показав час, помилково) вигаданого президента із тим отруєним чоловіком, якого несли на своїх плечах і який, блюючи, вперто відмовлявся лікуватися помічними сорбентами.

Революція почалася!

читати