Завантажити

Присвячую мамі

– Мені здається, я хотів летіти без повітря, – знову забелькотів Джонні. – Здається, хотів бачити червоне плаття Лен, але без Лен. А Бі померла, Бруно.

Хуліо Кортасар, «Переслідувач»

...смерть дитини надихає...

Джузеппе Унґаретті

І моєї дівчинки не стало. Моєї маленької Бі.

Не бачу ручок, якими вона торкалася мого обличчя. Чи, може, цього не було? Тоді що з фотографіями? Вони лежать у шухляді. Бі та маленьке лоша. Це я тримаю її на руках. А ось вона їсть солодку вату на паличці: вона її любить, вона завжди любила солодке.

Я казав:

– Бі, що приніс тато? Бі, моя маленька Бі, що сьогодні приніс тобі твій тато?

Чи, може, нічого не було? Може, фотографії – звичайна купа чорно-білих частинок пам’яті? Пам’яті, яка нікого не впускає у свій простір.

Боже, навіщо ти забрав Бі? Не бачу дівчинки...

Коли ми переїхали в дім, – тихий, безлюдний, на кінці вулиці, яка сама виглядала випадково пригрітою на тілі міста, – він був схожим на хребет, розцвічений подзьобаною цеглою, часом.

«Така собі клітка з каміння й того, що колись було фарбою, склом. Усередині залишилися ознаки життя, яке тут було, цінувалося, – я так подумав. – Старі речі чи щось подібне до телефонних номерів, похапцем записаних на запиленому дзеркалі, можливо, насіння кульбаб та клапті газет. Особливо клапті газет – вони завжди лишаються».

Натомість було чисто.

Пам’ятаю, я сказав:

– Бі, тут як у раю. Перед тим, як вивісити оголошення «продається дім», у будинку добре попрацювали віником та шваброю. Інакше не можна: продаєш – покажи справжній товар. Нічого, що дім старенький та невеликий, він для нас – тисяча і одна ніч.

Бі бігала по дерев’яній підлозі. Її каблучки, я це зрозумів, зробили диво: дім ожив. Пам’ятаю – він ожив миттєво. Тотальне запустіння, абсолютне неіснування в нім живих істот – усе зробилося несправжнім, і ми раділи. А Бі бігала й кричала:

– Нехай у кімнаті живуть іграшки!

Потім завезли меблі: все зайняло свої місця – раз і назавжди. Іноді мені здавалося, що речі дивляться на мене, запитуючи:

– Так ми стоїмо? Світла вдосталь?

Я відповідав:

– Так. Вдосталь.

– Бі не заб’є колінець об стілець, коли бігтиме з подвір’я щаслива та необережна?

Тоді я переставляв стілець.

Щоранку я наповнював водою ночви під розлогою черешнею і йшов на роботу. А надвечір, коли повертався, Бі купалася. У воді, нагрітій сонцем.

Перед сном ми вмикали радіо й слухали музику. Якщо задуха була нестерпною, вимикали світло, розчиняли навстіж вікна, аби вечірні сутінки разом із прохолодою без перешкод запливали в кімнату.

Музика була нашим другим життям. Ми підспівували, запам’ятовували слова. Особливо любили пісню «Твої очі були блакитними, Джузеппе».

«Джузеппе... Звідки тут взялося це ім’я?» – думав я тоді, оскільки не знав раніше цієї пісні, але чув іншу, в якій були дивні слова. Щось схоже на «дерева виросли...»

Дім, дерева – яблуні, сливи, черешні, – маленька Бі, я. Ніколи не знав, що це комусь може заважати. Не думаю, що мудрість в тому, аби з простого зробити складне. Невже хліб не ріжеться ножем, сонце не поступається своїм місцем, пітьма не змінюється на світло?

Один письменник, коли у нього питали, чи вірить він у життя після смерті, казав:

– Ні. Гадаю, після мене нічого не залишиться.

Засновник християнства на таке ж питання відповів:

– Так.

Немає принципової різниці. Настільки принципової, аби стало потрібним забрати тебе, Бі.

Чи вже ні у дійсності, ні у сновидіннях для нас немає місця?

Сусідка, ще не стара жидівка Ліза зранку розносила молоко. Ми завжди купували. Бі любила хапати з трюмо заготовлені звечора гроші, брати порожнього слоїка і летіти навпростець до хвіртки на звуки мідяного дзвоника (ним Ліза сповіщала про свій молочний хід), щоб за мить повернутися з тим самим слоїком, але вже наповненим свіжим молоком, яке парувало ранком, квітами.

(«Занадто ідилічно. Достеменно: занадто ідилічно».)

– У тітки Лізи сьогодні день народження. Вона чекатиме на нас.

Апельсинове суфле, тістечка, коктейль із кефіру та фруктового соку – і ще, ще, ще. Сусід Іван розводив хвилями міхи трофейного акордеона, виграваючи фокстроти та вальси. Його дружина Ніна разом із Лізою тупотіли по підлозі, а я вистукував ложкою по бляшаній кришці відповідні ритми.

Як раділа Бі!

Кіт Лізи давно втік, але Бі його не шукала – нехай тікає: вона теж танцювала. Її ніжки – о! Вони вміли робити диво!

Підпилий Іван кричав:

– Ніна – ім’я грузинських княгинь!

Бі хотіла пересміяти всіх.

І мені приснився сон.

Я лежу в сонячних ночвах – мертвий, нічого не говорю, мої руки, наче крила, очі заклеєно шовковими стрічками. А кругом тиша, всепоглинальна і справжня, та не від того, що нікого немає, а навпаки. Аж раптом увімкнули світло – велике, більше від сонця – й стрічки попадали з очей.

І я заговорив:

– Діво Пречиста, я їв щось схоже на шинку зі шпинатом, засмачену перцем та коріандром, пив чарку на свято. А тепер подивись на мене – я зовсім мертвий. Мої руки, наче крила, очі заклеєно шовком. Я ніколи таким не був! Молю Тебе: проси за мене Сина свого. Хіба Син може не послухати Матір?

Того дня я купив у магазині хліба, вина. Аж тут почалася злива: небесна вода текла на землю, шукаючи місця. Коли ж усе вщухло, я вийшов і пішов по слизькому, чужому камінню. А потім цілу вічність ловив рівновагу.

І сумка вдарилась об землю. Крізь тканину просмокталася пляма, а за секунду цівкою, забарвлюючи все, потекло вино – червоне – й змішалося з брудом.

Я відчув у серці порожнечу.

Бі не було.

Я чекав.

Брудна сумка лежала на підлозі.

А потім прибігли жінки. Я не міг второпати, що їм потрібно, а вони не переставали голосити.

«Їм треба допомогти чи ще щось! Але чому вони називають ім’я моєї бідної дівчинки?»

І я пішов з ними.

І ми забрали мою маленьку Бі.

Ти залетіла в дім біленькою пташкою. Ти зробила диво з будинком, але спочатку оживила мене. І я дізнався, що вода має смак, хмари світлі, й все дійсно відрізняється одне від одного.

Бі, я розповідав тобі про пісню з красивими словами. Я їх пригадав.

«Дерева виросли, коли над маминою хатиною літав білий сніг дитинства і ми говорили “кохаю”, дивлячись крізь сітку, яка не пускала комах всередину кімнати з жовтою лампою та наклеєним повітрям, в якому новий Чингізхан даремно шукав шляхів до Останнього моря і стежинок в сади, де ми наповнювали пазухи стиглими сливами, і читали – під такими ж великими зірками».

Радіо лунає: «Твої очі завжди були блакитними, Джузеппе».

«Дерева виросли, коли ми поверталися додому через поштове подвір’я, лізли через паркан білий і не мали скорботи перед очами. Та з того часу нічого не змінилося».

Він прийшов з кладовища і довго міцно спав. Прокинувся, коли була глуха ніч. Він скинув одяг, зостався голий. Вимкнув ліхтарик, який чомусь горів на столі, ліг посеред кімнати.

Його сльози текли чистою рікою. В застиглих очах світилася ніжність, наче він дивився на велике-велике сонце і не міг надивитися.

– Джузеппе, твої очі були блакитними, – казала мама. – Я тримала тебе на руках, поливала чистою, як сніг, водою в купелі – з м’ятою та любистком. Я вбивала у склянку яєчко, аби твоє волосся було шовковим. Я хрестила тебе на ніч. Сину мій, я благаю тебе: встань і йди до мене. Хіба син може не послухати матір?

2003 р.

читати