Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

… навігація вже мала б давно припинитися, вже почалися холоди, вже був іній, вже падав перший сніг, але вода ще не встигла стати твердою. Проти течії, до  того місця, де дочірня ріка впадала до широкого та хижого плину ріки-матері,  йшли приземкуваті чорно-білі катери й понад їхніми або запненими, або вогкими палубами розквітали жовті короноподібні ліхтарі. Вони йшли на північ вже о сутінках, коли зникало сонце. Дивлячись на них, він знав, що катери стануть на якір до перших кригоплавів, десь у невеличких грибоподібних містах вздовж дочірньої ріки, адже вище за течією, там, де міста дрібнішали, перетворюючись на собачі хутори та вовчі застави, вже панувала зима, вода там була твердою, річки можна було там переходити по твердій воді, не зважаючи на старі мости та на старі переправи. Вочевидь, там вже забирали до своїх обійсть сторожових собак. Забирали на ніч – аби вони не загинули від  опівнічних нападів стужі. Стужа налітала  нахраписто та неочікувано. Як  колючий удар темного вітру. Вона могла збити з ніг, вона могла приморозити людину або ж звіра до смерті. Він бачив колись вовка, якого приморозило до землі насмерть. Його писок та його мохнато-біле черево вкривали дрібні крижини й такі самі крижини були у вовчій крові, у вовчому горлі, у вовчому шлунку. Стужа увійшла у нього та виїла його зсередини. Так буває із людьми. Батько бачив та оповідав йому.  Втім, у цій Месопотамії між двох річок, великих снігів ще не було. Був лише темний вітер, який пробуджувався із першою пітьмою після сонця. Він засинав, слухаючи цей потужний плин холодного, бистрого та безсонного повітря понад землею. Темний вітер міг проїсти наскрізь найтвердіші стіни та випити до дна декілька найглибших колодязів. Темний вітер приносив покійну матір заїненим перекотиполем до його снів, він говорив до неї, вона просила його принести глек із молоком, який забула надворі, він вибігав на двір, знаходив те, що вона просила принести, біг назад до  будинку, але матері там вже не було, він починав шукати її по усіх кімнатах, але її не було, хоча її тепло та запах її волосся та її шкіри були поруч – він прокидався та вже не плакав, він прокидався через те, що хтось  гупав у ворота, питаючи путь у той південний бік де знаходився міст. Батько виходив на двір та не відчиняючи воріт, марно намагаючись приборкати сторожового собаку,  кричав у темряву як швидше добратися до мосту. Потойбіч воріт горіло отруйно-жовте світло та гарчав басовитий мотор. Люди заблукали посеред ночі, сповненої вщерть темного та гончого повітря. Їм був потрібен міст. Вони дякували й зникали посеред темного-темного вітру. Коли батько вертався  до хати та підходив ближче до груби аби переконатися чи він спить, то їхня машина певно вже була на самих початках мосту, а коли батько бачив, що він не спить та питався  про те, чи не варто заварити чаю, машина вже була на середині мосту. Звідти три роки тому впав рейсовий автобус, на якому їхала його матір і яку він бачив щоночі уві сні. У первозим’ї вона приходила до нього заїненим перекотиполем, яке приносив темний вітер й відходила так само із темним вітром. Водій заснув й автобус, збочивши, проломив огорожу. Автобус надто швидко та надто приречено пішов на дно. Там дуже глибоко. Нікого не врятували. Нікого не знайшли. На сусідньому хуторі хтось збожеволів та говорив, що бачив своїх загиблих на ринку ув одному із північних містечок. Натомість, він знав, що побачить матір лише уві сні. Вона перейшла до сусіднього світу. До іншого світу і задля того аби з нею зустрітися треба самому потрапити туди. Через найглибшу воду попід мостом. Але ще не час. Він ніколи не любив матір. Вона була злою, роздавала стусани та прокльони. Якщо батько його був великим та м’язистим чоловіком, який нагадував ведмедя, то мати мала тонкі та крихкі кістки й нагадувала йому лисицю. Він успадкував її статуру. Коли темний вітер приносив її до його сну  – зазвичай, це траплялося напередодні великих стуж та великих снігів, то її подібність до хижого звіра, який душить курчат та кролів на хуторах, ставала все наявнішою та помітнішою. Мати казали йому, що й  решта людей, яка потонула попід південним мостом, перетворюється на лисиць. На великих лисиць, що ходять та говорять мов люди. Вона вже не жила під водою та під мостом – але  до її світу можна було потрапити лише через воду під мостом. Глибоку, глибоку воду. Останнього разу вона сказали йому, що  вони та подібні до неї люди-лисиці мешкають у середині двох високих курганів, що бовваніють вздовж дороги до дрібних північних містечок. Він бачив ці кургани на дуже великій відстані, коли вони з батьком виходили на човні перевіряти бакени, вони йшли проти течії на північ й він завжди бачив голомозі верховини тих двох курганів, про які мертва мати розповідала йому уві сні, він ніколи не наближався до них, від ріки та від сухопутної дороги вони були достатньо далеко, мати казала, що усередині обидва кургани є порожніми і що люди-лисиці ховаються там. Вони вийдуть на полювання тоді, коли до цього межиріччя спуститься зима, щедро годуючи містечка та хутори великим снігом, зупиняючи дрібні потоки й велику річку та виїдаючи із середини вовків та сторожових собак та випиваючи колодязі та примушуючи засинати водіїв за кермом саме тоді, коли автобус їде по мосту. Мати казала, що він має приєднатися до них – до неї та до інших потопельників, які поволі перетворювалися на лисиць. Для цього треба стати потопельником. Вітер змінювався. Вона відходила із ним. Батько заварював чай та наливав його до високих горняток,  димучий злий окріп гудів та співав у кожному  з них, немов сліпа людина, яка жебрає. Батько не запитував, що йому наснилося. Батько питався, чи не хоче він повернутися до технікуму, заздалегідь знаючи, що він відповість.  Технікум знаходився ув одному із дрібних містечок вище за течією – якщо йти човном, то там де менша ріка впадає до великої води, там стоїть старий квадратноголовий дебаркадер, на якому щоночі хтось запалює ліхтар, немов передаючи  ворохобну та колючу звістку, спочатку загораються ліхтарі, потім великий чорний бакен із крейдяно-білою цифрою ‟7” на  слизькому боці, об’їденому річковими водами, він лежить посеред великої ріки, до нього неможливо допливти без човна, птахи відпочивають на ньому, його батько, зазвичай запалює того бакена, але нікому не відомо, хто запалює ліхтаря у чорній квадратній пащеці старого дебаркадера, але він горить щоночі впродовж усього року, утворюючи разом із ліхтарями на мості та разом із сьомим бакеном  вибагливу геометричну фігуру й від дебаркадера було зовсім близько – крізь пісок та сосни -  до містечка, у якому знаходився технікум і у якому вчили керувати та ремонтувати великі та пласкі чорні баржі, що  ходили  рікою мов  невигубні сновиди  від темнавого гирла до північного кордону й туди звозили хлопців з усього межиріччя аби ті, навчалися кермувати баржами та знаходити шляхи з півдня на північ поміж усіма незліченими водокруттями та мілинами цієї ріки. Звозили з хуторів та з інших містечок. Але він не прижився там. У технікумі панувала зграя. Вона складалася із тих хлопців, що жили у містечку. Вони думали, що можуть панувати над тими, що приїхали, вони намагалися панувати і це панування було вибагливим та жорстоким. Зграя була певна у тому, що ніхто із прибульців не чинитиме спротиву і тому ламали прибульців через коліно, б’ючи та принижуючи щодня – вони вдиралися до гуртожитку вночі, світили ручними ліхтарями в обличчя тих, що спали й били їх. Інколи кастетами. Бійки виникали і в самому технікумі – між уроками або після уроків. Інколи у хід йшли ножі. Прибульці не мали жодного права на спротив. Це було одним із правил. Він не визнавав правил. Під час одного із нападів на гуртожиток, він табуреткою проломив череп  найжорстокішому із ватагів цієї зграї. Табуретка розломилася на декілька частин, голова нападника затріщала негучно та хрипко й почала пропускати темнаву кров крізь коротко підстрижене волосся. У нього в руках лишився уламок табуретки, із якого сторчав довгий іржавий цвях – він вдарив цим цвяхом ув обличчя того, кому вже розбив голову. Він цілив ув око, але не влучив, цвях просто розпанахав шкіру коло лівого ока того, хто прийшов покалічити його, жирно заюшивши пласке вилицювате обличчя. Після цього він мусив тікати. Він йшов усю ніч на південь, переходячи по пояс неглибокі ручаї, ще стояв  тричі притишений та тричі теплий   бджолиний вересень, глибокі ручаї можна було перепливти, у межиріччі було багато ручаїв, він знав їх усі напам’ять, знав їхні глибини та  чорні ями на їхньому дні, ручаї виносили до річок довгих як змії вужів, він боявся, що переходячи чи перепливаючи раптово доторкнеться до слизької ряхтливої плоті одного із таких вужів, але цього не сталося. Він йшов, орієнтуючись по зорях. Батько навчив його знатися на зорях та на сузір’ях. Батькові він сказав, що не повернеться до технікуму й розповів чому. Батько усе зрозумів, але інколи питався про те, чи не хоче він все ж таки повернутися до технікуму. Він відповідав, що повернеться аби добити того, хто прийшов калічити його вночі.  Коли батько запитав його про це між першим та другим ковтками чорного гіркого чаю, він відповів, що цієї ночі буде сніг. Мати встигла сказати про це перед тим, як відійти із темним вітром, який ще не встиг посивішати. Сніг нагадував довгий та притлумлений покрик, білоголовий та багряноротий калиновий хор було приховано у темряві понад твердою землею та пекучою мов нерозведений спирт водою  – коли батько розповідав невидимим людям на машині як доїхати до мосту, цей покрик почули або відчули ті, хто живе у річках та озерах, у струмках та у ямах на слизькому дні, їх ніхто ніколи не бачив, але на початку літа на них чекають у гості, вкриваючи осокою підлоги, але зараз вони ховаються глибоко, дуже глибоко під водою, адже понад ними вже йде зима і йде сніг, немов вони пропливають попід мостом, великим та чорним мостом, який кинув на води свою невитравну  вугільно-кромішню тінь, сніг п’є воду, у  якій вони живуть, влітку вони голими сплять на осоці, вона не ріже до крові їхні босі тіла та босі голови. Можливо, у них зовсім немає крові. Вони не люди  − такі як він та його батько, вони не колишні люди із лисячими головами − як мати та ті, кого прихистили порожнисті горби. Вони щось інше, але над ними зараз проходить сніг й воду, у якій вони живуть вже можна попробувати на міць, ступивши на неї. Коли батько робив третій ковток та казав, що треба бути вийти на човні перевірити бакени нижче за течією, він вже знав, що цього не буде, ріка стане, вже стали дочірні ріки й сніг летів понад пащекою ріки-материзни, там де вперто горів ліхтар у бездоганному та  квадратному серці дебаркадера, сніг літав нескінченними густими роями довкола ліхтаря та  нагадував на білій поверхні напівмертвого причалу тіні чорних та хижих м’ясоїдних зграй, які прямують на південь. Він сказав батькові, що прийде сніг, що прийде стужа, а коли ходять сніг та стужа то зупиняється ріка.  Батько не спитав його звідки та від кого він дізнався про це. Батько знав, що мертва та зла жінка, з якою він жив і яка народила йому сина приходить до його сина уві сні та говорить із ним. Батько вважав це божевілля, але не казав нічого. Промовчав він і зараз – вони мали пройти за течією на південь перевірити ще два бакена, вони мали пройти попід тим мостом, де втопилася його мати та решти людей разом із неоковирним повільним автобусом. Про кургани та про те, що мати у світі мертвих стає подібної до перевертня із лисячою головою, він батькові не казав.  Минулого тижня вони пройшли попід мостом та порівнялися із високою баржею, що йшла проти течії – до батька обізвався згори чоловік із темним та пласким обличчям. Таке ж обличчя було у того, кому він  хотів вибрати очі, але лише розпанахав шкіру. Глибоко та криваво. Чоловік знав батька. Вочевидь, цей чоловік був батьком того хлопця, якого він скалічив. Треба добити. Він вже знав, що снігу більшає довкола ліхтаря і що сніг, немов  незлічені мохнаті квіти обплітає і ліхтар і дебаркадер. Білі чорнобривці. Водій повільного автобусу заснув та побачив ці квіти уві сні. Надворі у нього буяли саме ці квіти, які зараз приходять снігом. Він та решта людей у повільному автобусі, купно із його матір’ю захлинулися чорною передзимовою водою, яка розривала їм горло та легені. Мати розповідала про це йому уві сні, коли містечкова урла винесла двері до кімнати, де він жив та  почали бити. Мати не договорила. Треба добити. Добити його. Хлопця із пласким та темним обличчям. Очі йому не потрібні. Треба прикласти вухо до одного із тих двох курганів, про які казали мама. Він почує те, що зграя людей із лисячими головами прокидається. Їхнє пробудження скидається на сніг. Треба добити.  «Якщо похолодшає» − раптово сказав батько − «собаку треба взяти до хати. Бо замерзне ж».  «Звісно» − погодився він. Від чорного чаю пекло ясна…



Партнери