Завантажити

Ми нарікаємо завше, що минула пора

великих людей – чоловіків і жінок,

котрі у чистій одежі здіймалися на Агору.

Але ж у природі так є: грубшає кора,

минає століття, і вже вінок,

а не лавр, шелестить над чолом потвори.

Думаю, що колись і мені доведеться,

осипавшись листям, посидіти в парку,

спостерігаючи буття у формі і подобі.

Не упійманий час нарешті озветься,

спогад про неважливе здавить карк,

втім, у пам’яті більше тепла, аніж жадоби.

Все залишиться в минулому, майже все.

Стільки слів і розмов стануть просто прахом,

і постане питання: що насправді свобода.

Відженеш хлопчаків – і мурашник спасен,

посваришся із дружиною під вечірнім дахом

або просто нап’єшся чаю, бо така погода.

І що таке спогад – по суті, сни,

класицизм протиставлений модному авангарду,

наче одну країну змінюєш на іншу, менш жорстоку.

Таку, де не вчепиш на кітель свої ордени

і хмари на старості літ за вікном мансарди –

це найкраща форма держави, доступної оку.

2013

читати