Електронна бібліотека/Поезія

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Ніч – капелюх в половину обличчя.

Дурман алкогольний у склянці – місяць

із вікон, мов плащ у приймальні, розвісив

душу мою – аромат, що звично

приходить із нею у тальмі ласки.

У дзеркалі – зліпок якоїсь маски.

 

Коньяку довкіл шиї обвився гад,

заковтує харч – наркоту гордині;

зіницями мружить випари винні

світило торшеру, – в оскал принад

любовних, важких, від яких кар’єром

скаче зірване серце в іншу еру.

 

Хитається палуба; пил кухонний;

як Арго дерев’яний – паркету скрип.

Міг би випасти в море, зірвавши хрип,

але горе тримає в своїм полоні,

де обличчя її заступили пам’ять

і віск на крилі до кістки плавлять.

 

Десять років мине, проковтне безмір’я.
Хто чекатиме вірно? Напнеться лук?

І собака древній чи тявкне звук,

упізнавши господаря в ласці рук,

вже тепер із небес, бо лише сузір’я

вміли падати так на її подвір’я.

Вміють гаснути так, що банально критик

марнословить студентці: “Се був поет,

у поетів ж бо мусить бути виток,

бо вони не бувають...” – і сей предмет

в обговоренні далі призводить врешті

до фрикцій на віршів трупних рештках.

 

Хах! Регочеш небесно... І я сміюся.

Най вовтузяться милі! Скрипи, перо!

Не візьмусь дописати тебе, П’єро,

що постав Арлекіном. Хоча б – нап’юся,

і ти випий зі мною, розставлю чарки.

Три! Бо третя – кохану ще жде товарку.

 

На тіло ще можна вдягти вериги,

і спину покрити палючим терном,

та не витравиш серце життя модерном

в обіймах слави чи шльондри книги,

і не видавиш тугу, що скрутить ґенно.

Лиш Христос має право на Маґдалену.

 

Та й кому розповім? Співчуття всевишніх,

як припарка мертвому, – занадто потім.

У торгах за щастя кінцевим лотом

стане просто диван, із котрого миші

догризатимуть наше тепло колишнє,

як гранітну пам’ять щасливо грішних.

 

І душа, що об’ємом з оцю планету,

запреться між стін у якусь квартиру

готельного типу на вулиці Миру;

вона питиме ночі із чаш поета.

І цю тару не вивезе слон, чи КАМАЗ олігарха,

бо не ворон – нам муза нещастя карка.

 

Там її фотографій чудовний вік.

Бо у кожній Мадонні живе Медея,

і у кожній Софії тремтить Психея,

метафора жінки – нага(н) і Брік.

Замість кулі – розверста петля балкону,

як діра, що породить нову ікону.

 

Бо коли живопишеться і пишоживеться,

живолюбиться вдихом грудей-обіймів,

і коли усіх бісів загнати в стійлі

pater noster, псалмами, або – по-грецьки

закликати небесну прихильність... – вперто

бог улюбленців знову приносить в жертву.

 

Цій смерті не вигукнеш: “Не поруш!”,

бо вона накриває так ніжно-ніжно.

Найсолодші обійми – коли наріжні

світи стискаються в колапс душ;

у цьому, напевно, ідея Раю:

поєднати “поет” і “стріляю”.

 

І окрик останній про те, що горів, –

століттям – не вистогнав – вистрілив!

Засвідчу собою – я плакав від слів,

котрі ти розвісив намистами

на шиї людей між роками, як люками,

де навіть в церквах чути лайку і хрюкання.

 

Найкраще – мовчати; і зрити вперед, –

втім, у дзеркалі – знову якась біомаса,

бо якщо не існує для Бога часу,

то що значать слова, коли ти – поет:

перше слово... останнє... в житті, де еґо

і багнетом не виженеш поміж стегон.

 

Самотність – це жінка в пустій оселі,

що заварює чай, і тремтить пастеллю

німота вечорів, вже тепер – проста;

замовк телефон, наче пульс дитини,

з переповнених вен пече вохра клином,

опускаючи руки у низ живота.

 

Я тримав оті руки венозним током,

намотавши зап’ястям фату артерій!

Із крові вичавив неба соки,

племена приклонивши божку біжутерій.

Танцювали шамани Пампас і Пасхи,

проводжаючи брата в намет любаски.

 

Я тримав її руки. Тепер тримаю,

немов над собою, дошку столу.

Зачепившись, аби не сповз додолу,

тінь виштовхує масу тіла краєм

чогось чистого, теплого, мов “півлітра”.

Тінь зіперла мене на рамена світла.

 

Переломлення світла і суть природи –

зведена сума родинних метрик.

Піфагор, Гротендік, мізантропи... Шкодить

на серце одягнутий гордий светрик.

Про таке не говорять, навіть кохаючи:

я тримав її руки – себе тримаючи.

 

Вона була Світло, вона була Тьма,

між ними пронісши риму.

Ненавиджу час, бо він крадькома

незабаром у ній загине.

Провидіння тонкого світу –

понад злом і добром Завіту.

 

Понад бідністю і достатком,

понад вірністю у нещасті,

понад радістю перекласти

відчуття, коли станеш батьком,

де пізнаваність в нашій сумі –

це не пошук тепла в Сухумі.

 

Понад нами воно і ними.

Понад фізиками і ксьондзами.
Понад оргій старого Риму

у безсонні було між нами.

Понад морем воно припливом

прибуває для нас незримо.

 

Понад дому воно каміння,

понад слів, за котрими – Боже,

понад келихи, що повінно

небо виплаче нами може.

Провидіння – це ми – не осторонь

в цьому часі і в цьому просторі.

 

В осучасненім льоху – класичній корчмі

“vivat, поезіє!” кричатимуть німі, –

також і в цьому буде провидіння.

В людині чорній з п’яного видіння.

В зорі, що стільки перегла

життя абата із церковиці Павла.

 

А може – музика? Шопен і клавікорди.

Аби для всіх, немов на бал природи

зійшлися душі і кружляли тут!

Отим паркетом... Розв’язали джгут

цієї ночі, тиші димової,

немов тютюн – убивчої, пустої.

 

Аби прибуло сміху-передзвону!

Най ніч фліртує в доторк-напівнатяк!

І розпашілі еросом матрони

най яро захищають всіх дівчаток,

най вишелестять суконь камертоном

важким, як сон, легким, неначе вата.

 

Безсоння Риму. Еврідіка ринв.

Орфей, що сплутав ліру та утробу, –

жену тепер у славопій худобу

заблудних віршів з прикарпатських зим,

де вже не чути голосів сирен,

димить Говерла між хрестів антен,

 

немов душа; і що тепер робити?

Світанок з вікон, наче кпин богів.

Обіймів бракне, наче бракне слів.

Не фарисеї в цьому світі платять мито,

і не богам в моєму світі жити,

якщо я в ньому жити не зумів.

 

Це наші капища зігріють холод їм.

Во славу муз най кров заллє бібліотеки!

(Господь хотів, аби народ замекав

і варваром поліг під римський дім,

принісши в жертву сина для видовищ).

Лови, мій світе, але – кого зловиш?..

 

Прийми, Всевишній, отаке, як ліпиш.

Від кого дар – не творчості – любити,

і зло чиє в моєму серці спитім

так рясно дарить не синів, а вірші.

Колись – молився, вірив що озвуться;

тепер я вірю вірі самогубці.

 

Мине століття, як мораль міщанки:

“Давай відпочинемо...”. – Ні, назавжди!

Нема гувернантки – запрати правди.

Нема провидіння – читати гранки.

Застуджена муза – полярна хурделиця,

прийде на поріг, зі мною похмелиться.

 

2010



Партнери