Завантажити

вітаючися:
— А, коли ви були в Москві, одержав листа, і статтю від вашої знайомої — дружини художника Якобі. Вона написала про події в Італії, гарібальдійський похід, поразку, під Ментаною. Я хочу десь влаштувати для друку. Пані Якобі пропонує написати кілька кореспонденцій, очевидно, вона в самому вирі, подій. Поки що я передав її статті Краєвському — надзвичайно цікаві, адже автор—безпосередній очевидець і, мені здається по цих кореспонденціях, до деякої міри і учасник...
Шурочка? Мила, ніжна Шурочка, з якою читали вірші Мюссе на кладовищі Пер-Лашез, носили квіти на могили Гейне та Лелевеля, відвідували дитячі школи, суди, гуляли дружнім сімейним товариством на ярмарках, а потім і сміялися, і дивувалися, як Марія з цього робить нариси і “заробляє” на цьому!.. Марія вчила її шити маленькому Володі штанці, щось сама йому частенько перешивала з Богдасевих речей — такі затишні вечори проводили вдвох... І от вона, Шурочка Якобі, — учасниця гарібальдійського руху! Яка шкода, що статті Некрасов уже віддав, та, певне, їх надрукують.
Увечері, вдома, Марія почула ще приголомшуючу звістку, яку приніс Карл.
— Брат загинув не в бою, — сказав він, — Артур помер від рани, що дістав під час бою, а помер уже в госпіталі на руках у лані Якобі, Олександри Миколаївни — вашої паризької подруги. Поки що я більше нічого не знаю. Знаю тільки, що поранений був у руку. Подумайте — в руку! Хіба не можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дізнатися! Я мушу ствердити, обілити його чесне ім'я, яке заплямували нікчемні людці! Навіть у некролозі, в газеті, не могли знайти доброго слова!
— Заспокойтеся, Карпе, — мовила Марія, — адже і Герцен, і Іван Сергійович Тургенев доброї думки про Артура. Це комусь було вигідно виставити його непевною людиною!
— Непевною людиною! — з гіркотою вигукнув Карл. — Просто пустили чутки, що він агент III відділу! Він, який все своє життя віддавав боротьбі за свої ідеї, в які вірив беззаперечно, найменше думав і дбав про себе — уся діяльність його свідчить про це! Він був надто наївний і довірливий — що правда, то правда, але ж він намагався скрізь діяти! І за свою довірливість скільки разів жахливо розплачувався. А які злидні все життя! І ніякісінького щастя!
— Але ж він загинув смертю славних, — намагалася втішити Марія.
— Загинув від рани, яку, напевне, я вилікував би одразу! Мені тільки легше на якусь краплину, що він помер на добрих руках такої прекрасної людиниІ Я ж стільки разів стрічався з нею у вас. Коли б побачити і розпитати докладно! — схопився Карл за голову.
— Це ж, напевне, цілком можливо, — мовила Марія, адже повернеться врешті Олександра Миколаївна на батьківщину. Уявляю, скільки вона зможе розповісти... — додала вона замислено.
Так. Розповісти Олександра Миколаївна Якобі могла багато.
12
Олександра Миколаївна Якобі вже третій рік жила в Римі з чоловіком та сином Володею. За. цей час вона “виросла”, якщо можна так сказати про її двадцятип'ятирічний вік, виросла не в якомусь там громадському значенні чи в своїй роботі — зовні наче нічого не змінилося: лишалася вона так, як і була, скромною дружиною російського художника-стипендіата академії, надісланого до Італії, турбувалася віддано про сім'ю, намагалася працювати сама. Поки що їй не дуже в ньому щастило. Можливо, все-таки бракувало певного літературного таланту, а самого бажання, любові до літературної праці і старанності було замало. В неї відсутня була та пробивна сила, напористість, якими більшість журналістів, навіть і не талановитих, випина лися наперед. Але Олександра Миколаївна виросла якось внутрішньо, в самостійності своєї думки, свого власного .ставлення до всіх явищ, життя, в своїй непохитності переконань.. Це відчували всі, хто стрічався з нею, і всіх дивувало це в напрочуд гарній, тендітній і дуже лагідній і чулій жінці. Оця чулість, небагатослівна та діяльна, і була спроможна на чудеса, і чутки про надзвичайну російську красуню докотилися до самого Гарібальді, і саме. до неї Гарібальді звернувся у небезпечному, скрутному випадку.
Та про це пізніше.
Повстання, за повстанням. “Рим або смерть” — вимальовано, вишито, викарбувано кров'ю на знаменах гарібальдійців. Осінь 1867 року. У загони повстанців продерлися шпигуни, зрадники. Поразка під Ментаною.
Опівночі вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками між високими домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, їх розміщують, вірніше заштовхують абияк у найгірші госпіталі при різних монастирях, у яких більшість лікарів, вірніше коновалів, не дуже замислюються над діагнозами та лікуванням. У лікуванні найактивнішу участь беруть отцієзуїти. Крім того, що вони сповідають перед операціями, вони й присутні на самих операціях — численних ампутаціях ніг та рук.
Коли б хто мав можливість підрахувати, та й без підрахунку сторонній людині впадає в око, що найчастіше та найшвидше після операцій умирають ті, хто відмовився

читати