Завантажити

художник був дуже життєрадісною людиною.
Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.
Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом “Florence”, щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.
— Кому? — спитала Марія.
— Дядькові Дорошенкові, — сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.
За мить вона боялася, що він скаже — “татові”, а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а “дядькові Дорошенкові”.
— Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.
— Гаразд. Потім, — так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. — Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?
— Авжеж, зрадіє.
Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.
У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...
Богдась зайнятий і не схильний до розмов.
Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького — давнього приятеля Маркевичів, від Тургенева... Вона поспіхом прочитала їх.
Потім Венеція — там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.
У Флоренції їй подобалось. (А де в Італії не подобалось?)
Зовсім рано, коли всі спали, вона виходила з готелю і йшла на горби Данте. Кажуть, він там ходив, звідти дивився на свою Флоренцію, і здаються ті кипариси немов велетні монахи, що дали обітницю мовчанки і стоять непорушні, навіть коли здіймається трамонтана, — саме вони зберігають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторіччя незмінними. Треба буде спитати, скільки живуть кипариси? Здавалося, що він, Данте, блукав тут зовсім нещодавно...
Тут знову були зустрічі з Мікеланджело, і після усипальниці Медічі вона нагадала Саші тютчевський переклад чотирьох рядків Мікеланджело, що він написав до своєї “Ночі”:
Отрадно спать — отрадней камнем быть.
О, в этот век — преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать — удел завидный.
Прошу: молчи — не смей меня будить.
...І тут, у Флоренції, вона засумувала.
Може, ця купка листів, яку вона врешті наважилася перечитати, повертала її до дійсності і нагадувала, що треба врешті вирішити, куди і як повертати?
На неї чекають “вдома”. Навіть у тому листі Мокрицького, де він начебто і лає рідну сторону, — все ж таки він радить повертатися швидше. Вона читає між рядками більше, ніж написано. “Боже мій, — чужина! А свій-то край? Не варт ніякої чужиниі Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: літай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навідатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам почути”.
Не “дечого”, а багато почула і побачила б...
У тому ж листі він пише про “батька” Тараса, як напередодні його смерті прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирішили другого дня прийти. Прийшли — а він уже на столі. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував завжди, як співали вони вдвох, і наспівував їхні любимі пісні. “Тільки й розмови було у нас, що про Вас — наша радість”.
Важко читати ці рядки. А листа як підписав? “Цілую кінчик вашої одежини”... Вона знає — там не один він, Мокрицький, “цілує кінчик одежини” української письменниці — Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Він радіє кожному її новому твору: “Нещодавно я прочитав Вашого “Лихого человека”. Ця повість в “Русском вестнике” в січні була надрукована. “Вона мені дуже сподобалась. А “Три долі” ще більше”.
Від Дорошенка аж кілька листів одразу, і всі наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Він ніколи не насмілювався говорити так одверто, як оце написав.
“Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я ніколи не змінюся... У мене голова йде обертом, навіть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у житті. Запевніть мене в цьому, Маріє Олександрівно. Напишіть, коли Ви повернетесь до Росії і чи повернетесь через Чернігів...”
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернігів?.. Як же це буде? Флоренція. Мілан. Обов'язково ще Мілан — вони так із Сашею поставили. Потім Париж. Потім Чернігів і Петербург?
У Чернігові чекають на неї Опанас і Ілля Петрович Дорошенко.
“Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в голові, туман якийсь, думки не в'яжуться.
А втім, я певен, що Ви і без слів повірите, що я такий самий. Ні, мені здається, тепер я відчуваю дужче, ніж раніше.
Маріє Олександрівно, надішліть мені свій портрет, благаю вас, надішліть...

читати