Завантажити

сьогодні у Вашій шановній газеті, наведено уривок з листа мого вельмишановного друга Гарібальді, що, очевидно, адресовано мені й надруковано в “Il Diritto”. Я з задоволенням відзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розуміли нашу позицію в тому ж дусі, як і великий італієць, і на доказ цього дозвольте мені просити Вас надрукувати в газеті в перекладі кілька рядків із статті в останньому номері “Колокола” (№ 9б, 15 квітня)”.
— Ми його, звичайно, не бачили! — з досадою мовила Марія. “...Конче потрібно пояснити, що 10 квітня ми разом з нашими співробітниками з “Російської друкарні” мали намір влаштувати свято з приводу визволення селян у Росії...”
— “Свято”! — іронічно мовив Добролюбов. — Може, ще й з тостом за царя!
— А я розумію, все-таки свято! — встала на захист Герцена Маруся. — Я читаю далі: “...але вранці того ж дня по телефону надійшло повідомлення про різанину у Варшаві...”
Так. Тост таки збиралися виголосити, “але рука упала”, — як писав далі Герцен.
Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до імператора, хай і сповнені обурення і докору.
Маруся, навпаки, читала з співчуттям, їй здавалось, що Герцен знайшов влучні слова.
Чезаре поділяв її настрій, та чекав нетерпляче, коли прочитають відповідь Герцена “їхньому” Гарібальді.
“Мій люб'язний Гарібальді. Я передав Ваші симпатичні слова полякам і російським офіцерам. На щастя, ми діяли згідно з Вашою порадою ще раніше, ніж одержали її. Достоїнства в цьому великого нема — нам вибору не було. Правда, ми мріяли про майбутній союз всіх народів слов'янського походження, але ми залишаємо ці ріа desideria ' іншому, далекому, майбутньому. Сучасні події вимагають цілковитої незалежності Польщі, — без фраз, її безумовної незалежності від Росії і німців.
Можна було гадати, що імператор Олександр, який так славно вчинив у селянській справі, зрозуміє історичну необхідність відродження Польщі. На жаль, у ньому надто багато прусського, австрійського, і ще зверх того — монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщі з бездумним східним лукавством, в якому характер кішки бере гору над тигром, ставить його поза питанням.
Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфічних новинах і одразу ж надіслав відповідь у три лондонські газети, дві з яких люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам “The Daily News”, якщо ви не маєте нічого проти. Крім того, додаю наше невеличке звернення до російських військ, що стоять у Польщі, написане ще у 1854 році, в якому закликаємо російських солдатів краще не коритися наказам і нести відповідальність за це, ніж стріляти у поляків.
Користуюсь цією нагодою, люб'язний Гарібальді, щоб Вам повторити те, що говорить Вам увесь світ, — ми дивуємося на Вас. З усією повнотою приязні і любові
тисну вашу руку. Герцен”.
— Ставлення до Польщі буде тепер міркою для всіх і всього прогресивного! — зауважив Добролюбов.
— А хіба Олександр Іванович неправильно, несправедливо поставився? — запитала хвилюючись Маруся.
— Побачимо, — уникливо відповів Добролюбов. Раптом Марія, стиснувши руки і звівши брови на переніссі, мовила зовсім іншим тоном:
і— Коли б ви знали, скільки в мене друзів-поляків! І в Парижі з багатьма, як з рідними, стрічаюсь.
* * *
Микола Олександрович нещадно розбивав усілякі ілюзії, які так допомагають завжди людям. Він спускав з п'єдесталів, не скидав, а саме спускав, тих, що були для Марії досі непохитними авторитетами. Та Марія бачила, що він зовсім не такий, яким описували його Анненков, Кавелін — “грубий семінарист”, нахабний і зухвалий, котрий руйнує все високе і святе в мистецтві й літературі. Він насмілився піднести руку на Тургенева! Через нього Тургенев розійшовся із своїми давніми друзями, припинив друкуватися в “Современнике”.
Марія сказала Миколі Олександровичу:
— Їй же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було в вашій статті для Івана Сергійовича. Ну от, прочитала, перечитала, там стільки хороших і справедливих слів про нього написано! Це якесь непорозуміння, і через незрозумілі непорозуміння, перекази інших людей, недомовленості, нез'ясованості, — розходяться хороші розумні люди.
— Це далеко глибше, Маріє Олександрівно, — заперечив Добролюбов. — Стаття була лише приводом для Тургенева. Хоча, безперечно, я його поставив, як і належало, дуже високо. Він, як ніхто, вміє вловити настрої, проблеми, що тільки назрівають і витають сьогодні в повітрі.
— Так невже вам не сподобався цей його останній роман “Накануне”?
— Чудесний! — несподівано для Марії, навіть з якимось не властивим йому захопленням відповів Добролюбов. — Особливо дівчина! Яка вона там хороша! І як він розумно зробив, що не повернув її додому після смерті Інсарова. Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романі.
— У цьому романі стільки нового, свіжого, — мовила зрадівши Марія. — Єлені хочеться

читати