Завантажити

мені.
Батько. Чого вам бракує
Дід. Я не знаю, чого!
Старша дочка. Дідусю, дідусю, чого вам треба, дідусю
Дід. Додайте мані ваші руки, донечки.
Три дочки. Ось наші руки, дідусю.
Дід. Чого ви всі тремтите, всі три, чого, донечки
Старша дочка. Ми не тремтимо, дідусю.
Дід. Я думаю, що ви всі три поблідли.
Старша дочка. Вже пізно, дідусю, ми потомлені.
Батько. Вам слід би лягти спати, і дідусь краще б трохи спочив.
Дід. Я не зможу спати сеї ночі!
Дядько. Пождім лікаря.
Дід. Приготуйте мене, щоб я міг вислухати правду.
Дядько. Та лема жодної правди!
Дід. Ну, то я не знаю, що ж є!
Дядько. Я вам кажу, що нема нічогісінько.
Дід. Я хтів би побачити свою донечку.
Батько. Ви знаєте сама, що се неможливо; її не можна будити без потреби.
Дядько Побачите завтра.
Дід. Нічого же чутно з її хати.
Дядько. Я б турбувався, якби було щось чутно.
Дід. Я вже так давно не бачив своєї доні!.. Вчора я [231] взяв її за руки, але я не бачив її!.. Я не знаю, що з нею робиться!.. Я вже не знаю, яка вона... Я не знаю обличчя її... Вона, певне, змінилась за сі тижні... Я чув під руками, що в неї щоки схудли... Тільки темрява межи нею і мною та ви всі!.. Я не можу більш так жити... се не життя! Ви всі тут дивитесь на мої мертві очі, і ніхто не змилується надо мною!.. Я не знаю, що зо мною... мені ніколи не кажуть того, що треба сказати... і все таке страшне, коли подумати... Та чому ж ви не говорите
Дядько. Що ж ми маємо говорити, коли ви не хочете нам вірити
Дід. Ви боїтесь, коли б не зрадити себе!
Батько. Але ж майте розум, нарешті!
Дід. Од мене тут вже давно щось ховають!.. Щось в хаті сталося... Але я починаю розуміти... Надто вже довго дурили мене!.. Отже, ви думаєте, що я ніколи нічого не довідаюсь Часами я буваю менше сліпий, ніж ви, знаєте.. Хіба я не чую, як ви шепочетесь по цілих днях, так мов у хаті вішальник є Я не смію сказати того, що я тепер знаю... Я довідаюсь правди! Я пожду, поки ви сами скажете мені правду, але я давно її знаю без вас! А тепер я чую, що ви всі бліді як смерть!
Три дочки. Діду, дідусю! Що вам такого, дідусю
Дід. Я не про вас говорю, дітоньки, ні, я не про вас говорю... Я знаю, що ви б мені правду сказали, якби їх не було коло вас!.. А врешті, я певен, що вони і вас дурять... Ось побачите, дітоньки, ось побачите!.. Хіба я не чув, як ви всі три оце ридали
Батько. А може, справді, чи не погіршало жінці
Дід. Не кваптесь одурити мене! Тепер вже пізно, я знаю правду ліпше од вас.
Дядько. Але ж ми не сліпі, нарешті!
Батько. Хочете піти в хату до вашої дочки Тут якесь непорозуміння, якась помилка, час їх роз'яснити. Що ж, підете
Дід (раптом несміло). Ні-ні, не тепер... ще ні...
Дядько. От бачите, які ви нерозумні.
Дід. Ніхто не знає, скільки чоловік в своєму житті промовчить!.. Хто се загомонів
Старша дочка. Се лампа тріпотить, дідусю.
Дід. Здається, вона дуже неспокійна... дуже неспокійна...
Старша дочка. Се на неї холодний вітер віє... [232]
Дядько. Звідки ж холодний вітер Вікна зачинені.
Старша дочка. Здається, вона гасне.
Батько. Вигоріла.
Старша дочка. Зовсім гасне.
Батько. Не можна так у темряві сидіти.
Дядько. Чому ні.. Я вже до того звик.
Батько. В жінчиній хаті є світло.
Дядько. Зараз його візьмемо, ось нехай як лікар прийде.
Батько. Воно, правду кажучи, видно; надворі ясно.
Дід. Хіба ясно надворі
Батько. Ясніше, ніж тут.
Дядько. А я собі люблю отак розмовляти в потемках.
Батько. Я теж.
Дід. Мені здається, що дзиґар занадто цокає.
Старша дочка. Бо ніхто не говорить, дідусю.
Дід. Чого ж ви мовчите
Дядько. А що ж ми маємо говорити, по-вашому Ви глузуєте собі з нас!
Дід. Чи воно дуже темно в хаті
Дядько. Та не дуже й видно.
Мовчання.
Дід. Мені щось недобре, Урсуло; одчини трохи вікно. Батько. Справді, доню, одчини трохи вікно; оце вже й мені бракує повітря.
Старша дочка одчиняє вікно.
Дядько. Я так думаю, що ми всі надто вже довго сиділи замкнені.
Дід. Чи вікно одчинене
Старша дочка. Авжеж, дідусю, одчинене настежи.
Дід. Не сказав би, що відчинене; не чутно нічогісінько знадвору.
Батько. Надзвичайна тиша.
Старша дочка. Тихий ангол пролетів.
Дядько. От за се не люблю села.
Дід. Я б хотів, щоб хоч загомоніло що. Котора година, Урсуло
Старша дочка. Хутко північ, дідусю.
Тут дядько починає ходити з кутка в куток по хаті. [233]
Дід. Хто се ходить коло вас
Дядько. Се я, се я, те бійтесь. Мені хочеться трохи розійтись.
Мовчання.
Та вже хіба сяду - не видко ходити.
Мовчання.
Дід. Я хотів би десь інде бути!
Старша дочка. Куди ж би ви хтіли йти, дідусю
Дід. Не знаю, куди,- в іншу жату; куди-небудь! Все одно, куди!
Батько. Куди ж ми підемо
Дядько. Вже пізно, щоб іти.
Мовчання. Всі посідали нерухомо навколо стола.
Дід. Що се я чую, Урсуло
Старша дочка. Нічого, дідусю, то листя спадає; так, то листя спадає на терасу.
Дід. Зачини вікно, Урсуло.
Старша дочка. Добре, дідусю. (Зачиняє вікно і вертається.)
Дід. Мені холодно.
Мовчання. Три сестри обіймаються.
Що се я чую тепер
Батько. То три сестриці поцілувались.
Дядько. Здається, вони

читати