Завантажити

Рюґенвальдермюнде, вівторок 9 вересня 1919 року, полудень

Еріка стиснула зуби. За мить вона повільно опустилася на Мокка і втулила обличчя між його шиєю та ключицею. Вона важко дихала. Мокк відгорнув з її скроні вологе волосся. За хвилину її заціпеніння минуло й вона сповза з тіла Ебергарда на постіль.

– Добре, що ти не кричала, – сказав він, насилу опанувавши тремтіння голосу.

– Чому? – тихо спитала Еріка.

– Портьє не повірив, що ми подружжя. Не бачив обручок. Якби ти кричала, він переконався б у слушності своїх підозр.

– Чому? – сонно повторила вона запитання й заплющила очі.

– Ти коли-небудь бачила подружню пару, яка б не вилазила з ліжка протягом п’ятнадцяти годин?

Мокк не дочекався відповіді. Встав, натягнув кальсони, штани, а тоді сильно відтягнув шлейки й відпустив їх. Вони голосно ляснули об голий торс. Засвистів популярну пісню «Фрау Луна», відчинив вікно, яке виходило на море і вдихав запахи, що переносили його в давні кеніґсберзькі часи, коли ніхто не вимагав від Ебергарда визнати незнані провини й не шантажував безокими трупами. Хвилі сильно вдаряли в розпечений від сонця пісок і два моли, збудовані на купах великих каменюк. Дивлячись на ці будівлі, які наче обіймали порт, Мокк відчував на губах крихітні солоні крапельки. Із коптильні неподалік долітав запах, який примушував нервово затремтіти цього фанатичного любителя риби. Ковтнув слину й обернувся до Еріки. Вона вже не спала. Мабуть, її розбудив ляскіт шлейок. Поклала голову на коліна й дивилася на нього. Над її волоссям висіла модель вітрильника, яка погойдувалася в солоному повіві.

– Хочеш вудженої риби? – запитав він.

– Так, дуже хочу, – вона несміливо посміхнулася.

– Ну, то ходімо, – Мокк защіпнув ґудзики сорочки й приміряв до світлого піджака нову, учора куплену в Кесліні краватку, яку вибрала Еріка.

– Мені не хочеться нікуди йти, – вона встала з ліжка й потягуючись після короткого сну, підбігла до Мокка, обняла його за шию й погладила тонкими пальцями по м’язистій, широкій потилиці. – Я їстиму тут…

– Принести тобі? – Мокк не міг стриматися, щоб не поцілувати дівчину й не провести долонею по її голій спині й сідницях. – Яку ти хочеш рибу? Вугра? Камбалу? А може, лосося?

– Не йди нікуди, – вона ворушила губами, торкаючись його вуст. – Я хочу вугра. Але твого.

Вона міцно притислася до нього й поцілувала у вухо.

– Я боюся, – Мокк шепотів до маленької м’якої вушної раковини, захованої в плетиві рудого волосся, – що не впораюся… Мені вже не двадцять років…

– Не говори дурниць, – строго мовила вона. – Усе буде добре…

Вона мала рацію. Усе було добре.

Рюґенвальдермюнде, вівторок 9 вересня 1919 року, друга година пополудні

Вони вийшли з готелю й одночасно водолікарні «Фрідріхсбад», тримаючись за руки. Перед ґанком цього масивного будинку стояли два екіпажі й великий двоповерховий омнібус, який курсував між Рюґенвальдемюнде й Рюґенвальде, про що свідчила почеплена на ньому бляшана вивіска. Неподалік стояла група учнів середньої школи, а їхній опікун, товстий голомозий учитель обвіювався капелюхом і повільно розповідав, що на цьому курорті під час наполеонівських війн насолоджувався купелями пруський король Гогенцоллерн; гладкий наставник тицьнув пальцем на пригвинчену до стіни табличку з написом. Мокк звернув увагу й на гарну дівчину, яка самотньо сиділа на лавці перед купальнями й курила цигарку. Він занадто довго працював у Комісії моралі, щоб її професія викликала в нього сумніви.

Проминули кількоро будинків на Ґеорґ-Бюттнер-штрасе й зупинилися біля крамниці з морозивом. Еріка, немов дитина, накинулася на крижаний стіжок малинових кульок, і на подив Мокка, який дивлячись на це, відчув дошкульний біль у власних зубах, почала його поглинати. Скреготіння шлагбаума сповістило, що розвідний міст уже опустився. Пройшли через нього й опинилися на Скаґеррак-штрасе. Рухалися по лівій стороні вулиці. У першому будинку на розі Мокк увійшов до шинку й попрохав у господаря, пана Роберта Пастевського (бо саме таке ім’я видніло над дверима) дюжину цигарок «Райхсдалер» для себе й стільки ж англійських цигарок «Ґолд Флейк» для Еріки.

Силу спекотного вересневого сонця послаблював вітер з моря, який заплутував волосся Еріки, що стояла на вузькому хіднику.

– Я зголодніла, – поскаржилася вона й промовисто глянула на Мокка.

– Але зараз… – Мокк знітився, – довелося б повернутися до готелю…

– Цього разу я не про те, – вітер кинув пасма її волосся на очі. – Мені справді хочеться їсти.

– Що ж, ходімо на справжнього вудженого вугра, – відповів Мокк. – Але спершу куплю тобі якусь булку. Ходи…

Увійшов до пекарні неподалік. У приміщенні, що пахло теплим хлібом, єдиними покупцями були двоє моряків, які спиралися на ляду, прикрашену накрохмаленими серветками й гомоніли про щось із опасистим пекарем. Вони так швидко говорили поморським діалектом, що Мокк майже не розумів їхньої балачки. Він знав лише одне: ніхто з них нічого не купує, а пекар не звертає на нього найменшої уваги. Мокк відчув дивне занепокоєння. Не міг збагнути, чим воно спричинене. Напевне, цими двома моряками, – подумав він, – не чотирма, а тільки двома.

– Чого бажаєте, шановний пане? – запитав пекар із сильним поморським акцентом.

– Будь ласка, дві берлінки. Із чим вони?

– Із шипшиновим варенням.

– Добре. Дві.

Пекар узяв марки, подав йому паперовий пакунок із берлінками й повернувся до розмови з моряками.

– Слухай-но, Заху, – виходячи, Мокк почув голос одного з них. – Це що за один?

У відповідь Ебергард задзеленчав дзвоником, що висів на сволоці й глянув на трохи знуджену Еріку. Та носаком черевика креслила якісь фігури на піску, що ним щедро був посипаний нерівний хідник. Мокк подав їй пакунок, ненавмисне стираючи черевиком ці таємничі знаки.

– Noli turbare circulos meos *, – Еріка замахнулася, але не завдала удару, а погладила Мокка по гладенько виголеній щоці. Тоді він усвідомив джерело свого гніву.

– Що мені їй відповісти, – подумав Мокк, мовчки йдучи поруч із нею. – Треба б її запитати, звідки вона знає це прислів’я, чи ходила вона до гімназії, а зрештою, кожен дурень його знає, це зовсім не свідчить про її освіту чи начитаність. «Я гетера», – була її відповідь на запитання про професію, вона правильно вживає поняття «метафора», цитує Цицерона. Хто вона така, ця шльондра? Ця мала хитрюща шльондра. Може, вона хоче, щоб я почав розпитувати про її минуле, батьків, братів і сестер, може хоче, аби я її пожалів і пригорнув. І випробовує мене. Делікатно й непомітно. Спершу злягається, як розохочена кішка, а потім цитує латинські прислів’я, які збереглися десь у її голові, з якої розпуста вимела майже все. «Я віддавалася розпусті», – сказала вона. Цікаво, чи робила вона це так, як та каліка, із трьома одночасно.

Вони йшли мовчки. Еріка з апетитом їла другу берлінку. Коли минали великий будинок із зеленими дверима з написом «Товариство допомоги жертвам корабельних аварій», Еріка зім’яла папір і знехотя зронила:

– Цікаво, а чи є якесь товариство допомоги жертвам життєвих аварій?

Хитра дівка. Хоче, щоб я почав її жаліти, хоче, аби я побачив у ній дитину, яка притуляється обличчям до шерсті лагідного боксера.

Мокк зупинився перед коптильнею й сказав те, про що потім довго шкодував.

– Послухай мене, Еріко, – він панував над своїм тоном, але не панував над змістом, – ти не шльондра із золотим серцем. Таких не буває. Ти просто шльондра. І все. Не звіряйся мені, не розповідай про своє розбите дитинство, не розповідай про вітчима-тварюку й матір, яку він ґвалтував. Не розповідай про свою сестру, яка у віці п’ятнадцяти років позбулася дитини. Не намагайся витиснути з мене сльози. Роби те, що вмієш найкраще, й нічого не кажи.

– Гаразд, я не буду, – сказала вона, і в її очах не було й натяку на сльози. – То ми йдемо до тієї коптильні, чи ні?

Вона пройшла повз Мокка й попрямувала до імпровізованого прилавка, на якому продавець у ґумовому фартусі й матроській шапочці складав вугрів, що пахли димом. Ебергард дивився на її тендітні плечі, які декілька разів здригнулися. Підбіг до неї, обернув її обличчям і хотів було висушити поцілунками сльозинки. Але не зробив цього. Еріка не плакала, а трусилася від сміху.

– У мене було нормальне дитинство й ніхто мене не зґвалтував, – вона закашлялася. – А коли я говорила про жертв життєвої аварії, я мала на увазі аж ніяк не себе, а одного чоловіка…

– Якого, певне, звуть Курт? Так, скажи це! – Мокк кричав, не переймаючись промовистим поглядом моряка, який, здавалось, говорив «отак воно буває з молодими дружинами». – Це тому ти так любиш ім’я Курт, га? Ти мені казала позавчора! Куртусь, га! Хто такий Куртусь?! Кажи, до дідька!

– Ні, – Еріка споважніла. – Цього чоловіка звуть Ебергард.

8.ІХ.1919

Незвичайною була ця конференція окультистів, організована професором Шмікале, представником ордену Туле в Бреслау. Кого лише не запросили! І Людвіґа Клаґеса, і Ланца фон Лібенфельса, а також самого Вальтера Фрідріха Отто! Та їм не хотілося пхатися до глухої сілезької провінції. Замість цього перший прислав свого асистента, якогось шепелявого хлопчину, який прочитав абсолютно незрозумілу доповідь про культ Великої Богині-матері в пеласгів *. Окрім того, він постійно натякав, що наставник Клаґеса, Фрідріх Ніцше, перебував із Маґна Матер у постійному духовному контакті. Начебто це вона підказала йому ідею про йменування Ягве й Ісуса узурпаторами божественності. При цьому він жахливо критикував молодого англійця, Роберта Ґрейвса, котрий на якійсь лекції посмів заявити, що він сам є автором цього визначення по відношенню до юдейських богів! Сміх та й годі! Доповідь про те, хто вперше вигадав якесь банальне формулювання!

Від ордену тамплієрів був не Лібенфельс, а якийсь доктор Фріцйорґ Нойманн, який провіщав повернення Одіна. Його виступ викликав загальні оплески не через запеклі антисемітські й антихристиянські напади, а за постійне підкреслення доповідачем підтримки, яку надає концепції другого пришестя Одіна головний квартирмейстер імператорських військ Еріх фон Людендорфф.

Тож не дивно, що після Нойманнових слів наступну доповідачку, розумну молоду жидівку Дору Лоркін зустріли холодно й зневажливо. О, профани! О, ідіоти із «фон» перед прізвищами! О самодури, чий погляд не сягає далі власного тупого носа! Ви не здатні оцінити істинну мудрість! Бо вустами цієї молодої жінки промовляла Афіна! Дора Лоркін була представницею політеїстичного спіритуалізму В. Ф. Отто. Із викладених нею проникливих теорій її вчителя випливало, що людська душа – це поле постійного впливу грецьких богів, які єдині є істинними, тоді як інші боги – лише міф. Не наводитиму її онтологічні обґрунтування. Вони неістотні. Найсильніше враження справила на мене не нова (що закидав їй дехто після виступу), зате надзвичайно цілісна концепція ериній як докорів сумління.

Декілька речень про це спричинилося до моїх глибоких роздумів і дозволило змінити твір, над яким я досі працював. Бо поки що наш запеклий ворог не визнав своєї провини, не зізнався в помилці. Спершу я звільнив духовну енергію чотирьох молодих чоловіків. Ця енергія мала спрямувати його на потрібний шлях роздумів. Видлубані очі й біблійна цитата повинні були стати для нього очевидними. Наш ворог у своїй запеклості ні в чому не зізнався. У нього вдома, у якійсь старій колишній крамниці різника, я примусив духовну енергію старого розпусника повернутися й мучити мешканців. Він і далі не зізнався. Нарешті я приніс у жертву вкриту екземою повію. Так, я не виколював їй баньки. Він і так повинен був знати, чого ми від нього хочемо! Каправі баньки розпусниці не мали його ні в чому переконувати! А він і далі мовчить.

Лише зараз, після виступу Дори Лоркін, я зрозумів, що повинен накликати на нього справжнє зло – ериній. Тоді його муки досягнуть апогею й він у всьому зізнається. Удома я зазирнув на полицю із творами античних авторів і зняв з неї трагедії Есхіла. Через декілька годин читання я зрозумів. Накличу на нашого ворога ериній, приносячи в жертву його батька. Еринії переслідували Ореста, бо він убив власну матір. Есхіл чітко пише, що вони не слухали Орестових пояснень і його благань про милосердя. Для них важливим було лише одне: покарати його й помститися за пролиту кров матері. І в цей момент я засумнівався. Адже наш запеклий ворог не буде батьковбивцею, бо це я принесу його батька в жертву. Тож чи переслідуватимуть його еринії? А зрештою, він сам de facto прирік свого батька на смерть, їдучи від нього з повією. Він залишив батька самого на поталу долі, бо старий був змушений змагатися з демонами, яких я накликав на їхній дім. Коли батько залишиться зовсім сам і довідається від мене, що син поїхав кудись з якоюсь потіпахою, він відчує ревнощі. Ревнуватиме до шльондри, найгіршого сміття в міщанській ієрархії.

Коли мені це спало на думку, я пригадав, як десь читав, що одна з ериній, здається, Меґера чи Тісіфона, була уособленням лютих заздрощів. Я вже знав, що робити. У найгіршому випадку, нічого не вийде. Справжні знання – це не безпомічний аналіз барокових містиків! Справжніх знань не знайдеш у Даніеля фон Чепко * чи Анґелуса Сілезіуса ** ! Справжні знання здобувають через досвід. А мій наступний експеримент якраз і покаже, чи був правий Арістотель, коли писав: «Душа – це певним чином усе суще». Переконаймося, чи існує еринія, як того хоче Отто.

Рюґенвальдермюнде, вівторок 16 вересня 1919 року, п’ята година пополудні

Еріка й Ебергард пройшли повз маяк і звернули праворуч до східного пляжу. Еріка сперлася головою на Моккове плече й на мить відвернулася, байдуже глянувши на будинки по той бік каналу. Мокк простежив за її поглядом. Хоча приморське будівництво цікавило його так само, як і необхідність цивілізувати слов’ян та кашубів, до чого часто закликали газетні заголовки, усе ж він здивовано відзначав чимало технічних особливостей: будинки були переважно фахверкові й криті толем, що трохи дивувало Мокка, який звик до мистецтва сілезьких покрівельників. Колись він запитав про ці дахи в заїзді, де був рожен, на якому шкварчали борнгольмські лососі, й почув від старого моряка розповідь про неймовірну силу морського вітру й черепицю, яку зривав вітрюган, жбурляючи її на стіни будівель та голови перехожих.

– Пригадуєш, Еріко, цього старого моряка, який нам розказував про дахи на Примор’ї? – відчув на власному плечі ствердний кивок. – Коли ти вийшла на хвилинку прогулятися, він розповів мені ще про одну властивість морського вітру…

– Яку? – голова Еріки відірвалася від його плеча. Дівчина зацікавлено глянула на Мокка.

– Вітер, який довго завиває, доводить людей до божевілля. І до самогубства.

– Добре, що зараз не віє, – серйозно проказала Еріка й притулилася до нього.

За ними спалахнуло око маяка. Встановлений на ньому гудок монотонно провіщав туман, що мав лягти на порт після теплого осіннього дня. Застережливо кричали над хвилями мартини.

Біля приморської кав’ярні вони спустилися на пляж. Еріка раптом пожвавішала. Дівчина пробігла по піску під терасою й майнула до дамської переодягальні. Мокк на мить втратив її з поля зору. Він тягнув плетеного кошика із хлібом, вином, смаженими маринованими оселедцями й половиною печеної курки і насилу встигав за Ерікою. Сопів, а надсаджені легені видихали нікотиновий сморід.

Нарешті він доплентався до східного пляжу. Кільканадцять відпочивальників жваво крокували, нагулюючи собі апетит перед вечерею. Якийсь сміливець в обтислому купальному трико розтинав легенькі хвилі вузлами своїх м’язів. На причалі, що вів до великої дамської переодягальні на кількометрових палях, устромлених у пісок, стояла Еріка й розмовляла з якоюсь молодою жінкою. Мокк долонею втер піт, який спливав йому на обличчя, й уважно придивився до співбесідниці Еріки. Упізнав її. Це була повія з готелю, де, як устиг уже переконатися Мокк, працювала команда професіоналок із чотирьох дів коринфу.

Свій до свого, подумав Мокк і рушив на схід, не звертаючи увагу на Еріку. Та попрощалася з товаришкою по фаху й весело побігла за ним. Сіли на дюні. Еріка підставила обличчя під повіви солоного вітру. Мокк віддав власний мозок на поталу їдкого почуття люті. Атож, натрапив свій на свого, я певне здурів, коли зв’язався із цією шльондрою. Еріка не зважала на чоловіка, що лежав поруч, заклавши руки за голову, і спостерігав за дівчиною, яка сходила з містка між переодягальнею й пляжем. Опинившись за поламаними зубцями хвилеріза, вона ледь підсмикнула поділ сукні й повільно рушила, дірявлячи пісок викривленими підборами. Мокк поступово позбувався злості. Отак ходить і ходить цілий день, ніколи не бачив її з якимось клієнтом. Сукня поцерована, каблуки викривлені, із парасольки стирчать спиці, телячі, масні, бездумні очі. Дешева шльондра. Раптом йому стало її шкода: на безлюдному приморському курорті, переслідувана злими криками мартинів, вона викривила свої підбори, ходячи без кінця бруківкою. Повернув голову й поглянув на Еріку. Запрагнув обійняти її за те, що сама вона не є дешевкою, яка підмітає бруківку подолом сукні. Але він притлумив це бажання й дивився, як дівчина довгими пальцями обхопила свої руки в тих місцях, де в нього самого були колись могутні біцепси.

– Знаєш, я народилася в такому самому приморському селі, – сказала Еріка із заплющеними очима. – Коли я була маленькою… – вона перелякано глянула на Мокка, очікуючи його різкої реакції.

– Займися вечерею, Еріко, – буркнув він і закрив очі. Уявляв, як вона розстеляє на білому піску маленький коц, а на ньому, змагаючись із легеньким вітерцем, кладе чисту серветку з вигаптуваними рибинами. Потім витягає з кошика оселедці, курку й вино. Розплющив очі й побачив те, що уявляв. Махнув рукою Еріці. Дівчина притулилася до нього й відчула, як він поцілував її в одне, а тоді друге око.

– Я можу все передбачити, що ти зробиш або скажеш, – почула вона. – То розкажи мені про це своє приморське село.

Еріка всміхнулася й вивільнилася з Моккових обіймів. Узяла кінчиками пальців курячу ніжку й відірвавши її від тулуба, простягнула Моккові. Той подякував і здер зубами золотисту, хрустку шкірку, а тоді дістався до соковитого м’яса, вкритого шаром слизького жиру.

– Коли я була маленькою, то закохалася в нашого сусіда, – Еріка піднесла до вуст шматочок оселедця. – Він був музикантом, як і мої батьки. Я сідала йому на коліна, а він грав на фортепіано «Карнавал звірів» Сен-Санса. Знаєш це?

– Так, – буркнув він і всмоктав повітря, щоб відділити від кісток останні шматочки м’яса.

– Він грав, а я відгадувала, про яку тварину йдеться у цьому творі. Наш сусіда мав сивувату, рівно підстрижену, доглянуту бороду. Я любила його усім своїм палким восьмилітнім серденьком… Не бійся, – вона на хвилинку змінила тему, зауваживши занепокоєння в очах Мокка. – Він не зробив мені нічого поганого. Іноді цілував мене в щічку, а я відчувала, як його борода пахне дорогим тютюном… Іноді він грав з моїми батьками в карти. Я сиділа на колінах, цього разу в мого батька, приголомшено дивилася на карточні фігури, нічогісінько не розуміла в грі, але всім серцем бажала, аби батько програв… Мені хотілося, щоб вигравав наш сусід, пан Манфред Наґлер… Мені завжди подобалися старші чоловіки…

– Приємно це чути, – Мокк простягнув їй вино й дивився, як вона невправно п’є просто із пляшки.

– Я вчилася в консерваторії в Ризі, знаєш? – вона прискорено дихала, потому як п’ючи, на хвилинку затамувала подих. – Найдужче любила грати «Карнавал звірів», хоча мій професор страшенно нападався на Сен-Санса. Стверджував, що це примітивна ілюстративна музика… Він помилявся. Будь-яка музика щось змальовує, правда? Наприклад, Дебюссі зображує нагріте сонцем море, Дворжак – розмах і могутність Америки, а Шопен – стани людської душі… Хочеш іще м’яска?

– Так. Будь ласка, – глянув на її тонкі пальці, поклав голову дівчині на плече й присунувся до неї. – Перед його очима було поцятковане сонцем море.

Із дрімоти Мокка вихопив голос Еріки, яка про щось наполегливо запитувала.

– Ти й справді на це згоден? Справді? – шепотіла щаслива Еріка. – Ну, давай! Скажи мені дату свого народження! Точно, із годиною!

– Навіщо тобі це? – Мокк протер очі й глянув на годинника. Він спав не довше, ніж п’ятнадцять хвилин.

– Але ж ти кивав головою, з усім погоджувався, – Еріка здавалася трохи розчарованою. – Ти просто спав і не зважав на бабські балачки…

– Ну, добре, добре… – Мокк закурив цигарку. – Можу тобі сказати докладну дату своїх уродин… Мені ж не шкода. Вісімнадцятого вересня вісімсот вісімдесят третього. Близько полудня…

– О, то в тебе післязавтра день народження. Я повинна приготувати для тебе якийсь подарунок… – Еріка записала цю дату на мокрому піску. – А місце народження?

– Вальденбурґ, Сілезія. Хочеш скласти мій гороскоп?

– Ні, не я, – Еріка сперлася головою на його коліно. – Це моя сестра… Вона астролог. Я ж тобі розповідала…

– Ну, гаразд, гаразд… – промурмотів Мокк.

– Чому ти так гарно до мене ставишся? – дивилася йому не в очі, а кудись нижче. На ніс? Губи? – Ти вже тиждень не називаєш мене шльондрою… Звертаєшся на ім’я… Вислуховуєш мої дитячі спогади, хоча тобі це нудно… Чому?

Якусь хвилину Мокк змагався із собою. Думав над відповіддю. Зважував усі її наслідки.

– Просто зараз не завиває вітер, – уникнув він правди. – І в мені немає ані агресії, ані люті.

* Не чіпай моїх кіл (лат.).

* Пеласги – назва, якою давньогрецькі історики та географи іменували догрецький народ, що населяв Елладу до виникнення мікенської цивілізації (прим. ред.).

* Даніель Чепко фон Райґерсфельд (1605 – 1660) – сілезький поет і драматург, писав німецькою мовою.

** Анґелус Сілезіус (1624-1677) – псевдонім Йоганнеса Шеффлера, німецького мислителя й поета, містика.

читати