Завантажити

Юність Кайзера

Мій паротяг у далеч гуркотить,
зірвався він з припони постаменту,
і раді голоси, і неповторна мить,
братва чекала слушного моменту.

Летять поля, пластаються під ноги,
голосять склянки, крани і кранти,
немає в мороці мети,
не треба ворохобникам дороги.
Колеса ріжуть степ,
а степ мовчить,
в мінорній зморі,
в листопаді,
в гущині дощів,
гортає тужно в пам'яті віки,
не впізнає наосліп братньої руки.

Колись в його липневому полоні
я був заручений з бджолою,
вона і досі носить мед –
мій скарб, її столітній посаг.
Та з щільників вино зтекло,
вино старої перемоги,
самітниця випещує жало,
жало жалю,
жаги й знемоги.

Я мало пив,
і менше всіх радів,
прокинувсь першим,
і роздмухав топку.
Позаду степ розрізаний скиглів,
товариш вимагав налити стопку.

Стоп-крани холодом печуть долоні,
в степу є бджоли, та нема скарбів.
Я сам тепер лишився у полоні,
мій паротяг скрипить, як сотню літ скрипів.

Гойдається земля,
вколисує у безвість,
а вітер шпарко б'є і забиває дух.
Стискається петля
похміль, вагань і голосів pro трезвість,
розчарувань, мук совісті, задух.

Та щось могутнє озивається у надрах,
братва кишить, шикується по квадрах,
бо там, за обрієм,
виблискуючи щоглами і реями,
новітній Гелеон нам суне навперейми.

І силоміць розплющую запалені повіки,
і висихають очі,
як всихають ріки,
і в жерло Сонця боляче дивиться,
і багряніють лиця.

ГЕНЕЗИС (триптих)

1.Пробудження

Запрошено чимало спин,
вичікують наброди,
на линвах пащекують горобці,
пливе волога пізня насолода.
Господар безупину заховує кінці.

У злісних зойках виплакався день,
плекається зима
в далекому узбіччі.
Тривожним блиском зашарівся сад пісень.
Мерців нема
і півні проспівали двічі.


2.Пришестя

Твоя присутність невідступна,
риплять наскрізні вертикалі.
Триває спів, а пси тримають купна,
благословення по скалі
патьоками стікали.

Повиставляли язики,
плетуть язичницькі вінки,
у мідних казанах розпечені псаломи,
тремтить трава, передчуває псячі лови.

Прийди і обмани,
в клубок живої круговерті
пусти жало добра і смерті,
зніми облуду чи полуду заміни.


3.Пророцтво

На високій межі
проростають ножі.
Виростають сини
у садах конюшини.
Надвечір’я дзвінке, табуни, табуни
затоптали крайнеба,
півсонця сховали площини.

Це непевне знання
заповідане щиро:
колі сіль – надбання,
то весна буде з миром.
Випливає з імли
сяйво чесного бою.
Ми півнеба пливли,
в нас крайсонця з собою.


Мінотаври

Розкошелюбні мінотаври,
Тавриди приспані сини.
З Міноса дзвони і литаври,
у нас печальний травостій весни.

Є понадмірність без причини,
природність без смаку
і дощ.
Самотні діви і мужчини,
приреченість відкритих площ.

Словам запалася свідомість,
у нетрях мріються вогні,
нема куплетів, а натомість –
рик Мінотавра з глибини.


Легіони

Десь блукають у світі
мандрівні легіони.
У полях серед квітів
їм нема перепони.
Сонце схиблене все їм стоїть в головах,
і запікся пилок на солоних губах.
Легіонам не спиться,
скриплять колісниці,
мелють спиці пшеницю,
що в колоссі зерниться.

У світлих печалях
минається літо.
Вже сурми звучали,
вже роси налито.


Спокуса

Вичікує літо
прощення й відліту,
збирає на силі, шикує ряди.

Де перші опали,
відважно ступали,
наступні колишнім дарують сліди.

Для нас із тобою
вродили набої,
в дубів – патронташі точених плодів.

Пласкі перелоги
і посвист облоги,
у згірклих туманах вже пахощі дів.



Не жаль

Не для всіх,
а певно ж – не для всіх –
квітує усміх,
опадає сміх.

Поки на листя опале
не впали осінні дощі,
міліція нас не чіпала,
а Київ каштани лущив.

Київ – каштани, а села – горіхи.
Для сміху чи втіхи
трапляється лихо?

А може воно стається,
коли випадає сніг?
Чи мариться, чи здається,
а сніг, він таки – для всіх.

Коли опадає листя,
на пагорбах видно даль,
долини – пологі й чисті,
і листя чомусь не жаль.

На узбіччі дня

Все ніби вперше – так тривожно
тримати світ на шпилику сумління.
Пече і неохотиться надія кожна,
і втіха вигляда благовоління.

Зривай пісні перестороги,
ти знаєш смак руїни і помсти,
омани двері і брехні пороги,
дороги сорому, якими ще брести.

Все ніби вперше. Пахне полином.
Кохана спить і марить сном.


Свято ножа

Це божевілля затривале.
Згасає літо і палкіш
моє кохання небувале
гартує розум, наче ніж.

Пильніш, ніжніш,
колюччям серця босоніж.

Мене до тями повертає
старого серця давній хист,
а п’яний розум все вертає
на ті круги, де втратив зміст.

Фашист, артист,
тобі назустріч в повен зріст.

Мого чекання хіть завчена
малює контури м’які.
З любистку вийшла наречена.
Бери мій ніж – чуття слабкі!

Перчена, невчена,
мені до парі навіжена.


Яблуко ночі

У чорного яблука ночі
є солодке рожеве осердя,
між

читати