Електронна бібліотека/Проза

МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Завантажити

– Шумський? – покликав я.

– Я тут.

– Можеш довести, що це справжній ти?

– Цікаве питання, – тихо засміявся він. – Думаю, ні.

– І що мені робити?

– Мабуть, доведеться повірити на слово.

– Дай руку, – сказав я.

– На.

Ми намацали руки один одного і потисли їх. Я відчув зна­йому холодну твердість.

– Ну? Віриш? – спитав Шумський.

– Думаю, цього поки вистачить.

– Як себе почуваєш, до речі?

– Фігово, – тіло нило від тупого болю і виснаження.

– Мені здається, нас обробляють.

– Чим обробляють?

– Сканерами. Довго пояснювати.

– А ми кудись поспішаємо?

– Хтозна... – він дав зрозуміти, що не хоче вдаватися в де­талі.

На деякий час ми замовкли. З-за стінки долітав тихий монотонний шум, схожий на той розхлябаний електронний ембіент, яким супроводжуються покази на каналі Fashion , – мабуть, вентиляційна установка. Я повернув голову і торк­нувся щокою холодного металу – приємне відчуття… Тілом пробігли легкі мурашки та повільно розлилася хвиля сві­жості. Вона принесла із собою безтурботну байдужість до власної долі.

Чомусь згадалося дитинство. Літній вечір, наша стара квартира на сьомому поверсі. Мене тільки що загнали додо­му з двору. Бутерброди, холодний домашній лимонад. Чищу зуби і спати…

Темна кімната, відчинені балконні двері. Стрекотіння цвіркунів, пахощі висадженого біля під’їздів жасмину. Ма­шини, що час від часу проїжджають десь унизу… Батьки у вітальні, дивляться телевізор. Через стінку чути шелест те­левізійних голосів, і я, повільно провалюючись у сон, уяв­ляю, що належать вони добрим лісовим духам.

Дуже чітко згадалося, яким тоді, у дитинстві, безкінеч­ним було майбутнє. Ця безкінечність іноді навіть давила собою, але натомість відкривала мільйон можливостей! Той маленький я лежав у ліжку і думав: усе навколо – мама, тато, квартира, двір, школа, ціле наше містечко – усе тимча­сове і – як би це сказати – не зовсім ніби й справжнє порів­няно з моїми внутрішніми, моїми таємними переживання­ми, тими яскравими картинами, що їх, таке враження, без мого прямого втручання малювала уява.

Життя здавалося коробкою від холодильника, яка си­лою думки легко перетворюється на зореліт. Достатньо пе­реключити якийсь маленький тумблер реальності – і мож­на стати, наприклад, пілотом, літати у Південну Америку. Або придумати якийсь фантастичний пристрій, на зразок фотоапарата, що знімає різні історичні епохи прямо крізь час. Або накачатися, вирости здоровенним, як термінатор… Пізніше я зрозумів, що майбутнє – лише логічне продов­ження теперішнього і в моєму випадку всім цим чудесам немає звідки взятись.

Мовчання в камері починало гнітити, наводити на три­вожні роздуми про те, що нічого доброго нас не чекає. Тре­ба було хоч якось відволіктись.

– А тобі ніколи не хочеться повернутися в дитинство? – питаю у Шумського перше, що спадає на думку.

– Ні, – коротко відповідає він.

– Чому?

Шумський зітхнув:

– У дитинстві людина надто слабка та наївна, щоб зро­зуміти, як легко дорослим її обдурювати, – відлуння фрази завібрувало між металевих стінок.

Тут не посперечаєшся, – подумав я.

Шумський хвилину помовчав та заговорив знову:

– Мій батько був військовим. Ми весь час переїжджали з місця на місце, по цілому Союзу. Коли мені було приблизно десять, батька перевели на якийсь артилерійський полігон, і ми – він, мама, я і брат – переїхали до чергового військово­го містечка.

Ти собі не уявляєш, що це було за життя, ще й із нашим батьою. Горілка ящиками, тижневі запої. Повна хата п’яних мужиків, забльовані лавочки біля під’їзду. Словом, старий знав, як розважитись. Правда, по-п’яні був відносно сумир­ний, на маму руки не піднімав. Та все ж не уявляю, як вона це терпіла...

Інколи, ще коли ми із братом були менші, а батько менше пив, ми їздили втрьох на рибу. Я любив ранкові години. Тиху воду, голоси перших пташок у вербах… А на око­лиці того містечка якраз було кілька хороших ставків. Каза­ли, соми там водилися здоровенні!.. Ну, і от літо, канікули. На рибу – хоч кожен день. Та батя, як на зло, черговий раз забухав, і то по-серйозному! Вже перший тиждень серпня пішов, а він усе не просихає. Брата тоді в піонерський табір відправили, так що я лишився сам. А самого на ставки мама мене відпускати не хотіла – вона взагалі звикла всього бо­ятись.

Словом, нікого в тому містечку я не знав, та й дітей мого віку там, здається, майже не було. Так що доводилося ціли­ми днями тинятись якимись пустирями, вичікуючи той рід­кісний момент, коли батько буде тверезим, щоб витягти з нього обіцянку піти на рибу. І, врешті, я цю обіцянку з нього витягнув.

Даю слово радянського офіцера! – урочисто промовив він, відкорковуючи на балконі перше ранкове пиво… Він був ніби як ідейний, мій батя. Хоча, хрєн його знає, швид­ше в нього просто все перемішалося в голові від водяри. – Підйом рівно о п’ятій! – скомандував він своїм прокуреним офіцірським голосом.

І, ти знаєш, я чомусь повірив.

Була субота, двадцять на п’яту я був зібраний. Відкрив вікно, подивився на небо – воно було зовсім чисте. Такого кольору, аж нереального – як емаль на чайнику. У ньому ще з ночі залишився висіти водянистий повний місяць.

Мені перед тим тітка з дядьком прислали на день народ­ження дитячий телескоп, – батя по буху його розбив пізніше, того ж літа, – і я часто дивився на місяць, на зірки. Венери там різні, марси… І от, пригадую, коли довго спостерігаєш за пов­ним місяцем, то якось поступово перестаєш розуміти, що він таке. Одного разу мені навіть здалося, ніби я не знизу вгору дивлюсь на небо, а навпаки, згори вниз. І не на небо, власне, а типу як на поверхню замерзлої води, на величезне, вкрите льодом озеро. І що місяць – це прорубана в ньому ополонка, крізь яку видно інший, зроблений із дивної жовтуватої ре­човини світ. Що рано чи пізно від ополонки по небу підуть тріщини, воно розкришиться – і стане ясно: весь цей час ми жили в якомусь темному космічному яйці, яке плавало по­серед безкінечного сяючого простору… Я дуже пишався, що першим зробив таке грандіозне відкриття.

Шумський засміявся. Мені ж закралася підозра: дуже вже ця історія з ним не в’язалась, якось занадто сентимен­тально, занадто по-людськи... Може, грає на публіку? Знає, що нас слухають, і спектакль розігрує? Але для чого? Чи для кого? А може, публіка обмежується мною? І ця вилазка, і ця камера – все підстроєно, щоб втертися до мене в довіру?..

Та Шумський продовжував:

– Скоро встала мама, вона завжди прокидалася рано. Я питаю: а чому батько ще не прокинувся? Може, розбуди­ти? Вона у відповідь: не смій! У нього робочий день важкий був! – її голос, як завжди, трохи тремтів, ніби балансуючи на межі істерики. Як же не смій, – кажу я, – ми ж домов­лялись на рибу! Він же обіцяв... Іди звідси! – роздратовано вигукнула вона. – Тільки під ногами крутишся!

Словом, усе вийшло як завжди. Батя тоді дрихнув до обі­ду, а про наш похід так і не згадав. Не скажу, що якось осо­бливо через це образився; швидше зайвий раз підтверди­лось моє стійке розчарування.

Я знову півдня тинявся без діла, лазив по гаражах. Потім зайшов додому, і мама відправила мене по хліб. Біля хліб­ного стояв мужик, якого раніше я тут не бачив. Пам’ятаю, на ньому була така типу гавайська сорочка, темно-синя зі сріблястим малюнком – чи то феєрверки, чи то кульбаби, щось таке. Круглі темні окуляри, рудувато-сиві вуса, оран­жева авоська в руці.

Він чомусь уважно дивився на мене. Я злякався, хотів якомога швидше звідти звалити. А мужик раптом питає:

– Ти чого такий сумний, а?

Я щось буркнув у відповідь, щоб він відчепився.

– Чекай, – зупинив мене мужик, – дозволь задати тобі одне питання: ти в магію віриш?

– Не знаю… – розгубився я. Питання було несподіваним.

– Ну, тоді дивись, – він зробив крок мені назустріч, про­стягнув руку і витягнув з мого вуха великий ювілейний рубль (були такі монети з профілем Ілліча; ти, мабуть, не пам’ятаєш). Все сталось настільки швидко і якось… як би це сказати… якось буденно, чи що… Взагалі я був дитиною з раціональним складом розуму. Таким, знаєш, маленьким скептиком. А тут раз – і чудо! Реальне чудо! Мені б навіть язик не повернувся назвати це фокусом. Бо який же це фо­кус? Фокуси по телевізору, а тут усе насправді.

Мужик усміхнувся хитрувато так і питає:

– Повторити?

Я кивнув. Монета в цей час якось непомітно зникла з його широкої долоні. І знову з’явилася з мого вуха, вже ін­шого.

Я був просто вражений. Я йшов додому з буханкою хліба в руці та відчував, як навколо стає якось чистіше, якось про­сторіше. Так ніби, знаєш… – Шумський не міг підібрати під­ходящого слова. – Ніби раптом переключилися полюси моєї дитячої душі – на місці фатального, повного розчарування, такого, яким воно буває лише у дитинстві, виросло щось грандіозне, щось чарівне, таємниче та світле... І всі тривоги зникли. Тому що в цьому грандіозному, таємничому, думав я, для будь-кого знайдеться місце під сонцем, а значить, і для мене теж.

Чому так? Звідки це відчуття, власне, взялося? Цього я пояснити не міг. Але інтуїтивно знав, що врятований не­видимим світлом від невидимої темряви. І що в мені це на­завжди.

Пауза. Здається, Шумський намагався розтягти насоло­ду від спогадів про той особливий момент у його дитячому житті.

– Та це ще не кінець, – продовжив він. – Того ж вечора я проходив біля металобази. У далеких дворах гавкали со­баки, у шашличній біля будинку культури щось голосно святкували. Я йшов уздовж паркана з іржавих листів бляхи. Зліва був пустир із високою, по пояс, травою. Сонце тільки що сіло за дачний масив; мені було трохи холодно і трохи страшно. Паркан різко повертав, стежка проходила між ним та старим придорожнім кафе із забитими дошками вікна­ми. Я зупинився – за два кроки від стежки, під стіною лежа­ло тіло.

Трава навколо була прим’ята – явно сліди падіння. Ма­буть, хтось бухий відключився, – вирішив я. І вже хотів акуратно обійти це місце, але раптом упізнав синю сорочку з кульбабами.

Невже той самий чарівник із хлібного? Може, з ним щось сталося? Злі люди напали? Що ж робити?.. Я підійшов і ле­генько торкнувся його плеча. Він здригнувся, підняв лах­мату голову, пробурмотів щось нерозбірливе. Потім сперся на руку та повільно сів, прихилившись до нештукатуреної цегляної кладки. Обличчя було бурим, пом’ятим, сорочка розстебнутою до пояса, під нею проглядався волохатий жи­віт. Окуляри валялись у траві.

Я стояв мовчки, як загіпнотизований.

– Ей, шкет! – коли він заговорив, на мене посунула стіна свіжого перегару. – Хулі ти тут став, га?..

Мовчу. Серце швидко б’ється від хвилювання.

– Ти чого, бля, мовчиш? – мужик нагнувся вперед та при­мружив очі. Плоскі, отупілі. Такі очі я добре знав: у п’яного баті були дуже схожі. – А, так ми ж із тобою бачились! Біля магазину, – на його обличчі раптом з’явився якийсь дикий оскал.

Я злякався, що при світлі місяця, який сходив якраз за моєю спиною, він перетвориться на вовкулака, стрибне та перегризе мені горло. Я зробив крок назад.

– Та ти не бійся, малий! Дядя Вася не образить!.. – засмі­явся він. – Скажи, ти у магію повірив?

Я несміливо кивнув.

– Це ти дарма, синок! – знов засміявся дядя Вася, цього разу із якимось особливим злорадством. – Пиздьож це все! Йобаний фокус. Ясно? От дивися, – показав він свою руку. – Бачиш, оцей от ремінь? – дійсно, на руці у нього був годин­ник на широкому шкіряному ремінці. – За ним я той рубль і ховаю, – пальцями правої руки він незграбно заліз між ремінцем та внутрішньою стороною зап’ястя лівої – звідти випала монета.

– Твою мать… – п’яний фокусник хотів зловити її на льо­ту, але промахнувся. Ювілейний рубль блиснув, упав на землю, покотився стежкою та зник у траві.

Тієї миті мені здалося, ніби це був повний місяць. Ніби це він упав із неба і виявився не отвором, прорізаним у не­видимому бар’єрі між світами, а всього-на-всього шматком мельхіору, який поміщається в долоні. І загадковий малю­нок його місячних гір, кратерів та морів – це насправді ба­нальний рельєфний профіль живішого за всіх живих карта­вого вождя.

– Хуйня ця магія. Неправда, – винувато знизав плечима мужик…

Пауза.

– А потім я біг додому, – зітхнув Шумський, – і на щоках моїх були сльози… Така-от історія, – підсумував він.

Ми хвилину помовчали.

– А далі? – не витримав я.

– Що далі?

– Ну, далі що було?

– Далі? – замислено промовив Шумський. – Далі нічого особливого. Просто з того часу я не приходив до тями і ні­коли не прийду...

Пауза.

– Жартую! – він засміявся.

Тут за стінкою почулися кроки. Щось клацнуло, і двері з легким скрипом відчинились. Яскраве світло ззовні безжа­лісно засліпило звиклі до темряви очі.

– Шумський! Досить соплі жувати. На вихід! – насмішли­во викрикнув голос невидимого вартового.



Партнери