Завантажити

…Джазмени вибігли на сцену, де на них уже зачекалися їхні інструменти: вони, поблискуючи нікелем і міддю, ледве стримували нетерпіння.

Зал так само був розігрітий очікуванням і нетерпінням у передчутті драйву.

Пучки прожекторного світла вихоплювали по черзі то одного, то другого музиканта, перебігали, граючись, по їхніх обличчях і постатях.

Сніжана дивилася на музикантів, і лише від одного їхнього розкутого вигляду, постав, рухів тулубом і ногами їй відразу стало затишно й радісно. Наростала хвиля піднесення й зворушення. Хіба не цього так бракувало їй у щоденній біганині, буденній рутині?

О, життя, ти — карамелізована отрута, ти плач і сміх.

Азартне покивування, підморгування один одному, заохочення, наче безневинне спокушування, кивок головою до звукооператора, простодушні, відкриті міміка і жести — усе це здійняло в душі Сніжани щось ніби призабуте, притлумлене, привалене камінням зоднаковіння й відчуження.

Тенор-саксофон своєю імпровізацією відшукав, відгадав — одразу, без жодного вступу, без намацувальних підготовчих жестів — те, що чекало на вихід, прагло вирватися із душі, але Сніжана не давала йому вихлюпнутися. І зовсім не тому, ніби чогось боялася. Виявляється, вона просто не знала самої себе: до свідомості, наче до поверхні води, долинали зо дна тільки слабкі сигнали, які пробивалися через усі перепони, рогачки, фільтри.

І це вона — та, що начебто вміла вслухатися в себе!..

Бас-гітарист підхопив переливи синкопів, наче вивернув мелодію навиворіт, і вона спалахнула яскраво-червоною підкладкою, прихованою до пори до часу. Труба заливалася десь ніби в горішніх просторах, мелодія спалахувала приском, опадаючи згори вниз, розліталася не поодинокими зірками, а цілими віялами іскор.

О життя, ти сміх і плач. Я палахкочу, я згораю!

Сніжана відчула, що хлопці й справді дивовижним чином виводять саме ту мелодію, яка була в ній, підхоплюють виплекане в її глибині, а вона й не здогадувалася про своє багатство. Величезне дерево піднеслося в ній, розгорталася і шуміла його крона і кров.

Хлопці віддавалися щастю, і в їхній свободі було щось могутнє спонукально-заохочувальне.

То з одного, то з іншого чола зривалися краплі поту (добра гра!), і бас-гітарист устигав відривати від рулона паперового рушника клапті, темпераментно витираючи лоба в короткі проблиски пауз.

Звуки — наче бризки киплячої ароматної олії.

Груди стугоніли, резонуючив унісон.

Синкопи відлунювали млостю і жагою, невинністю й знадливістю водночас. Ошляхетнена хіть, сублімація — хоч як назви: так палає радість життя.

Ці люди, подумала із заздрістю Сніжана, знають, заради чого живуть. Їм усе зрозуміло. Їм нічого приховувати один від одного. Легко і просто.

Їхня міміка, їхні гримаси під час гри були, на перший погляд, некрасивими і стражденними, неначе від болю. Або — ніби під час любощів.

Музиканти заплющували очі, і кривилися, обличчя бралися мімічними зморшками: вони, здавалося, плакали, як плаче породілля під час пологів. Очі заплющені — наче від болю або любові.

І ось після цього розгорнутого приголомшливого вступу вийшли вони: солістка і соліст. Вона і Він.

Сніжану вже з перших акордів осяяв спалах дивного упізнавання. Голос солістки обіймався з голосом соліста, вони перезиралися — ніби викрешували іскри. То було розуміння, яке не потребує слів, а тільки співу — як найглибшої довіри.

Проста чорна сукенка, напівзаплющені очі, білі худі руки, що обнімали мікрофона — такою була Вона.

Очі час від часу заплющені, наче від любові чи болю.

Великі срібні жагучі сережки (Такі називали колись ковтками? — ніби якоюсь павіттю, бічною, неосновною думкою, майнуло в голові Сніжани самозапитання) хилиталися-грали обіч високої шиї співачки.

Здавалося, вони обоє нікого, нічого не бачать і не чують, окрім самих себе і супроводу.

Звуки з їхніх уст обіймалися, мов коні обіймаються шиями. Кохалися привселюдно голосами.

Роз’ятрена пристрасть, щемливі туга, сум і страждання — вони це дивовижно поєднали, віртуозно здіймаючись разом до контрапункту.

Не відаючи сорому, перепон і докору. Вишукано, інтимно-цнотливо, піднесено.

Привселюдне злиття душ, братання духу, витворення спільного плину крові. Накладання астральних тіл, увіходження у вертикаль.

Ось Вона пішла ніби впоперек основної мелодії, хриплувато-грубим, підсвіченим пристрастю, голосом — спалахнули бездоганно білі зуби, синхронно бризнуло сяйвом срібло сережок, а коли нарешті, ніби повернувшись із неба на землю, Вона розплющила очі, — спалахнули їхні білки.

Враз із пюпітра попадали ноти (Невже вони співають по нотах? — запитало серце у Сніжани), але мелодія тривала, солістка нахилилася зібрати аркуші, нагнувся водночас і соліст, їхні руки зітнулися, вони обоє враз випросталися і вчасно підхопили новий виток дуету — здавалося, ще пристрасніше, ніж до того, заглядаючи один одному у вічі всезнаючими поглядами, які не потребували слів.

Вони разом перейшли падоли, видолинки, узгір´я, разом рухалися до вершини, не боячись упасти долу.

Перламутрові переливи голосів раптом оберталися мало не риданням, та через мить срібної печалі переливалися в соковиту радість.

Ніби перекидалися обручами, охопленими полум’ям, і вогонь не обпалював їх, а розпалював.

Здавалося, своїм співом вони наповнювали велетенську шовкову білосніжну кулю, яка ось-ось — і піднесе цілісінький зал.

І саме тут, у цей момент, Сніжана відчула: вона остаточно виздоровіла.

Вона — жива.

Вона готова до життя.

Після всього. Після своєї Великої Депресії...

читати