Завантажити

внуку
самого інквізитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потім абатиса та держала
таверну для контрабандистів.
А н н а
(сміється)
Справді,
він не без дотепу, твій дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, —
рахуєш тих сперечниць, мов трофеї,
що лицар твій здобув десь на турнірі.
Д о л о р е с
А заздрю їм, Аніто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла
зректися волі вільної для нього?
Чому я не жидівка? — я б стоптала
під ноги віру, щоб йому служити!
Корона — дар малий. Якби я мала
родину, — я б її не ощадила...
А н н а
Долорес, бійся бога!
Д ол о р е с
Ох, Аніто,
найбільше заздрю я тій абатисі!
Вона душі рятунок віддала,
вона зреклася раю!
(Стискає руки Анні).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощів ніколи!
А н н а
Я б їм не заздрила, тобою бувши,
нещасним тим покидькам. Ах, прости,
забула я, — він і тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав він і не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру,
де він ховався...
А н н а
(з палкою цікавістю)
Ну? і що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Він був порубаний. Жону алькада
він викрасти хотів. Але алькад
її убив, а дон Жуана зранив...
А н н а
Та як же ти дісталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю...
То щось було, як гарячковий сон...
Гляділа я його, носила воду
опівночі, і рани обмивала,
і гоїла, і вигоїла.
А н н а
Що ж?
Осе і все?
Д о л о р е с
Осе і все. Він встав,
а я пішла від нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно,
як чиста гостя. І ти не думай,
що я б йому далася на підмову.
Ніколи в світі!
А н н а
Але ж ти кохаєш
його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серці, наче кров
у чаші таємній святого Граля.
Я наречена, і ніхто не може
мене сплямити, навіть дон Жуан.
І він се знає.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чує.
І він до мене має почуття,
але те почуття — то не кохання,
воно не має назви... На прощання
він зняв перстеника з руки моєї
і мовив: "Поважана сеньйорито,
як вам хто докорятиме за мене,
скажіть, що я ваш вірний наречений,
бо з іншою я вже не обміняюсь
обручками — даю вам слово честі".
А н н а
Коли він се казав, — чи то ж не значить,
що він одну тебе кохає справді?
Д о л о р е с
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити...
Мене з коханим тільки мрія в'яже.
Такими нареченими, як ми,
пригідно бути в небі райським духам,
а тут — яка пекельна з того мука!
Тобі того не зрозуміти, Анно, —
тобі збуваються всі сни, всі мрії...
А н н а
"Всі сни, всі мрії" — се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобі бракує?
Все маєш: вроду, молодість, кохання,
багатство, хутко будеш мати й шану,
належну командоровій дружині.
А н н а
(засміявшись, устає)
Не бачу тільки, де тут сни і мрії.
Д о л о р е с
(з блідою усмішкою)
Та їх для тебе мовби вже й не треба.
Обидві панни походжають між пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрій, Долорес?
У мене є одна — дитяча — мрія...
Либонь, вона повстала з тих казок,
що баяла мені, малій, бабуся, —
я так любила їх...
Д о л о р е с
Яка ж то мрія?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться мені
якась гора стрімка та неприступна,
на тій горі міцний, суворий замок,
немов гніздо орлине... В тому замку
принцеса молода... ніхто не може
до неї доступитися на кручу...
Вбиваються і лицарі, і коні,
на гору добуваючись, і кров
червоними стрічками обвиває
підгір'я...
Д о л о р е с
От яка жорстока мрія!
А н н а
У мріях все дозволено. А потім....
Дол о р е с
(переймає)
...Один щасливий лицар зліз на гору
і доступив руки і серця панни.
Що ж, Анно, мрія ся уже справдилась,
бо та принцеса — то, звичайно, ти,
убиті лицарі — то ті панове,
що сватались до тебе нещасливо,
а той щасливий лицар — дон Гонзаго.
А н н а
(сміється)
Ні, командор мій — то сама гора,
а лицаря щасливого немає
ніде на світі.
Д о л о р е с
Се, либонь, і краще,
бо що ж ти можеш лицареві дати
у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади
для прохолоди!
(Уриває. Іншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, —
як блимає у сій гробниці світло,
мов заслоняє хто і відслоняє...
Ну що, як там хто є?
Д о л о р е с
То кажани
навкруг лампади в'ються.
А н н а
Я загляну...
(Заглядає крізь гратчасті двері у гробницю,
сіпає Долорес за рукав і показує щось. Пошепки).
Дивись — там злодій! Я кликну сторожу.
(Кидається бігти).
В ту хвилину одчиняються двері.
Долорес скрикує і мліє.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробниці, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втікайте
і не лякайтесь. Я зовсім не злодій.
Анна вертається і нахиляється до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Анні руку)
Він, Анно, він!.. Чи я збожеволіла?
А н н а
Ви — дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашої послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кінно,
а потім пішки.
Д о л о р е с
Боже, він

читати