Завантажити

мій хочу
робити з вами враз. Найвища скеля
лише тоді вінець почесний має,
коли зів'є гніздо на ній орлиця.
А н н а
Орлиця?
К о м а н д о р
Так, орлиця тільки може
на гострому і гладкому шпилі
собі тривку оселю збудувати
і жити в ній, не боячись безвіддя,
ні сонця стріл, ані грізьби перунів.
За те їй надгорода — високості...
А н н а
(переймає)
...у чистому нагірному повітрі
без пахощів облесливих долин.
Чи так?
К о м а н д о р
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, він стискає.
І добраніч.
А н н а
Ви йдете?
К о м а н д о р
Так, на раду капітулу*,
як часом запізнюся, то не ждіть.
* Капітул — зібрання членів якогось ордену.
(Виходить).
Анна сідає і задумується.
Увіходить покоївка Маріквіта.
А н н а
Ти, Маріквіто? Де моя дуенья?
М а р і к в і т а
їй раптом так чогось недобре стало,
аж мусила лягти. Але як треба,
то я таки її покличу.
А н н а
Ні,
нехай спочине. Заплети мені
волосся на ніч та й іди.
М а р і к в і т а
(заплітаючи Анні коси)
Я маю
сеньйорі щось казати, тільки ждала,
щоб вийшов з дому наш сеньйор.
А н н а
Даремне.
Я від сеньйора таємниць не маю.
М а р і к в і т а
О, певна річ! Адже моя сеньйора
зовсім свята! Я саме се казала
тому слузі, як брала ті квітки.
А н н а
Який слуга? Що за квітки?
М а р і к в і т а
Недавно
слуга якийсь приніс квітки з гранати
від когось для сеньйори.
А н н а
(гнівно)
Буть не може!
Квітки з гранати, кажеш? І для мене?
М а р і к в і т а
Не знаю... Він казав... Воно-то правда -
зухвало трохи, бо квітки з гранати —
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всім відомо.
А н н а
Маріквіто,
я мушу знать, від кого ся образа!
М а р і к в і т а
Слуга імення не сказав, лиш мовив,
квітки ті даючи: "Се донні Анні
від мавра вірного".
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає,
від кого то?
А н н а
(збентежена)
Не треба тих квіток...
М а р і к в і т а
Я принесу, хоч покажу.
А н н а
Не треба!
Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.
(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
М а р і к в і т а
Я б їх собі взяла,
коли сеньйора їх не хоче. Тут же
квітки навдивовижу...
А н н а
Так... візьми...
М а р і к в і т а
От завтра я заквітчаюсь!
А н н а
Іди!
М а р і к в і т а
Чи тут не треба відчинити вікон?
Страх душно!
А н н а
(в задумі, безуважно)
Відчини.
М а р і к в і т а
(одчиняючи)
І жалюзі?
А н н а
Ні, може, видко з вулиці.
М а р і к в і т а
(одчиняючи жалюзі)
Та де ж там!
Тепер на вулиці зовсім безлюдно.
Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї
дзвенять-бринять всі вулиці від співів,
повітря в'ється в прудкій мадриленьї!
А тут повітря кам'яне...
А н н а
(нервово)
Ой, годі!
Маріквіта, говорячи, вихилилась Із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Маріквіто?!
М а р і к в і т а
(невинно)
Що? Нічого.
А н н а
Ти кинула до когось квітку?
М а р і к в і т а
Де ж тамі
Я нетлю проганяла... Чи сеньйора
нічого більш не потребує?
А н н а
Ні.
М а р і к в і т а
(кланяється, присідаючи)
Бажаю гарних, гарних снів!
А н н а
Добраніч!
Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Від мавра вірного...
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямі).
Ви?!
Д о н Ж у а н
Я! ваш лицар!
Ваш вірний мавр!
А н н а
(опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Д о н Ж у а н
(уставши)
Навіщо сеє лицемірство, Анно?
Я ж бачив, як ви тільки що держали
сю китицю.
А н н а
Се трапилось випадком.
Д о н Ж у а н
Такі випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
А н н а
Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!
Д о н Ж у а н
Ви боїтесь мене?
А н н а
Я не повинна
приймати вас...
Д о н Ж у а н
Які слова безсилі!
Колись я не такі од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж ті ваші горді
колишні мрії?
А н н а
Ті дівочі мрії —
то просто казка.
Д о н Ж у а н
А хіба ж ми з вами
не в казці живемо? На кладовищі,
між сміхом і слізьми, вродилась казка,
у танці розцвіла, зросла в розлуці...
А н н а
І час уже скінчитись їй.
Д о н Ж у а н
Як саме?
Що вірний лицар визволить принцесу
з камінної в'язниці, і почнеться
не казка вже, а пісня щастя й волі?
А н н а
(хитає головою)
Хіба не може казка тим скінчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запізно рятувать принцесу?
Д о н Ж у а н
О ні! такого в казці не буває!
Таке трапляється хіба в житті,
та й то в нікчемному!
А н н а
Мені нічого
од вас не треба. Я вас не прошу
ні рятувать мене, ні потішати.
Я вам не скаржусь ні на що.
Д о н Ж у а н
Ох, Анно,
хіба я сам не бачу?..
(Ніжно).
Сії очі,
колись блискучі, горді, іскрометні,
тепер оправлені в жалобу темну
і погасили

читати