Завантажити

інтерв’ю часописові «Академія» спробував пояснити власні види на життя й наче між іншим зауважив: «Я знаю, що в Україні 280 років тому народився великий філософ і поет Григорій Сковорода, який обстоював першенство духу. Мені здається, що він, може, як ніхто інший в Європі, зумів дотримуватись у житті знаків долі... У Сковороди є також один важливий постулат: «Бог зробив важке непотрібним, а потрібне — легким». Таким чином, казав автор «Алхіміка», усупереч своїй не надто гармонійній добі Сковорода зумів досягти «неабиякої внутрішньої гармонії з долею».
Навіть оця дрібочка епізодів із життя таких несхожих одне на одного, але однаково непересічних людей годна красномовно свідчити про чималу вагу філософії та поезії Сковороди в історії світової культури.
Що вже казати про українську традицію! Україну трьох останніх віків просто несила уявити без Сковороди. Ще в середині ХІХ століття наш видатний історик Микола Костомаров писав: мало кого народ так шанує й пам’ятає, як Сковороду. «На всьому обширі від Острогозька до Києва в багатьох будинках є його портрети; кожен освічений українець знає про нього; його ім’я відоме й багатьом серед неписьменного люду». А ще раніше, у 1831 році, вихованець Харківського колегіуму, сенатор, письменик і містик Федір Луб’яновський на якійсь поштовій станції запитав у старого слобідського селянина, чи пам’ятають люди про Сковороду. «Сковорода був чоловік розумний і добрий, — відповів на те старий, — він учив нас добра, страху Божого й уповання на милосердя розіп’ятого за гріхи наші Христа...»
Та й наша літературна традиція в пошуках власної ідентичності раз по раз зверталася до світу сковородинських ідей і образів. Уже зачинатель новітнього українського письменства Іван Котляревський дивився на життя «оком сковородинця». Принаймні коли у фіналі славетної «Наталки Полтавки» пан Возний на прізвище Тетерваковський (той самий, що в першій дії співав пісню «Всякому городу нрав і права») таки ж не став чинити зла, пригадавши, що він «от рожденія... расположен к добрим ділам», а Микола та Виборний вихваляють полтавців як добродіїв, на пам’ять одразу ж приходить притча Сковороди «Убогий Жайворонок»: і нерозважливий тетервак Фрідрік, і мудрий жайворонок Немес, і візія України як останнього відблиску того «золотого віку», коли люди шанували правду з власної волі, а не з примусу... Одним словом, основна ідея «Наталки Полтавки» — «сродність» української людини до добра та її «несродність» до зла — прямо випливає з філософії Сковороди.
Письменником-«сковородинцем» був і Григорій Квітка-Основ’яненко. Кажуть, Квітка полюбляв розповідати про своє знайомство зі Сковородою, про якісь деталі з життя філософа та про його погляди на світ. Не дивно, що між філософією Сковороди і світоглядом Квітки можна провести чимало промовистих паралелей. Та, може, найвиразніше Квітчине «сковородинство» прозирає там, де мова заходить про Божий промисел та про людську «сродність»: «Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам, — каже героїня «Щирої любові» Галочка. — Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові — ще й найбільш того». Галочка, мов слухняна учениця Сковороди, говорить тут про Божу «економію», тобто про незбагненну для людського розуму премудру владнаність світу. Прикметний для науки Сковороди християнський платонізм, що перетворює увесь світ на якийсь божественний театр маріонеток, де сміх і сльози є неодмінними складниками космічної рівноваги та гармонії, розкриває і найглибше єство трагедії Квітчиної героїні. Галочка — всього лиш іграшка в руках усевладної долі. Виходить так, що ця дівчина і народилася тільки для того, щоб померти від любові. Це справді трагедійний образ, бо джерело трагедії ховається не в ній, не в її власних помилках чи пристрастях, воно — в химерних лабіринтах Божого промислу. І Галочка цілком покладається на волю Творця. Вона сприймає світ таким, як він є. «Філософія Квітки, — казав колись Василь Бойко, — це філософія колискової пісні, щоб спало дитя без журби і турбот». Та водночас — це й філософія життя Сковороди, адже той, по слову його улюбленого учня й першого біографа Михайла Ковалинського, «віддав усього себе на волю Творця..., щоб Його промисел володів ним, наче своїм знаряддям, де схоче і як схоче».
Сковородинські набожні пісні знав також геніальний поет і художник Тарас Шевченко. Згадуючи про своє дитинство, Кобзар писав:
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду...
Отож навряд чи випадково доволі похмурий філософський зачин Шевченкової комедії «Сон» — того самого твору, котрий відіграв фатальну роль у житті поета, звучить як відлуння славетної сковородинської псальми «Всякому

читати