Завантажити

до стола і налив з карафи склянку води.
— Звідки ви взнали?
— У помічника прокурора... Він мені, як знайомому, навіть признався, що з обовязку сам був присутній при страті. Здається, він ще й сам під враженням...
— Він розповідав вам про страту?
— Занадто мало... Казав, що з ешафота вона пообіцяла, що за неї їх усіх скоро вішатимуть.
Перші хвилини Михайло Михайлович не міг опанувати себе. Обидва сиділи приголомшені. Потім Чиж схопився з крісла.
— Чортові собаки!.. Вони хоч із шибениці таки почули правду... Так і буде — живуть, як пси, і подохнуть, як пси...
Марина ще не знала. Вирішили привезти її сюди. Чиж поїхав по неї.
Михайло Михайлович залишився сам. Служниця покликала його снідати. Він з сумним виразом махнув рукою і відмовився. Ходив по кімнаті, засунувши руки в кишені, і не знав, за що взятися. Потім почув у передпокої шум. Хтось голосно питався про нього, і через мить перед ним у кімнаті стояв чернігівський фабрикант Хоменко. Було помітно, що він перед цим добре і весело поснідав і був у прекрасному гуморі.
— А я вас шукаю, Михаиле Михайловичу, я шукаю... Як це до речі, що ви в Києві... Нарешті довідався і зразу до вас... Хотів і шуряка з собою взяти, але знаю, що ви його не любите ще з чернігівської зустрічі... І справді, він такий... ну, просто антигромадський буржуй...
Чисто поголений, в новому, зовсім неприпасовяному на нього костюмі, з пучечком конвалій у петельці, Хоменко мав урочистий і упевнений вигляд. Він безцеремонне вмостився за стіл і продовжував:
— Приїхав до Киева у справах... Військовий округ здав мені велике замовлення. Тепер мої фабрики працюватимуть у дві зміни. Солдатик без махорочки кроку не ступить... Нехай собі Стамболі для панів ароматні сорти постачає, а Хоменко дає мужикові, народові куриво... Хмелівка — перший сорт!.. Так ось: чому не використати нагоди?.. Захопив із собою свій рукопис.
Він вийняв і поклав на стіл невеличкого зошита.
— Довго працював... Скільки тут мого поту і труда! Як вам заголовок до вподоби? Це вже остаточний:
«Про невичерпні скарби пестливих форм в українському язиці». Українському суспільству буде корисна така праця.— Він підвів голову і побачив перед собою обличчя Коцюбинського, розпалене гнівом.
— Пане,— говорив, наче відрубував слова, той,— на біса мені ваше писання... Суспільству легше дихатиметься, коли воно позбудеться ваших послуг... Краще буде, коли ви і мені і всьому суспільству дасте спокій.
Блідий, переляканий фабрикант позадкував з кімнати, тримаючи поперед себе обома тремтячими руками свій зошит.
 
VI. ПОЛОНИНИ
 
З Києва він повернувся, конденсуючи в своєму настрої темні враження від рішучих лікарських діагнозів, від жахливої загибелі Надії Загірної, від обивательських сварок і морального розгардіяшу в таборі знайомих діячів. Він майже радів, що прожив життя не серед них, а на одшибі, чернігівським затворником. До всього цього домішувалось неприємне враження від критики. Деякі українські критики, пишучи про нього, свідомо перекручували зміст його творів. Давно вийшли переклади оповідань російською мовою, проте й досі критика обмежувалась хоч і схвальними, але поверховими, загальними зауваженнями. Лише Горький захоплювався його творами і щиро висловлював свої враження авторові особисто під час перебування його на Капрі та в листах. Він радив поспішати з дальшим виданням його творів у російських перекладах.
Чикаленко, прочитавши рукопис другої частини «Fata morgana», говорив авторові, що такі типи, як Марко Гуща, справлять тяжке враження на їх спільного друга Володимира Леонтовича, бо його маєток в дев'ятсот п'ятому році і пізніше селяни громили не раз і тому картина розправи селян з панами навряд чи буде йому до вподоби. Про своє враження від другої частини повісті він не сказав нічого певного, та Михайло Михайлович розумів. що й Чикаленкові, власнику двох маєтків на Україні, не буде приємно від його повісті. Чого ж вони хочуть від нього? Може, писання для їх доброго панського самопочуття?
Треба було забути на якийсь час про все.
В Києві він залишив прохання про допомогу в п'ятсот карбованців для лікування. Треба було їхати на південь, куди наполегливо відряджали його київські лікарі. І, не чекаючи відповіді, він вирішив узяти тривалу відпустку і, хоч би там що, їхати. Іншого виходу не було.
Але примхлива доля, здавалось, раптом поклала змилуватись над ним. Незабаром він одержав приємну новину. Його повідомили, що українське «Товариство допомоги науці і штуці» призначило йому дві тисячі постійного щорічного утримання. Він прочитав лист про це, і гірке почуття образи підкотило йому під груди: це була запізнена допомога, заслужена давно, ще тоді, коли він був повний снаги і здоров'я... Певне, схаменулися приятелі з «Товариства», що відомий всій Росії письменник примушений просити в них на лікування, примушений важкою, згубною для нього працею заробляти собі

читати