Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Краще загубитися у великому

місті, ніж у самому собі.

 

Що це? Якийсь дивний неприємний, але до болю знайомий звук. У цей момент я, мабуть, ненадовго розплющив очі. Будильник! Виходячи зі стану сну, я поволі простягнув руку до телефону й зупинив сигнал. Перевернувшись на спину, знехотя розплющив очі - уже свідомо. Реальність поволі поверталася до мене. Вона робить так щодня, кожного ранку, жорстоко заполонюючи мою свідомість. Все знову повертається. Який сьогодні день? Я на мить напружився, згадуючи. Ну так, четвер. Друга половина робочого тижня. Вже непогано. Голова ще була важка від сну. Обвів поглядом кімнату: все, як звичайно. Перевів погляд на вікно: сіренький ранок сумно вітав мене із новим жовтневим днем.

Присівши край ліжка, трішки зачекав, аби повністю прийти до тями після нічного відпочинку. Тіло чомусь боліло так, немов я вчора грузив вагони. Четвер, п´ятниця і пів робочого дня у суботу - а далі неділя, - розраджую себе так частенько. Нарешті підвівся й почимчикував, дивлячись під ноги, до ванної. Здавалося, там було ще холодніше, ніж у кімнаті. Бляха! Забув прихопити новий станок для гоління! Я вискочив, встигнувши помітити лише своє часткове відображення у дзеркалі, що блискавкою зникло за своїм господарем, себто за мною.

Тупе, невідомо звідки виринаюче відчуття смутку, з яким я завжди прокидався, вже встигло зникнути. У голові тепер крутилося лише одне: часу мало - треба поспішити. Душ забирав у мене не більше п’яти-семи хвилин. Я нарешті вимкнув крани й витерся. Холодно! Обережно вийняв ногу й вклав її у пантофлю.

Тепер - гоління. Різким рухом витер запітніле скло дзеркала. Від несподіванки я відскочив у бік, мов ошпарений. Енергійно помотав головою, проганяючи мару, й нарешті наважився знову подивитися на себе. Я вкляк. Далі незадоволено протер очі й ще раз глянув на своє відображення. Та що ж це таке!? Ще потер очі, а проте нічого не змінилося. З дзеркала на мене дивилася зовсім інша людина. Та що це в біса таке? Наляканий, я зробив крок назад. Шоковано почав розглядати себе без люстра: руки і ноги залишилися без змін. Пошукав велику родимку, що мала бути на шиї. Є. Знову підійшов ближче до дзеркала. Обережно, боячись робити різкі рухи, вкотре поглянув на відображення. Незнайома фігура повністю відтворювала мої рухи і, здається, зовсім не збиралася мені якось шкодити. Власне, та людина поводила себе абсолютно так само, як і я. І якби не чуже обличчя, що дивилося на мене з ТІЄЇ сторони, можна було з певністю сказати, що це справжнє віддзеркалення.

Я спробував розгледіти свою родимку у чужака. НЕМАЄ. Але це ж я! Це має бути моє тіло! - свідомість вимагала пояснення. Я спробував себе заспокоїти. Вкотре відвів погляд від свого псевдозображення і так само повільно повернувся до нього. Нічого не змінилося. Думки заплуталися у голові, в очах потьмарилося. Якусь мить я стояв, немов вкопаний. Повернувшись до тями, риссю кинувся до свічада, що висіло у шафі в спальні. Стукнувшись об і досі розкладений диван, швидким рухом відчинив дверцята. Так і є. Тут теж на мене дивилося зовсім чуже, здавалося, навіть якесь байдуже до всього, що відбувається, обличчя. Але ж це моє тіло! Як це так може бути?! Знесилений, я сів на диван. Від напруження та страху, від неможливості щось зробити на очі виступили сльози. Невже я божеволію? Не може бути, щоб там була інша людина. Хто це? Хто цей незнайомець у дзеркалі?!

Я затулив тремтячими руками обличчя. Серце погрожувало вирватися з грудей. Схлипнувши, різко підвівся й кинувся до настільного маленького дзеркальця - своєї останньої надії. Але це сподівання не виправдалось також. Блискавкою майнувши ще раз до кожного з люстер, я зрозумів, що нічого не збирається змінюватись. Сяк-так одягнувшись, зі швидкістю вітру понісся з квартири. На вулицю. На свіже повітря.

Прохолода вдарила по гарячому схвильованому обличчі. Серце все ще шалено билося, дихання було важким. Куди йти? - схопився за голову. Мозок відчайдушно намагався знайти якесь рішення. Точно! Потрібно йти туди, де мене знають - у "Копійку"*, у якій я щоранку купую собі щось на обід. Якщо це все-таки я, то мене обов’язково назвуть на ім´я, якщо ж ні… То просто не впізнають. Може, то все ранкова галюцинація, звичайна втома, назбирана роками?

Я помчав до свого чи-то спасіння, чи-то згуби, із навіженою швидкістю минаючи перехожих. Перед входом до крамниці на мить зупинився. Тільки зараз зауважив, що на мене витріщаються. Звичним рухом хотів поправити краватку, та зрозумів, що не вдягнув її. На роботі так неможна, - автоматично зринуло у голові зауваження, але воно забулося у ту ж саму мить, коли пролунало. Нарешті зробив рішучий крок уперед. Обличчя моє відразу просяяло: продавчиня, помітивши мене, усміхнулася: «Що сьогодні будете брати на обід?» - було її звичне питання…

 

***

Якусь мить він стояв, не маючи сил відповісти. Жінка здивовано поглянула на нього: Сьогодні цей пан якийсь інший. Зовсім інший. Його завжди спокійне обличчя видавалося тепер вкрай стривоженим, а замість строгого костюму на ньому була обшарпана кофта та штани, здавалося, від офісного одягу.

- З вами все гаразд? – нарешті вирішила поцікавитися.

- Так, - важко промовив молодий чоловік. – Так, зі мною все гаразд, - вів далі повільно, проте з якимось ніби полегшенням. – Мені як звичайно, - лише тепер він нарешті помітив чергу із трьох людей, що вишикувалася за ним. Чолов´яга років сорока нетерпляче поглядав на годинник. Ігорю стало ніяково від того, що затримує інших.

Продавчиня ще якусь мить не відводила від нього очей, проте вже потягнулася за круассанами. Молодий чоловік зітхнув, все ще не знаючи, що йому думати. З одного боку - полегшення, з іншого… Він автоматично потягнувся до кишені за грошима. Фарба сорому вмить вкрила обличчя.

- Перепрошую, я, здається, забув гроші, - зніяковіло промовив молодик.

Продавчиня зупинилася: він таки поводив себе якось дивно.

- То шо, не давати? Чи, може, вам відкласти?

- Ні, дякую, я зайду пізніше…

Хлопець повільно позадкував й так само без поспіху вийшов з крамниці. Люди у черзі пожвавилися: дивак, який затримував усіх, нарешті пішов.

В обличчя відразу ж вдарив холодний вітер. Це трішки привело його до тями. Що ж це було? Але ж вона мене впізнала… Отже, галюцинації? Я з´їжджаю з глузду? Неквапом посунув абикуди. Та одразу ж стрепенувся: Треба на роботу . Роззирнувся. Куди йти? На мить розгубився, намагаючись зорієнтуватися. Нарешті йому це вдалося й, пришвидшивши кроки, він пішов у напрямку під’їзду.

 

***

Нашвидкуруч поснідавши, я побіг на роботу. У дзеркало вирішив поки, про всяк випадок, не дивитися. Забившись у переповнену маршрутку, вже за двадцять хвилин я був на місці. Подивився на годинник. Фух! Здається, встиг! Хвилина в хвилину.

Зупинившись на хвильку перед входом до офісного центру, я завагався. А проте... якщо мене впізнали у магазині, то обов’язково мають впізнати й тут. Я втомлено потер обличчя й наважився зайти.

На роботі, здавалося, все, як завжди. Тільки от дивляться на нього якось не так. Та ні, впізнають. От тільки… Я зрозумів. То було немов здивування, чи навіть, можливо, осуд: я ледь не спізнився.

У невеличкому приміщенні працювало шестеро людей, включно з начальником. Наразі боса ще не було: він приходив пізніше. Привітавшись з усіма, я сів за свій стіл. За хвилину-другу розпочнуться дзвінки клієнтів. Тишком глянув на своїх колег: здається, ніхто вже не звертав на мене особливої уваги. Отже, все гаразд. Принаймні настільки, наскільки це може бути. Виходить, то все були галюцинації. Я з полегкістю зітхнув. Але ж… нічого собі галюцинації. Невже я дійсно сходжу з розуму? - ця думка злякала мене. Згадалася якась давно прочитана стаття про те, що нібито бувають ранкові галюцинації, коли людина тільки от-от прокинулася. Таке може бути, якщо багато працюєш і мало відпочиваєш. Але ж до того часу, як я побачив себе у дзеркалі, минув час, й я вже точно прокинувся…

Єдиним моїм бажанням наразі було зануритися у роботу. Багатогодинну рутинну роботу, після якої забуваєш навіть, як тебе звати. Це завжди рятувало. Тоді просто не залишається часу й сил думати про будь-що інше. Сьогодні працюватиму без обіду… А ввечері - відразу додому. І ніяких дзеркал. Принаймні цього дня…

… Я виконав обіцянку, дану собі зранку: хоч як не зводило шлунок, я так і не обідав. Щоправда, це не обіцянка, це, скоріше за все, - наказ. Останнім часом мені здавалося, що обіцянки, дані самому собі, я ніколи не довершую: не поїхав відпочивати на позаминулих вихідних з Льохою, бо колега попрохав замінити; не виспався минулої неділі, бо попросили допомогти з переїздом; а вчора не пішов на футбол до пабу, бо пошкодував гроші. Але ж у кожному випадку я собі давав слово лишитися вдома, виспатися, подивитися футбол з хлопцями... І так постійно. І знову звідкись зринула думка про те, що щось із моїм життям не так.

Ховаючи неголене обличчя за монітором, я сяк-так приховав свою неохайність від начальства. Проте, здавалося, на мене особливо не зважали. Як завжди. Кілька разів звернулися за порадою. Нічого особливого. До вечора я майже забув про вранішню пригоду. А збираючись додому, стомлений та голодний, вже просто спокійно посміхався своїй ранковій дикій фантазії. Це ж треба… Інше обличчя! Треба таки виспатися. Головне, правда, дозволити собі реалізувати цей намір.

У холі зібралося, як завжди, чимало людей. Зовсім недалеко від вхідних дверей висіло велике дзеркало… Я сповільнив кроки… Поглянути? З хвилину я роздумував. Серце закалатало швидше… А раптом... буде так само, як вранці… Перенести це на завтра? А чи взагалі на вихідні? Дочекатися, доки в неділю добряче висплюся й тоді вже глянути своєму відображенню в очі?.. Я зробив кілька непевних кроків до виходу, але раптово розвернувся й швидкою ходою попрямував до дзеркала. Перш ніж глянути, сповільнив кроки й заплющив очі. Люстро було переді мною. Залишалося лише поглянути… Молодий чоловік тридцяти одного року дивився на мене із дзеркала. Сірий, як завжди бездоганно випрасуваний, строгий костюм. Краватка та біла сорочка. Зверху стареньке пальто. Ідеально зачесане темне волосся. Діловий портфель, хоч я і не бізнесмен. Хто ще так одягається на роботу? Але ж саме так потрібно ходити в офіс. Проте часом цей одяг неймовірно тисне на мене, немов живий організм, що намагається проковтнути свою жертву живцем…

Я зітхнув із полегшенням. Ранкове жахіття нарешті повністю скінчилося. Таки точно галюцинації. Треба відпочити, - вкотре зауважив собі. Зітхнув ще раз, з полегшенням усміхнувся своєму старому відображенню й повернув до виходу, ледь не зіштовхнувшись зі знайомим із сусіднього офісу.

- Пробач, - вимовив я, приходячи до тями від несподіванки.

- Та нічого, - відповів молодий чоловік, що був років на два-три молодше від мене. – Він майже не зупинився, поспішаючи до виходу. На дворі на нього чекали двоє друзів. Хлопці весело привіталися, потисли один одному руки і пішли в сторону зупинки.

Я вкотре зітхнув. Андрюха завжди такий стильний: дрес-код, сучасність та, головне, невимушеність в розмові, – це так класно виглядає. Чому у мене так не виходить?

На вулиці стало холодніше. Хоча, порівняно із минулорічним жовтнем, погода все ж цього року балувала. Я усміхнувся веселій компанії, що йшла з протилежного боку вулиці, й попростував до зупинки. Десь недалеко молодий вуличний музика заграв приємну мелодію на гітарі. Думки відразу перенесли у минуле: колись я теж хотів навчитися грати, та не було часу і грошей. А може… Та ні, зараз їх тим паче немає.

Цього разу поїздка додому виявилася спокійною. Дуже часто, виснажені за день люди, не можуть приховати свого роздратування й виливають його одне на одного за найдрібнішого спалаху. Терпіти не можу сварки. Мені від них стає якось недобре…

Вийшов на своїй зупинці. Повз мене пробігли діти, співаючи різдвяну пісню. З першого листопада почнуться святкові ярмарки. Я скривився: це не надто приємний для мене час. Час, коли, хочеш того чи ні, починаєш аналізувати своє життя. Й далеко не завжди лишаєшся задоволеним результатами, які сам собі чесно видаєш. А якщо казати про себе, то я взагалі не пам’ятаю, чи був коли-небудь задоволений відповіддю. Мабуть, хіба що у дитинстві. Новий рік та День народження – дні, коли хоч-не-хоч, а ставиш собі запитання: А що, власне, сталося нового за цей час? І боїшся собі відповісти… Невже нічого? Невже знову нічого? Така страшна відповідь. Ти ж, наче, щось робиш. Щось, принаймні, стараєшся зробити. І невже знову нічого? Нічого Головного.

Я вкотре зморщив носа, проте цього разу сам не знав, чи-то від холодного вітру, що дув мені прямо в обличчя, чи-то від страху за цьогорічну відповідь. Я ж дійсно старався…

Сховавши шию у комір, вдихнувши ще раз свіжого повітря, майнув крізь автоматичні двері супермаркету, щоб здійснити вечірній ритуал покупок. Дістав із кишені маленький списочок... У цю пору, як завжди, шалені черги. Усі повертаються з роботи. Усі в один час. Невже у цих людей схоже життя? З дев’ятої до шостої робота. Перерва - з першої до другої. А ввечері - покупки, вечеря, телевізор, у кращому випадку - зустріч з друзями.

Зустріч з друзями – то досить непогана штука. Відірватися від проблем, побачити вечір не крізь вікно у кімнаті, а справжнісіньким, таким, яким він є. Побачити й почути щось нове… Давно я цього не мав. Робота забирала багато часу. А у вільний час… Що я роблю у вільний час? Коли мене про це запитують, я і сам не можу відповісти. Дрібні хатні справи? Так, дрібні хатні справи. Фотографування? І це теж. Куди ж я без нього? Весь вільний час? Ні, звісно, не весь… Що ж ще? Телевізор, комп’ютер? Та я і сам не знаю, куди втікає той мій «вільний час».

Спогади знову вхопили мене за барки. Останнім часом це траплялося все частіше. Колись, ще старшокласником, так хотілося подорожувати, побачити життя, знайомитись з людьми, пізнавати світ. А ще хотілося фотографувати. Стати фотографом дикої природи, адже немає нічого кращого за справжність. І тільки природа її має. Але ж скільки грошей потрібно було на обладнання! А чи зміг би я своїм, таким не вельми звичним хобі, заробити собі на хліб? Дивно, але саме тепер, на початку четвертого десятку мого перебування у цьому світі, мій внутрішній голос все частіше переконує мене: Навіщо ти себе калічиш, якщо це ТВОЄ??? Якщо ти не можеш без фотографії? Втіль нарешті у життя свою мрію! Досить бути хробаком! Досить боятися! Візьми кінець кінцем своє життя у свої руки!.. А далі добиває правдою, яку ніде діти: А що ти зараз маєш? Ти буцімто заробляєш ДО ФІГА грошей! І робота у тебе, ну триндець, яка поважна та цікава! Робота у call-центрі! Ха!.. Та, незважаючи на таке красномовне внутрішнє вмовляння, голос розуму досить швидко перемагає, переконуючи, що у мене є стабільність і грошей хоч не багато, але є. А на справжню професійну техніку потрібно чимало фінансів... І де ти будеш потім ті фотки виставляти? Своєї дикої природи. Кому вони потрібні?

А далі я зазвичай згадую сайти, де їх таки можна було б виставляти, й те, що заслужені фотографи таки мають за свої роботи досить пристойний заробіток. А ще я знаю англійську і можна було б виставлятися без проблем на іноземних сайтах. Україна гарна. Можна було б відкривати свою таку ще маловідому країну для всього світу.

Мої невдачі. Так, у мене їх назбиралося чимало... Невдалі конкурси, невдала власна справа, невдалі стосунки... Та ну його все в баню!

Заглянув у гаманець. Грошей не надто багато. Не вистачить на все. Коли там зарплата? А коли вже довгоочікуване підвищення? Стало душно. Я швидко попрямував до каси, обравши найменшу чергу. А вже за двадцять хвилин заходив до під’їзду. Легенький вітерець доніс знайомий з дитинства запах, немовби бажаючи добраніч.

 

***

Ранок наступного дня виявився вже зовсім звичайним. Не без страху я поглянув на своє відображення… Все нормально. Це ж треба! Все гаразд. Однак про вчорашні галюцинації краще нікому не розповідати.

Так само без пригод минув і увесь день. П’ятниця. Я міг піти додому раніше, але ще мав багато роботи. Допрацювавши, як завжди, на самоті передостанній день робочого тижня, я прихопив піджак, одягнув куртку й замкнув двері.

На вулиці гуділи машини, стомлені люди поверталися додому. Молодь раділа вихідним... та й не тільки молодь. Люди виглядали розслабленими, адже в них нарешті з´явився вільний час. Але якщо вони люблять свою роботу, чому ж так радіють вихідним?

Скільки разів чув від інших, що на роботі їм нецікаво. Що це? Втома? Небажання працювати? Чи просто ненависна професія? Така, як у мене? Ні, часом мені здається, що я люблю те, чим займаюся. Але десь глибоко у душі, розумію, що обманюю самого себе. Інколи я уявляю себе старим. І цей літній чолов´яга все ще працює на тій же роботі. Невже так буде усе життя? А що робити з мріями? З мріями, які так гріли моє серце у юні роки? Але що має змінитися? Що має з´явитися НОВОГО? І хіба з´явиться щось нове? Хіба це взагалі можливо?

Думка про те, що життя проходить стороною, все з більшим й більшим нахабством вривається у мій розум і не дає спокійно жити. Виникає відчуття, що я зраджую самому собі. Потрібно щось робити. Але що? Здається, я вже навіть не знаю, чого справді хочеться від цього життя. І хіба мені погано? На хліб вистачає. Нехай навіть і без масла. Та й друзі у мене є. Не так часто бачимося, але нічого страшного. Зітхнув. Є друзі. Є хороша робота. Все класно. Та чи точно хороша робота? Чи точно цікаве життя? Вкотре мою увагу привернула весела компанія. Вже інша.

Несподівано для себе я зрозумів, що й досі стою перед офісним центром і навіть не зрушив з місця. Котра година? Маршрутка! Я поспішив на зупинку. Встиг. Встиг заплигнути до переповненого мікроавтобуса в останню мить. А, може, варто було почекати наступного?..

Інколи страшно повертатися додому. Там все здається однаковим. І тьмяним… Приготував вечерю й ввімкнув комп, аби подивитися новий фільм. Так, потрібно відпочити. Але спершу - помитися. У ванній кімнаті замиготіла лампочка. Та біс із нею! Я вмився. Вода потрапила в очі, вони заболіли... Погляд мій впав на відображення.

- Ні! Ні! Не може бути! – я майже кричав. Голос мій зірвався від відчаю. – Невже знову?! Невже я сходжу з розуму?!

Я вкотре й вкотре протирав очі, намагаючись у дзеркалі побачити СВОЄ відображення, але марно. Чоловік схожої статури дивився на мене із люстра і повторював точнісінько усі мої рухи. Він був очевидно набагато старший за мене та тільки вдавав відчай. Цей чоловік був зовсім іншотипний, насправді абсолютно байдужий до того, що відбувається. ПОВНІСТЮ ЧУЖИЙ.

Якийсь час я нервово совався на дивані, не в змозі знову підійти до дзеркала. Нарешті мені це набридло. Я різко підвівся та стрімко попрямував до ванної. Витер сльози й врешті-решт наважився поглянути на своє нове віддзеркалення. Проковтнувши слину образи й страху, підійшов ще ближче. Більш-менш заспокоївшись, я сміливіше поглянув в очі чужакові. Незнайоме обличчя все ж нагадувало мені щось. Чи когось? Невже себе? Ні, це був хтось інший. Зовсім не я. Але незважаючи на це, я чомусь знав, що той чужинець все ж насправді не чужак. Щось у його очах давало зрозуміти, що то таки Я. Але вже інший. Той, яким я став, але яким насправді не хотів бути. Апатичні очі. Бліде обличчя. Знуджений вираз лиця. Хіба таким себе уявляв десять років тому? Чи навіть п’ять? Це не я…

Я відійшов від дзеркала, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Піти до лікаря? І що сказати? Лікарю, на мене з дзеркала дивиться чуже відображення? Я спробував уявити, як це виглядатиме... Кому з друзів краще зателефонувати? Сергію! Йому справді можна довіряти. Не чекаючи ні хвилини, я набрав номер. Почулися довгі гудки.

Ну, бери слухавку!.. Будь ласка!.. Нарешті!

- Можеш говорити? - я навіть не привітався.

- Так, шось трапилося? - Сергій відразу напружився, очевидно мій голос таки був досить збентеженим.

Я затамував подих: тільки б не відмовив!

- Мені терміново потрібно з тобою зустрітися. Можеш приїхати? - У слухавці щось зашипіло.

- Приїхати до тебе? А шо сталося? - на задньому тлі почувся плач дитини, а далі нерозбірливий голос його дружини.

- Не можу сказати по телефону, - запинаючись, видавив із себе.

- Ну, добре... Але ми зараз малого купаємо. Не зможу швидко вибратися. В десятій буде норм?

- Так, так, звичайно... - Не те, щоби все круто, але головне, що приїде... Зітхнув з полегшенням. - Дуже чекатиму.

- Добре, ти не хвилюйся, скоро буду.

- Давай, до зустрічі!

- До зустрічі!

***

- Кого ти бачиш? - запитав я, підводячи нічого не розуміючого Сергія до дзеркала. Друг був здивований: не встиг він зайти, як його без будь-яких слів потягнули... дивитися у дзеркало?

- Нас двох бачу, - все ще не розуміючи, що до чого, відповів товариш.

- Ти впевнений? - стурбовано перепитав я.

- Ну, так, звісно... Шо трапилося? Ти можеш мені пояснити?

- Тобто, ти хочеш сказати, що бачиш тільки нас двох... І мене... Тобто... Як це сказати, - я почухав потилицю, - я такий самий, як звичайно?

Сергій на мить застопорився, але не тому, що не знав, що відповісти, а тому, що, очевидно, не міг збагнути, що відбувається.

- Так, ти точнісінько такий самий, як звичайно, - нарешті відповів він.

- І в мені нічогісінько не змінилося? Зовсім нічого? - дивитися на своє відображення було непросто, я намагався його уникати... Невже Сергій бачить мене КОЛИШНЬОГО?

- Ні, зовсім нічого. Ну, он дивись... Такий самий ніс картоплею... Такі самі довгі вуха... - спробував він розважити мене, проте мені все ще було не до жартів.

Невже я схожу з розуму? Здавалося, полегшало би, якби Сергій теж побачив у дзеркалі нове відображення. Тоді би я був не один.

- Ну, добре... Не звертай уваги... - нарешті промовив я.

- То, може, ти мені поясниш, шо відбувається?

Я зам´явся. Що сказати? Сергій не бачить того, що бачу я.

- Тобі не здається, що мені терміново потрібен відпочинок? - випалив нарешті я перше, що спало на думку. Яка дурня!

- Відпочинок?.. Цілком можливо, ти багато працюєш... - Сергій не міг второпати: йому потрібно було приїхати якомога швидше тільки для того, щоб подивитися на товариша в дзеркало? Знаю, він розумів, що я недоговорюю... - Шо сталося?

Я зітхнув, опустивши плечі... Як же ж правильно висловити свою думку?

- У тебе не буває такого відчуття, що ти проживаєш не своє життя?

- Не своє життя?.. Як це?.. Ні, не буває...

- Ясно, - знову зітхнув... - А в мене це відчуття все дужчає й дужчає...

- Тобі дійсно потрібно відпочити. Це все напруга.

- Думаєш? - з надією запитав я.

- У тебе було забагато стресу останні роки.

- Але як мені відпочивати? Я брав так звану "двотижневу відпустку" кілька місяців тому. Та й зараз у відпуску Алекс, його робота розподілена між всіма співробітниками. Навіть завтра доведеться добру половину дня пропрацювати.

Ми так і стояли у коридорі. Сергій навіть досі не зняв куртку.

- Забий на все... - нарешті промовив він. - Ти можеш завтра не піти на роботу?

На хвильку я задумався. Уявив, як відпрошуюся за станом здоров´я... Але ж в офісі лишиться тоді тільки одна людина. Катруся не справиться сама, це очевидно.

- Ні, не зможу, - відповів, обміркувавши. - Але максимум о четвертій я вже буду вільний. Тож маю фактично півдня. - Страшна втома змусила мене не те, щоби забути про свою таку незвичну пригоду, вона призвела до байдужості. Коли ти виснажений, часто стаєш апатичним до всього, що відбувається. І це страшно... Я вирішив не ділитися більше з Сергієм про свої переживання. Мені потрібно все обміркувати самому...

Ще години зо дві ми просто балакали ні про що за кухлем пива. Після того, як Сергій пішов, ще раз підійшов до дзеркала. Нічого не змінилося. Відображення чужинця нікуди не зникло. Натомість на його лиці з´явилося якесь ніби глузування, чужинець немов обіцяв: Нікуди він не дінеться...

В якусь мить мені стало абсолютно все одно. Я вимкнув світло й завалився спати...

 

***

... Зранку нічого не змінилося. Я стомлено відійшов від дзеркала. Чи можна хоча би сьогодні якось відкараскатися від роботи? Сказати таки, що хворий? І?.. Що це дасть? Поплентався за кавою. Як завжди, вмостився за столом на кухні. Взяв чашку до рук... і поставив назад. Подивився повз неї. Перед очима проминули роки. Останні п´ятнадцять років. Дитинство. Старші класи. Надії. Мрії. Щасливі сяючі очі...

Самотність і покинуті мрії - це все, що я маю зараз. Те, від чого завжди втікав, підкралося до мене, як виявилося, вже давно. Тільки я не хотів бачити... Заплющити очі на проблему - не означає її вирішити. Здається, я звик до відчуття туги... Самотність - мій вірний супутник.

Зіскочив з місця й пішов геть з квартири. Холодний вітер різко вдарив в обличчя. Я жадібно вдихав свіже, вже морозне повітря.Нікого не хотілося бачити. Ні з ким не було ані найменшого бажання спілкуватися. Вийняв з кишені телефон і... таки відпросився з роботи, вдавши хворого. Такий настрій часто навідував мене останнім часом. Але сьогодні вперше я не пішов на роботу. Ні, не так. Не йти на роботу - це не вперше. Вперше мене ні на йоту не мучила за це совість. Вперше за багато-багато років. Відразу дихати стало легше. Я розпрямив плечі. І ніби навіть усміхнувся. З´явилося бажання побачити друзів.

Вже за годину був у спортзалі, зачаровано розглядаючи світлини, розвішені у холі. Ніколи не було достатньо часу, щоби пригледітися. Вивчати фото та фотографувати - те, від чого у мене завжди пришвидшується дихання та сяють очі. Я й не знаю, скільки простояв так.

- Ти ж ніби мав бути на роботі! - почувся за спиною веселий голос.

- Вималювався вихідний, - радісно посміхаючись, пішов на зустріч другові.

Якесь дивне відчуття свободи раптом охопило мене, коли ми разом заходили в тренажерку. Ніколи нічого подібного я не відчував. Але я навіть не збирався противитися цьому.

- Ти сьогодні якийсь інший, - сказав Сергій. - Шось в тобі сьогодні не так, - він лукаво всміхався.

А я, несподівано для себе, вперше усміхався вільно.

- Тобі здається, - промовив я, не перестаючи либитись. - Тобі здається.

- Та ти шо?..

***

Після спортзалу зустрівся з друзями. Давно такого не було. День пролетів швидко і неймовірно цікаво. У дзеркало я вирішив не заглядати до понеділка.

За кілька годин, сидячи вдома в Інтернеті, побачив оголошення про курси фотографії. Так, я на ці курси піду!.. А проте... заняття щодня (крім вихідних) у робочий час протягом двох тижнів... Взяти відпустку? Хто ж її дасть, коли на роботі аврал? Я перебирав у голові варіанти... Заміна?.. Чи хтось захоче взяти на себе мій шмат роботи? Та це навіть смішно звучить. Хоч бери й звільняйся...

Ейфорія потроху проходила. Я повертався до реальності. Озирнувся. Я все ще у своїй сіренькій квартирці, де на люстрі працює лише дві лампочки з п´яти...

За вікном накрапає дощ і шаленіє вітер. А чому раптом я сьогодні такий веселий? Хіба щось змінилося? Хлопче, ти себе знову обдурюєш!.. Нічогісінько не змінилося . Тільки зараз я зрозумів, як у мене вдома тихо. Цокає годинник. Чути, як сусіди дивляться новини по телевізору. Гримнули вхідні двері у під´їзді... У моєму житті НІЧОГІСІНЬКО не змінилося. Я в розпачі закрив ноутбук і завалився спати. На столі лишилася пляшка пива. Невідкрита.

 

***

Неділя пройшла гірше нікуди. Нічого не хотілося. Тільки, щоб швидше почався понеділок - не думати про свою нікчемність... забути своє життя. А найгірше те, що мені було відомо достеменно: завтра зранку перше, що зроблю - це почну лік днів до вихідних. А вихідні насправді гірші, ніж будні... бо на роботі ти хоча би відсторонюєшся від усього.

Увесь день провалявся у ліжку. Тіло боліло від лежання та нудьги. Подивився зо два фільми, вийшов ввечері у найближчий магазин за хлібом, про щось потриндів з кількома знайомими у соціалці. О першій ночі завалився спати.

 

***

Прокинувся я несподівано різко. Так, немов щось мене збудило. За вікном було ще темно, хоча я розумів, що має бути десь під ранок. Голова була неймовірно свіжа. І здавалося, збудила мене якась думка. Точніше, не думка, а тверде рішення. Сьогодні я попереджу про те, що звільняюся... Якраз встигаю пропрацювати два тижня (як це має бути за законом), і далі - на курси фотографів. Фотокамеру куплю не найкрутішу, але хорошу: або в кредит, або позичу гроші й куплю б/в.

Немов камінь з душі звалився. Усміхнувся. Сили прибували. Життя немов поверталося до мене. Зовсім скоро я знову заснув. А ще через деякий час продзвенів будильник.

Цього дня мені не хотілося повалятися довше. Зовсім скоро я звільнюся. Вже сьогодні я повідомлю про це на роботі. Найголовніше завдання - записатися на курси фотографів... І пошукати в Інтернеті фотокамери. На роботу я зібрався швидко і якось легко. Подивитися у дзеркало? Страшно. Якщо я кидаю роботу і стаю фотографом... можна вже не голитися.

Я навіть не глянув у люстро. І не дивився б у нього й до кінця останнього робочого дня, якби не один випадок. Після повідомлення про звільнення, я був просто на сьомому небі від щастя. Біжучи на обід, навіть не помітив Андрюху, який теж кудись поспішав. І справа навіть не в тому, що ми знову зіштовхнулися, а в тому, що я змушений був глянути на своє відображення, оскільки розвернувся просто-таки до скла. І вкляк. У тому чужинцеві я без будь-яких сумнівів нарешті впізнав знайомі риси обличчя: Я повертався...

 

*"Копійка" - мережа невеликих продуктових магазинів.



Партнери