Електронна бібліотека/Проза

Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
ЩоденниковеОлег Янченко
Фіалки від незнайомцяЮлія Єліна
ПровинаЮлія Єліна
У полоні спогадівЮлія Єліна
Випадкова зустрічІван Корсак
Любов ЧугайстраГанна Заворотна
Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Завантажити

Ой, на морі, на синьому, на камені, на білому

Стоїть жона сива-сива, з нею коник – чорна грива.

Лети, коню, як на крилах, там в степу Савур-Могила.

Спитай в вітру, спитай в долі скільки ще у тому полі

Упаде мойого болю, мого квіту молодого,

Мого зерна золотого.

 

Максим усе повз. Уже не відчував шкіри. Вона горіла на колінах, ліктях. Здавалося, її там вже не було, але він долав метр за метром, кілометр за кілометром. Коли настали сутінки – густі, чорні, які бувають тут, на сході України, трішки підводився, то сідав, то лягав горілиць і дивився в густо всіяне зорями небо. Сльози заливали його обличчя. Не знав, що у людини є стільки сліз. Вони усе лилися й лилися з очей.

Опівночі викотився місяць – круглий, велетенський, якийсь червонястий, схожий на ті гарбузи, що лежали на городі в баби Софії та діда Павла. І коли б не спалахували в небі раз по раз ці шалені вогні, які випускало пекло, щоб смерть могла і в темряві косити й збирати свої жнива, він би провалився в сон. Коли «Гради» вмовкали, а небо освітлював лише цей місяць-кругляк та зорі, що зависали над ним рясно і блаженно, розпач рвав його душу чомусь ще більше. І він волав у те благодатне спокійне небо, в якому було своє одвічне мливо і ось цей місяць, млинове коло, і ось ця «сіль» через увесь небесний степ, розсипана ще колись із чумацьких мажар.

Він перечепився поглядом за ту «сіль». Колись у дитинстві дід Павло багато розповідав йому про чумаків, він навіть шукав на тому Чумацькому Шляху повільних круторогих волів… «Що ми зробили не так? Що у нас є таке, Господи, що ти нас так караєш? Чому не зупиниш це кровопролиття? І чому так багато крові під скальпелем того «хірурга», який відрізає нас од цього варвара?»

Небо дивилося на це молоде обличчя, пошматований одяг, стерті до крові коліна, руки й мовчало. Але його знову розпанахали спалахи, що летіли вбік українських міст і сіл. Здавалося, Майдан так його загартував, дав заряд мужності на все життя. Він бачив стільки смертей, стількох убитих і поранених виніс на собі, відчув навіть смак крові побратимів на своїх губах, коли волік їх на собі. Але там під ногами була київська земля, зоріли банями собори, монастирі, церкви. Там було щось рідне і надто близьке. Тут цього не відчував. Тут було чорно-червоне тирловище смерті, частини людських тіл, оті повислі на кущах, гіллі дерев людські останки, відірвані голови, що дивилися в небо осклілими очима.

Колись йому дід розповідав про війну, яку бачив підлітком. Вона вросла в нього і не хотіла залишати його пам’ять. А тепер він міг йому переповісти моторошніші й жорстокіші сторінки того літопису, який писала вже нова війна.

Він лежав горілиць і все перегонив «кадри» подій останніх тижнів. Вони то летіли, то зупинялися на якомусь кадрі. Чомусь здавалося, що їхніх сил вистачить, щоб задавити цю сепаратистську чуму і тих козаків та військових, що повзли з Росії. Хоча добре знав, що армія слабка, зброї обмаль, а ті добровольці, що масово рушили прямо з Майдану на схід, не спроможні впоратися з озброєним новітньою зброєю російським військом. Ось батальйон «Прикарпаття» зовсім не мав важкого озброєння. Знявся з позицій і залишив поле бою. Дух боротьби помітно згас, коли пости облетіла інформація, що через Ізварине зайшли російські війська. Їхня кількість вражала. В тому впевнилися всі, бо число обстрілів збоку російської армії зросло. Російські регулярні війська захоплювали населені пункти – Дмитрівку, дійшли до Сніжного, Степанівки.

Коли рушили колони російських танків, українські військові 3-го батальйону залишили місце бою і повернулися в місце постійної дислокації. Українські військові, бачив Максим, відступали, бо програвали кількісно і не мали такої зброї, як мав ворог. Залишатися – означало прирікати себе на явну смерть. А ворожі сили повзли й повзли. Для них важливим був день 24 серпня. Вони мали показати, хто ж таки на цих просторах хазяїн і як вони сприймають цю ненависну їм «нєзалєжность». Українська розвідка нарахувала сто одиниць бойової техніки і чотири тисячі військових.

Максим бачив розгубу вищого військового керівництва. Ніхто не очікував такого масового вторгнення, такої кількості зброї. На російській техніці майоріли українські прапори і позначки українських підрозділів. Така злочинна самодіяльність була заборонена Женевською конвенцією, але не для країни, яка не знайома із законами й нормами міжнародного права…

Максим знову вхопився поглядом за місячний диск – він став ніби срібний і підбився вище над горизонтом. І знову самокатування прибивало його до землі. Цей натиск агресора вибив упевненість із багатьох ротно-тактичних груп і вони залишили свої позиції. Ось уже залишив зону війни і батальйон «Горинь». Тих, що залишили їх під Іловайськом і подалися геть, не знав як віднині назвати – чи зрадою, чи доля залишила їх живими для майбутніх переможних боїв.

Брали Іловайськ українські війська тричі. В місті тривали бої. Батальйони «Донбас» і «Дніпро-1» поселилися в школі. Поруч із Максимом спав Олег зі штурмової групи «Донбас». Він родом зі Сніжного. Вони розмовляли не один раз, коли було затишшя. Олег знав багатьох сепаратистів. Казав, що це «чєловєчєскій мусор – наркомани, вори, пьянь. Многіє побивалі в зонє. І етот мусор хочєт строіть свойо государство!» – «Та вони його лиш використовують. Новоросія – це проект бізнес-еліт Росії. І царьок мріє доточити до своїх «весєй і городов» ще й Донбас і Крим».

Олег не повернувся з бою. Максим весь час смикався в коротких проміжках сну і мацав його каремат. Здавалося, він ось-ось впаде поруч і скаже своє звичне: «Хош чайку? Давай дєрябнєм. У мєня єщьо лєдєнци завалялісь».

Коли 23 серпня до Іловайська прибув батальйон «Херсон» і зайняв позиції у залізничному депо, у нього дещо піднявся настрій. Прибули ще сімдесят чотири бійці «Миротворця» і дислокувалися поряд із ними. Колись, ще підлітком, Максим любив дивитися фільми, в яких ішли бойові баталії, де були відважні сміливці, які гарно, кінематографічно вмирали. Ці ж картини бою були чимось кардинально іншими. Не було в них романтики і кінематографічної краси, а була оголена до біологічної правди й відрази смерть. От тільки бій під Агрономічним нагадує колишню хроніку, де зашкалює героїзм. Це було в День Незалежності. Він був у складі групи з тридцяти бійців під командуванням полковника К., які облаштували мінні загорожі й окопи. 26 серпня, в полудень, до них наблизилася колона російських військ, сунули танки. А в них була єдина бойова машина піхоти. Вона викотилася з укриття, коли ворожа техніка буда десь метрів за чотириста. Танк, що йшов на чолі колони, спалахнув і зупинився. Екіпаж вискочив із нього і противник повернувся з бойовими машинами в лісосмугу. Танк постраждав не надто. Пошкоджено було лише вертикальний стабілізатор гармати. Він ще послужив українським воякам. Його хотіли використати для прориву, але він застряг у рівчаку на околиці Новокатеринівки. Невтомний брехун, що посилає снопи вигадок із телеекранів на зомбоголови, показував його як український, начинений закордонним обладнанням…

Максим усе вивчав зоряне небо. До світання було ще багато часу і він хотів відпочити. Тіло чинило спротив, у голові гуло й бахкало. А іловайські «кадри» наступали й наступали і кидали його то у вогонь, то в крижану купіль. Двадцять шосте серпня. Пʼятнадцята година. Колона російської бронетехніки рухається від Кутейникового до Іловайська. Вони з бійцями на повороті дороги біля Многопілля ретельно замаскували протитанкову гармату «Рапіра». Підпустивши колону на відстань двохсот метрів, відкрили вогонь прямою наводкою. Коли спалахнула бронетехніка і російські десантники були взяті в полон, здалося, що перемога ось-ось вже близько. Але 27 серпня внесло песимістичні прогнози: ворог своєю чисельною навалою стискав українські сили і брав їх у кільце. Та допомога, що йшла з Харківської області й мала розблокувати військовиків біля села Колоски, рухалася звивистими маршрутами. Аж під вечір добралися до Новозар´ївки-Войкового і зупинилися на ґрунтовій дорозі.

Ніч не вщухали обстріли, колона техніки була майже вся знищена ворогом. І ось ще надія на перемогу. З Краматорська до Березового було переправлено трьома вертольотами девʼяносто бійців на допомогу. Підрозділ рушив до тих заблокованих Колосків. Рухалися вночі. Але ворог звідкілясь узнав про це і обстріляв групу з артилерії. Вранці її було знищено остаточно. Дванадцять вцілілих бійців самостійно добралися до Волновахи у базовий табір. Були вбиті, поранені й ті, що потрапили в полон. Всі тоді вголос говорили про зрадливих пацюків у лавах українського війська…

Він ще живий, навіть не поранений і дожив до 28 серпня. Максим зачепився поглядом за Велику Ведмедицю, ба Ківш, і відчув чомусь ще більшу спрагу. Все неначе горіло в ньому. І з цього небесного ковша у тіло проникла волога. У цих випалених степах навіть немає роси, як у саду його діда-баби. Йшли перемовини з російською стороною про вихід з Іловайська українських військ по «зеленому коридору» двома колонами. 29-го до Многопілля прибув російський офіцер. Шоста година ранку. Ніхто не спав. Максим чув його мову, він чеканив слова: вихід має бути без техніки. Український воєначальник допитувався – які гарантії того, що по колонах не стрілятимуть.

– Я даю вам слово руского офіцера, что всє вийдут цели і нєврєдіми.

Стали формуватися колони. І знову якийсь туман застелив йому очі. Невже це знову непрохані сльози? Так уперше плакав. Знав, що цей безкрай нікому про його слабинку не повідає і ці сльози колись проростуть тут кураєм чи полином…

Події того ранку пливли перед ним, як кадри воєнної хроніки, а він лише сидів десь у залі й спостерігав, ловив кожне мовлене кимось слово, кожен жест тих, що ось-ось рушать назустріч смерті. Той, що дав слово «руского офіцера», ще кілька разів передзвонював керівництву і просив затриматися з виходом. Сформувалася північна колона. У ній підрозділи «Дніпра-1», «Миротворця», «Херсона», «Світязя», «Івано-Франківська», «Кривбасу». Максим у цій колоні. Всього вісімсот п’ятдесят військових і двісті двадцять два бійці добровольчих батальйонів. Сформувалася й південна колона – в ній були воїни «Кривбасу», група із Савур-Могили, «Донбасу» – шістсот п’ятдесят осіб і кілька танків. О восьмій пятнадцять рушили.

Максим бачив розгубу вищого керівництва, хоча зовні всі трималися спокійно. Неспокій диктував ворог, якого тут виявилося небачено – і кількістю техніки та зброї, що завмерла напоготові. Колона рухалася з Многопілля, через Агрономічне, Новодворське, Михайлівку, Горбатенко, Чумаки. Увійшли в Чумаки…

Максим знову вивчав чисте зоряне небо. Вже його ніщо не тривожило, не спалахувало і не гуркотіло. Тільки ця одвічна благодать, одвічна українська степова тиша, з сюрчанням коників у траві, сонним скриком якогось птаха. І небесні воли тягнуть небесні мажари, переповнені небесною сіллю. Кілька разів нащось повторив цю гарну назву «Чумаки» – і знову відчув, як волога залила йому очі, сховала місяць, зорі й лише ця пелена неба злилася зі степом.

Російські солдати відкрили вогонь по колоні. Максим чув ці постріли, але не йняв віри, що вони – реальність, адже ще й досі гучало в ньому «всє вийдут цели і нєврєдіми». Але в голові неначе відбійний молоток: «Ось чому вони ставили умову виходити без техніки. Варвар є варвар і його честь і безчестя – як сіамські близнюки. Він навіть тими, що потрапили до українського війська у полон, не дорожив. Адже це була одна з умов – в обмін на їхніх полонених – безпечний вихід українських вояків. Але у варвара не буває жалю навіть до своїх. Танки ворога були напоготові, але бійці знищили їх.

Біля хутора Горбатенка впали бійці «Дніпра-1», «Світязя», «Миротворця», «Херсона», «Івано-Франківська».

Південна колона рухалася з Многопілля через Червонопільське, Осикове, Перемогу, Новокатеринівку. Голова колони з трофейним танком і більшою частиною бронетехніки встигла минути Червонопільське, коли ворог відкрив вогонь по колоні…

Максим знову вхопився поглядом за Стожари – колись дід Павло їх показав і це сузір’я йому запам’яталося.

Ось вони минають ряди зброї і російської бойової техніки з українськими прапорами. Ще не стріляли. Максим вишукував очима Ігоря, свободівця. Вони обидва з Правого сектора. Був на Майдані в його сотні. Інтелектуал, патріот, готовий щомиті померти за Україну – і просто хороший хлопець. От за кого Максим чомусь найбільше переживав, то це за нього. Такі ой як потрібні Україні. Він ішов у колоні метрів за тридцять-сорок . А поруч Толик Коляда з Херсонщини.

Перша лінія російської оборони була подолана без бою. Максим незмигно дивився на ряди бойової техніки з українськими прапорами. Цей ворог верткіший і підступніший, ніж той, що витолочив Україну в минулу війну. Фашисти не наступали з радянськими прапорами на своїх танках. Цей же фашист не гербує ніякою брехнею. І що їм заборони і встановлені правила! Москаль живе «по понятіям». Деякі солдати навіть махали їм руками. Мовляв, дивіться, які ми хороші, «брати»…

Максим бачив, як місяць сховався за дрібненьку хмарку, наче не хотів бачити його обличчя цієї миті. І він чомусь хотів провалитись у довгий непробудний сон, щоб вийти з нього оновленим і звільненим від болю, що оселився в нім і рвав його, й шматував. Спочатку його обдало окропом, а потім щось пролетіло блискавкою і відгукнулося громом у серці. На російському танку стояв молодий боєць і махав до них обома руками. Цю осяйну усмішку він знав, вона його, Максимова, і широкий помах рук такий схожий на його. І справді все нагадувало блискавку, удар грому посеред чистого неба. Він не міг помилитися. То був Вовка. Бабиної Софіїної сестри Ніни внук. І як так воно склалося в їхній генетиці, що вони були не рідні брати, однак дуже схожі між собою. Та й щось плутано говорила рідня, коли бабуся Софія допитувалася в них, чи Вовка хоч не воює проти України.

Максим мало не заволав, бо таки ж не помилився. Дивився незмигно на той танк, в якому сховався його брат. І раптом із того танка вилетіла смерть і поклала перші ряди. Максим бачив, як Ігор впав навзнак, упав і Толик Коляда. А далі знову ці страшні кадри воєнної хроніки. Пучок вогню з українського боку вцілив прямісінько в той танк. Він спалахнув, як смолоскип, а потім розлетівся – феєрверк вогню і металу.

– Вовка! Вовка! – Максим не пізнавав свого голосу. Він нащось рушив від колони у напрямі палаючого танка. Кров клекотіла в нім, вона – найбільша земна правда, колиска душі й вона вміла невигойно боліти. Він був над ним, його кровний брат, його душа вилетіла з плоті й прикрила Максима. Бо й на нього ворог звів курок, але куля лише черкнула плече. Біль обпалив його, він перечепився об чиєсь мертве тіло і впав. Цівочка крові струменіла по руці, він чув запах свіжої крові, що розливалася маленькими озеречками і ручаями навколо нього, протікала під його тіло. Хлопці падали й падали, чув, як глухо гупали тіла об землю, як стогнали й скрикували поранені.

Він так і пролежав серед мертвих тіл до сутінок. Хтось пройшов серед тіл, гидливо торкнувся ногою його ноги. Максим завмер. А коли голоси віддалились і впала чорна ніч, поволі виповз із того моторошного череповища й поповз у протилежний бік від Чумаків. Запах свіжої крові забивав йому дихання, ним так перенаситився простір, що, здавалося, нею наповнилися кущі, дерева – і листя на них стане червоним. Сили залишали його, але він повз. На плечі рана трішки затяглась, та коли він став рухатися, знову почала кровити. Але болю не відчував, горіла душа і горів перед ним танк, у якому згорів його брат. І вуглилася душа за побратимами, що висіялися в землю, як добірне колосся, по якому пролетів смерч. Віднині його брат у минулому. Вони часто розмовляли по скайпу. А під час Майдану лише один раз, коли Максим прийшов додому, щоб помитися й переодягнутися. Майдану Вовка не розумів і не сприймав. «Ти что – тоже срєді етіх уродов бандеровцев?» – «Та смію тобі сказати, що в перших рядах. Я ще й Правий сектор». – «Какой ужас! Майдан – ето же позоріще чєловєчєства». – «Ні, Вован, позорище у третьому тисячолітті – бути рабом оцього страховиська Хутін-Пуя. В тобі тече українська кров, але ти, на жаль, раб, бо не здатний мислити самостійно і збагнути, що таке воля, що таке вільний дух і чому народ хоче жити на своїй землі так, як він хоче, а не так, як йому диктує миршавий диктатор з повадками чупакабри. Та він і схожий на цього звірка-кровопивцю». То було востаннє. Він бачив його смерть і бачив, як він приніс смерть багатьом українцям. Таке Україна бачила не один раз, така її недолуга стуманіла розумом Доля…

Максим спробував стати на рівні, пройшов і знову ліг. Сили остаточно полишили його. Він згадав лекції з психології – психологи вчили у важких життєвих ситуаціях уміти переключатися на щось таке, що несе надію і промінчик радості. І він переключився. Це вони з хлопцями його сотні відшукали того «донєцкого», що вкрав у селян їхній ліс і його гицлі зробили діда Павла калікою. Майданівці цього «хазяїна» пересадили в інвалідне крісло. Перед тим змусили його спалити документи на вкрадений ліс. Гицлів, виконавців замовлення, не знайшли, але пошуки тривають. Їхні кінці ховаються десь у сепаратистських нетрях. Зате начальника земельного кадастру, що видав документи на цю землю, знайшли швидко, кинули у сміттєвий бак і довго не випускали з нього. Тримали, поки він тричі прокричав: «Пробачте! Більше таке не повториться».

Прогнали вони і того мажора, що зазіхнув на садибу його роду. І навіть того суддю, що виніс рішення на користь мажора, вони перестрівали, коли той виходив із машини й рушав до суду, перестрівали, коли йшов з роботи, і ставили одне й те саме запитання: «Самі подасте заяву на звільнення чи допомогти?» Садибу вони таки відсудили і суддю звільнили, хоча це було важче зробити, ніж повернути дворище.

У душі щось вляглося від цих спогадів, хоча вони не несли великої втіхи: Україна, як потяг без машиніста, злетіла з рейок і зависла над прірвою. Люди гинуть – і кінця цій катастрофі не видно…

Знову повз, лежав горілиць, набирався сили від землі. Досвіток і ранок лежав незрушно. А день минув у тривозі. То провалювався в сон, то прокидався, але повзти не наважувався. Коли знову впала темрява, став повзти. Зводився на ноги, трішки йшов. Весь рукав був мокрий від крові. Він зрозумів, що втратив її немало, бо паморочилося в голові й сили залишили його. Коли побачив вогні у недалекому селищі, завмер. Ішов повільно, намацуючи очима дерева, придорожні кущі. В одному будинку світився каганець. А як не натрапити на сепаратистів, як знати, хто живе в цьому селищі? Підійшов таки до освітленого вікна і притулився щокою до шиби. Спочатку почув голос, а вже потім побачив людську тінь і завмер. То була стара жінка. Вона сиділа край столу, щось шила. Співала, тихо і ладно. Голос мала приємний, навіть гарний. Максим прислухався – і ще більше отерп, коли почув слова пісні:

           Сокіл з орлом та й злітається, сокіл в орла питається:

           – Чим же той світ закрашається, чи горами, чи долинами,

            Чи високими могилами. На могилі солдат вбитий лежить,

            У головах кінь вороненький стоїть.

Максим дослухав ту старовинну пісню до кінця і вже хотів було постукати в шибу, але жінка завела іншої і він слухав її спів та відчував, як до нього стали повертатися сили:

             Ой, воли мої сірі, половії, та йдіть тихою ходою.

             Є у мене батько-ненька – гірко журяться за мною…

Жінка доспівала і дошила, відкусила нитку, відклала голку й котушку у коробку, що стояла на столі. Максим тихесенько постукав у шибку. Стара стрепенулася й припала до вікна з іншого боку.

– Хто там?

– Допоможіть. Я поранений і мені потрібна допомога.

Вона неначе зраділа, почувши рідну мову, і заспішила відчиняти.

– Де ти тут, дитино, взявся?

– З пекла вийшов. З іловайського пекла. – Останні сили залишили його, але він таки встиг переступити поріг і добрався до дивана. Сповз на нього і втомлено відкинувся на спинку.

І в лихої долі бувають затишшя. Це була добра доля. Ганна Павлівна так і сказала, бо ввечері рідко коли світила каганця. А цього вечора пішла, щоб переодягнутися в чисте та стала зашивати халат, що тріснув збоку.

– Ти ж міг, дитино, постукати в інше вікно, а тут всі дихають сепаратизмом, тут здебільшого яничари й одурені вівці. Але добра доля привела тебе до мене. – Вона щільно стягнула штори на вікнах, дістала вату, нашатирний спирт, промила рану, перев’язала. Принесла миску з літеплом, допомогла йому стягти сорочку, помитися. Знайшла чисті синові штани, сорочку, і Максим переодягнувся. – А тепер іди за мною, бо тут бути небезпечно, можуть і по вікнах стрільнуть. Це ж нечестиві.

Вони спустилися в підвал. Жінка несла каганця і мисочку кулешу, а Максим ледь переставляв ноги.

Партнери