Завантажити

Побачення

Який же ти гарний у білій сорочці!
Ходи, поможу зав'язати краватку...
Ти будеш до вечора? Може, до ночі?..
Ну, що ти...
...не плачу...
...запізнишся, татку...

Ось квіти. Тримай.
Все. Ні пуха!
Щасливо!
Замкну за тобою...
...я знаю... Доросла...
Ні-ні! Не хвилюйся, ти зовсім не сивий,
То просто сніжок у твоєму волоссі...

Завагітніти :)

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

Поети…

Полонить своїм фіолетом
Нічна забаганка природи.
На неї полюють поети
І бродять між римами, бродять...

Блукають наосліп у тінях,
Шукають нові трафарети,
І навіть стоять на колінах
Ці псевдовеликі поети.

А ранок вкриває вельветом
Озера, пустелі і скелі,
Стають гарбузами карети,
Й поети чомусь невеселі...

Портрети, балети, білети,
Букети, бенкети, тенета
І збірники в дамських клозетах,
І злети... У смІтник чи в Лету?..
Поети... Поети... Поети...

Скарана

Невпинно на вітрі стукає
Самотнє гілляччя зламане,
А я дивлюся на слухавку,
Тобою, мов Богом, скарана.

Дверима навстіж відкритими
Тебе до весни чекатиму,
А літом воскресне вбите "ми"
Рядками злетить крилатими.

Та осінь, зимою скорена
Заллє мої вірші зливами...
Під снігом любов схоронена...
Я справа,
ти в центрі,
а зліва - МИ...

Байдуже, що так неправильно
Гілляччя на вітрі стукає!!!
Тобою, мов Богом, скарана,
Не зводжу очей зі слухавки...

Світанок...

Після сірої ночі, холодної ночі
Прокидатися вулиці зовсім не хочуть…
Посміхалося небо, намагалося небо
Привернути увагу до сонця, до себе…

Тільки ніч все тримала людей у полоні,
Фарбувала сріблястим дерева і скроні…
Дарувала омріяні сни наостанок…
Та за обрієм вже розгорався світанок…




Зимове...

Вікна морозом розписує грудень,
Землю турботливо ніжить снігами,
Віра у світло наповнює груди…
Хочеться щастя.
......Вашого.
.........З Вами.

Стільки сніжинок, що й збилася з ліку!
Мріється з ними кружляти додолу.
Вже й снігурі прилітають до вікон.
Гарно щебечуть. Даремно, що холод.

Небо зимове – казкове й пророче.
В пісні безкрає зливаються зорі.
Мліє душа. І по-справжньому хоче
Вашого щастя… А я буду поряд.

Пташа

«Миле моє пташатко, дальніх висот не бійся! –
Вчила велика птаха рідне своє дитя, -
Ти подивися в небо, злийся душею з виссю,
Вір, що у цій блакиті справжнє твоє життя!»

Грілось мале на сонці, чистило пір’я довго,
Мружилося на світло… Що, коли не злетить?
Ну ж бо! По вітру дзьобик!
Крила розправ!
І з Богом!
Знай, що тебе чекає неба ясна блакить!

Ранок змінила нічка. Зорі говорять вголос,
Що то між них літає? Привиди чи душа?
Ні! У нічному небі, щоб відігнати холод
Вперше розкривши крила, стрімко летить пташа…

Осіння замальовка

Осіннє сонце накладає вето
На промені відлунням сивини…
На листі вимальовує портрети,
Червоно-жовті марення і сни…

Вбирається природа…і вбирає
Медове світло… Листя, ніби шаль,
Горить вогнем, потріскує, палає…
І падає…
…на жаль…
…на жаль…
…на жаль…

Спливають дні і кануть, ніби в лету,
Грайливо так, спокійно, жартома…
Осіннє сонце вже наклало вето…
Повільно наближається зима…

Чернівці
Оксані Первовій-Рошці

Вузенькими доріжками ступаю зачаровано,
І посмішка від захвату ясніє на лиці.
Бруківкою устелені, між горами заховані,
В душі закарбувалися чудові Чернівці.

Церквами золотавими, будинками барвистими
Стрічали люди радісно з любов'ю у серцях.
І я, зігріта ласкою і вірою вколисана,
Душі своєї часточку лишила в Чернівцях.

Зривається і падає пожовкле листя осені,
Один листок залишиться у мене у руці.
Ніколи не забудеться це небо, повне просині.
Й душа завжди вертатиме у милі Чернівці.

Море...

Я дивилась на море, а море дивилось на мене,
І душа розчинялась у хвилях живої води…
А за обрієм сонце поволі котилось зі сцени,
І уява творила до нього рожеві мости…

Я дивилась на море, а море дивилось на небо,
Чи то небо не зводило з моря глибоких зіниць…
Тільки хмари сумні привертали увагу до себе,
І здавалися зайвими крики розгублених птиць...

Чи тепер я насмілюся просто покинути все це,
Так спокійно, байдуже, без жодних тривог і зусиль?
Я дивилась на море… Тужливо стискалося серце…
І звучала у ньому мелодія неба і хвиль…

* * *
Мене сьогодні розбудив
лагідний поцілунок вітру.
Я встала, умилася сонцем,
трохи побродила по кімнаті,
наспівуючи ...Летіііла зозуууля...
Вдяглась у хмари,
підфарбувала очі небом,
а усмішку калиною.
І пішла у світ.

Життя

Жук зжер бджолу
Жаба жваво живиться
Вуж жує жабу,
Що жваво живиться жуком,
Що зжер бджолу.
Життя...

Їдальня

На

читати