Завантажити

моргнув. Дід Грицай сидів на драбині, на груші і тільки мовчки дивився зверху на свою бабу, неначе вкриту бджолами.

Роздратовані бджоли, неначе скажені, миготіли на гарячому сонці в пасіці й над левадою. Вони зачули піт і горілчаний дух під грушами і кинулись на Грицаєвих гостей. Незабаром неначе хтось з-за куща кинув бджолою, як грудочкою, з усієї сили на одну бабу. Бджола вчепилась бабі в щоку. Баба крикнула і вхопилась за щоку. Згодом знов неначе хто кинув з-за груші жменю бджіл на дідів. Бджоли вп'ялися в лице Мотузові та Оникієві, а далі на рядна неначе хтось сипнув цілу пригорщ бджіл. Бджоли кинулись на дідів та бабів, як скажені собаки.

— Ой! ой! — крикнули баби та діди й замахали руками. — Ой, бджоли! ой! ой!

А бджоли дзижчали над рядном і кидались усім в лице... Баби й діди схопились і кинулись втікати, неначе зґедзкались. Баби попіднімали ззаду спідниці й понапина ли на голови. Одні повтікали за хату, другі вскочили в сіни й двері зачинили.

— Оце яка халепа трапилась! Одже ще закусають Оришку на смерть! — гомоніли баби в сінях.

Дід Оникій стояв, як стовп, під грушею, не махав руками, не повертав головою. Бджоли дзижчали кругом його голови, але не кидались кусать.

— Оникію! побіжи, будь ласка, та накрий Оришку рядном, доки бджоли втихомиряться, — промовила одна баба, одхиливши сінешні двері.

— Біжи-бо, Оникію, та зроби що-небудь, бо ще закусають Оришку на смерть, — говорила Мотузиха через щілину в дверях.

— Еге! гарні порадниці! Йдіть самі та рятуйте бабу, — сказав дід Оникій.

— Та ми пішли б, та не знаємо, як ходити коло бджіл, а ви. діду, знаєте, бо ви ж пасічникуєте, — обізвалась Мотузиха. — Підіть, голубчику, та дайте бабі ради.

Оникій таки здався. Він увійшов у сіни, набрав з діжки відро води, взяв кухоль, напнув на голову рядно і пішов на леваду. Невгамовані бджоли хмарами вились над бабою Оришкою, неначе стерегли її, щоб вона не встала й не втекла в хату. Оникій набрав у кухоль води й почав бризкать з рота водою на бджоли. Обважнілі од води, з мокрими крильцями, бджоли одразу стали не такі кусливі та проворні, а потім потроху подалися до пасіки й почали втікать. Оникій накинув рядно на Оришку і все бризкав водою навкруги. Оришка підвелась, напнула на голову рядно, прожогом кинулась навтікача, вскочила в сіни й зачинила двері. Бджоли поналазили їй і в пазуху, і в спідницю. Вона мусила скинуть сорочку, щоб повиганять й повитрушувать бджоли. Бджоли покусали їй і вид, і руки, і литки. Очі й щоки позапухали й понабрякали.

Тим часом дід Оникій нарвав пучок зілля, вмочив у відро, бризкав на бджоли, прискав водою з рота й заганяв до улика, неначе чередник заганяє вівці в кошару. Дід поставив перекинутого улика на своє місце. Втихомирені бджоли почали влазити в вічко. Тим часом дід Грицай все сидів на груші і з високості поглядав на розтривожені бджоли, що хмарами вилися нижче од його. Голова в його протверезилась. Хміль вийшов з голови. Але Грицай боявся злазить а груші і поринать в густі, живі й кусливі хмари.

— Та злазь вже! Бджоли не зачеплять. Збирай роя, бо ще й втече, на поле або в ліс! — гукнув знизу дід Оникій,

— Збери там, будь ласка, роя, а я вже потім злізу! — гукнув дід Грицай з груші.

Рій сів внизу на стовбурі старої груші, неначе хто обмотав грушу волохатою кожушиною. Оникій швиденько зібрав роя, зав'язав і поставив оддалеки од уликів. Дід Грицай зліз з груші з покусаними щоками та руками.

Баби й діди знов висипали з сіней і посідали кругом ряден. Баба Оришка винесла відро води й хлюпала собі водою на запухле лице, на руки, хлюпала на покусані литки; другі баби й діди обступили відро, неначе свячену криницю на Маковія, і хлюпали собі на очі, на щоки, на носи. Уся чесна компанія позапухала. Щоки й носи в бабів понабрякали.

— Оце лишенько! Яка чудна пригода трапилась! — гомоніла баба Оришка.

— Що чудна, то чудна! Вас усіх неначе хтось попобив по морді, — обізвався дід Оникій.

— Шкода й заходу! Не можна мені пасічникувать, — сказав дід Грицай.

— Авжеж! Коли вже горілку пити, то де вже його пасічникувать. Бджола — божа худоба. Пасіка — святе діло: до неї з горілкою не приступай, — сказав Оникій, благочестивий і побожний чоловік. — Оце вам божа кара за те, що ви п'яні заходились поратись коло божої худоби.

— Може, твоя й правда, — сказав дідГрицай, — де вже мені тепер пасічникувать.

— Авжеж нема тобі часу... — сказав дід Оникій, сердитий на Грицая за те, що Грицай не взяв його за пасічника на літо.

— Нема що робити! Ставай в мене, Оникію, за пасічника, доки бджоли роїтимуться, а потім я вже й сам увинусь.

— Овва! Оце вигадав! Чи це ти мене піднімаєш на сміх, чи маєш мене за дурня, чи жартуєш зо мною, старим? Це гарно! Ставай за пасічника, доки рої йтимуть. Мене не такі, як ти, просили ще й кланялись, щоб я став за пасічника на ціле літо. Це ти з мене глузуєш, як з дурня. Ні! цього не буде! Або проси мене за пасічника на все літо, або мене не зачіпай. Оникій знайде собі пасіку на все літо не в

читати