Завантажити

за його заміж, підійди до його підступом, хитро та мудро, то, може, він і на Мотуза не подивиться, і поле тобі одпише. Тим часом матимеш хату й грунт. Матимеш притулок, і син твій не буде безпритульний. Матиме за що зачепиться.

Сиклета задумалась, їй забажалось загарбать і дідове поле для свого безталанного Петруся.

Через тиждень дід Оникій мусив-таки йти за старосту до Сиклетиного батька. Дід Грицай ще перед вінчанням одписав Сиклеті й Петрусеві хату, грунт і пасіку і повінчався з Сиклетою, невважаючи на те, що вона була покритка та ще й накинула сина дідові в хату.

— Оженився дурний та взяв біснувату, та не знали, що робить — запалили хату, — приказували люде, прочувши за дідове весілля.

Одначе з Сиклети вийшла зовсім не біснувата жінка, а добра хазяйка в дідовій господі. Вона була робоча й хазяйновита, робила не покладаючи рук, дуже добре доглядала дідового хазяйства. Після весілля дід Грицай перестав пити та швендять по гостях та по корчмах. Але перегодя його знов потягло до гулянки: знов почали збираться до його старі гулячі діди та баби. Сиклета й словечка не говорила дідові, служила йому, слухала його й корилась, їй все здавалось, що вона дідові не жінка, а наймичка, що вона вибула рік в діда на службі, стала на другий, добуває другого року, а потім ще набуває зайві тижні на службі, та все служить, та ніби набуває року, котрому й кінця нема.

Сиклета насилу звикла звати діда на ймення: все звала його дядьком, викала на його, доки дід не розсердився на неї й не звелів звати його Дорошем і тикати на його.

Минуло два роки. Сиклета вірно служила дідові, годила йому в усьому, не сказала йому ні одного докірливого слова. Коли дід був сердитий або приходив додому п'яний та починав вередувать, вона змовчувала, зціпивши зуби, поки дід не переставав гримать. Вона знала дідові норови, знала, що дідові ні в чому нема впину, що дідові своя воля волить. Третього року після весілля дід занедужав, полежав неділь зо дві й швидко одужав. Сиклета побачила, що настав час говорить з дідом за поле. Раз по обіді, як Дорош випив кільки чарок горілки з сусідами, а сусіди розійшлись, Сиклета причепилась до діда.

— Дороше! навіщо ти оддав поле Мотузові?

— Бо грошей треба було, то й оддав, — сказавГрицай.

— Ти старієшся, а мій Петрусь росте. В мене поля ні клаптика. Одпиши ти своє поле за живоття на мене й на Петруся. Ти знаєш, як тепер стало скрутно з землею.

— Буде Мотуз сердиться на мене, буде клясти. Якось ніяково мені, — сказав дід.

— Нехай кляне. Буде він тебе клясти, як тебе на світі не буде: не чутимеш, — сказала облесливо Сиклета.

— Правда, що ти мені служила й догоджала, як ніхто в світі мені так не годив. Оце я виманив в Мотуза ще п'ятдесят карбованців, а він сказав, що вже більше не дасть, що він вже й переплатив мені за те поле...

— Авжеж! От і переплатив! Тепер люде беруть наспіл поле не з половини, а з третини. А Мотуз і досі оре твоє поле з половини. Чи він же програв? Не один десяток карбованців він заробив з твого поля.

— І то правда. То й одпишу тобі, і не так тобі, як Петрусеві, бо я його люблю, як свого сина.

— То не гайся ж та й одпиши поле зараз-таки, бо ти все нездужаєш. Колись несподівано помреш, а я зостанусь сиротою.— сказала Сиклета.

Дід і справді не довго гаявся: він пішов до писаря, дав йому хабара. Писар написав духовницю, сам підписався за свідка, попросив ще одного свідка. І той за гроші підписав засвідчення. Грицай поїхав до Білої Церкви до нотаріуса; нотаріус засвідчив духовницю. Все було зроблено як слід, по закону. Дід оддав духовницю Сиклеті. Сиклета доручила бомагу своєму батькові. Дід Грицай пожив ще рік і помер.

— Ну тепер, хвалить бога, Грицаєве поле буде моє! — сказав Мотуз до жінки і пішов до волості з бомагою за пазухою. У волості він вже застав Сиклету й Сиклетиного батька.

— Опізнився, Мотузе, з бомагою! — обізвався писар з-за стола. — Грицай одписав ще за жизності своє поле своїй жінці Сиклеті: ось його й духовниця.

Мотуз остовпів і не міг і слова промовить. Очі неначе згасли, голос неначе якась сила одібрала, в його ніби одняло памороки.

— Як же це воно буде? Я ж йому заплатив за поле грішми? Хто же мені верне мої гроші? Я чоловік небагатий, негрошовитий; через те поле я напозичався в людей. Як же воно буде? — бідкався Мотуз.

— Як знаєш, так і роби. Грицай написав духовницю, а духовниця все одно, що й закон, — обізвався писар з-за стола.

— Я свого не подарую, буду жалітись у суд, буду позиваться. Для мене буде вже надто кривдно. Яка ж це правда на світі! —говорив Мотуз, скоса поглядаючи на Сиклету; в його очах світилась така ненависність до Сиклети, що, здається, він був ладен кинуться на неї і заду­шить її.

Сиклета навіть не дивилась на Мотуза. В неї вид аж сяв, аж сміявся од радості.

— Ну та й лукавий же чоловік, отой Грицай! скривдив Мотуза ні за що ні про що! — аж загули на селі люде.

По селі загомоніли: пішла по селі опорока на Грицая за його лукавий вчинок.

За Грицаєве

читати