Завантажити

м'які рожеві щоки, котрі од сміху ніби посунулись під самісінькі очі, дивилась на його ясні сірі очі, на веселі уста під вусами. А перед її очима несподівано майнув Київ, блиснули чиїсь пишні карі очі, зачорніли брови, засміялись червоні молоді уста з-під чорних довгих вусів. В серці спалахнула давня любов, неначе на Сиклету повіяло гарячим духом літнього дня, пропаханим васильками та м'ятою, неначе в хмарний день несподівано блиснуло з-за хмари сонце, облило землю світом і теплом. Всі ці думки блиснули в неї в голові в одну мить, як блискавка: блиснули й згасли.

Сиклета стояла й мовчала. Дід спитав вдруге.

— Чи пішла б ти за мене заміж, якби я тебе сватав?

Сиклету неначе хто різнув по серці ножем. Солодкі, пишні, як літній день, згадки про давню любов несподівано змінились на гіркий полинь: тіло неначе пройняв мороз, пройняв наскрізь до самого серця; але вона ненароком кинула очима на свого Петруся. Подивилась і зітхнула.

«Петрусь матиме хату й грунт... — подумала Сиклета, — треба йти заміж за діда. Дід старий, підтоптаний, але веселий, моторний, непротивний».

— Я, дядьку, не удова; я батька маю. Спитаю передніше поради в батька та в матері, — сказала Снклета й спустила очі додолу.

— То й спитай. Ти, Сиклето, так мені догодила в усьому, як ніхто мені не догодив ще ніколи. Ти вмієш спекти й зварити по моєму смаку; ти така хазяйновита, що кращої для себе хазяйки я й не знайду.

— Бо мене вчили в Києві й пекти, й варить, — тихо обізвалась Сиклета. — А чи одпишете на мене й на мого Петруся свою хату й грунт? — спитала Сиклета проворненько й облесливим, солодким голосом, не дивлячись дідові в вічі.

— Атож! Я ще за своєї жизності одпишу в духовниці на тебе й на Петруся хату, й грунт, і пасіку. Як помру, матимеш з сином притулок. А мені треба хазяйки. З наймичок мало користі. Біжи спитай батька та матері хоч і сьогодні, — сказав дід і вийшов з хати.

Сиклета кидала крутини з соломи в піч, а в неї по щоках покотились сльози.

«Ой карі очі, чорні брови! жаль мені за вами. І була вже забула за вас, та знов згадала. І не забуду вас, доки й мого віку, бо раз на віку була я щаслива. Минуло моє щастя, таке пишне та недовге. Доведеться йти за діда заміж. Хоч принаймні матиму з сином пристановище».

Дід Грицай пішов у садок. В його заворушилось в серці почування веселе, навіть молоде. Старому заманулось балакати, жартувать, випить всмак в компанії й побалакать з людьми в веселому товаристві. Грицай углядів діда Оникія за вишнями. Йому заманулось трохи подражнитись з поважним дідом.

— Оникію! — гукнув Грицай.

— Та чого там!— обізвався понурий Оникій.

— А ходи лишень сюди! Щось маю казать.

— Та чого там! Чи вже приступає до тебе, чи що?

— Та вже й приступило, — сказав дідГрицай. — Оникію! Чи ти знаєш, що я оце женюся!

— Цур дурня! Ще що вигадай! Перехрести лишень свого лоба! — обізвався дід Оникій, виступаючи з-за вишень на галявину.

— І їй-богу, і присягай-богу, що женюся. Вже й молоду напитав.

— Та це ти дражнишся зо мною! Я тобі не собака, щоб ти зо мною дражнився. А коли тобі припала охоте дражниться, то ондечки лежить на призьбі Сірко: біжи та й смикай його за хвіст, а він буде тобі гарчать.

— Та яке там в іродового сина дражніння! Я тебе просю за старосту. Будь ласкав! підіть з Мотузом за старостів до моєї молодої.

— Де ж ти собі напитав бабу? Чи таки в Трушках, чи в Шамраївці, чи, може, аж у білій Церкві? — спитав Оникій.

— Яку там бабу! На вражого сина здалась мені баба! Нехай вже тобі буде баба. Я сватаю молоденьку молодицю, червону, як калина в лузі.

— Пху на тебе, сатано! Тобі час би вже про домовину та ладан дбати, а він тобі он що!

— Яку там домовину! Ще й потанцюєш з своєю бабою в мене на весіллі. А вже весілля встругну на все село! Ший, Оникію, сап'янці і собі, й своїй бабі. Хоч-не-хоч, а мусиш прислужиться мені: підеш за старосту.

— Верзи, верзи на свою обихідку! Може, на душі полегшає, — сказав Оникій і сховався за вишнями.

Ввечері того-таки дня, впоравшись у хаті, Сиклета побігла до батька й розказала батькові й матері, що Грицай її сватав. Батько й мати зраділи.

— Я допоминалась, щоб Грицай одписав на мене хату й грунт. Як не запише на мене хати й левади ще за живоття, то я за його зроду-звіку не піду. Він обіцяв одписать на мене хату й грунт, ще й пасіку, — сказала Сиклета.

— Ще й пасіку? — аж крикнула мати.

— І пасіку обіцяв одпнсать, — сказала Сиклета.

— І то добре! — сказав батько. — Він не лихий чоловік, ще й при здоров'ї, хоч і любить бенкетувать.

— Ти, дочко, причепись до його, щоб він тобі одписав і поле, — сказала мати, — в його поля доволі, а поле здасться Петрусеві. Бо де ж Петрусь знайде собі поле.

— А справді добре було б, якби він одписав мені й Петрусеві поле, — сказала Сиклета.

— Гляди лиш, щоб не переборщила. За поле вже заплатив Мотуз, хоч і не всі гроші. А як ти будеш намагаться за поле, то Грицай надумається та ще й одкинеться од тебе. Вже потім, як вийдеш

читати