Завантажити

повставали з лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку коло неї зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.
- Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати. Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?
- Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i застукала там мене й Христину.
- Чи говорила ж з тобою мати? - спитав Зiнько.
- Говорила, ще й дуже ласкаво.
- Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, - сказав Зiнько.
- А батько? - спитала тихенько Маринка.
- Про батька не скажу... з батьком буде менi багато тяганини та клопоту. Батько - чоловiк завзятий, - сказав Зiнько i опустив вiка на свої яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. - Але чи так, чи iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але добрий.
- Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од самої гетьманшi. А я . гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, - сказала Маринка, i по її щоках покотились двi сльози.
Зiньковi стало жаль молодої дiвчини. Вiн взяв її за руку.
- Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! - промовив Зiнько.
- Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i православної вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.
- Або добути, або дома не бути, - обiзвався до Маринки Зiнько словами приказки. - Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати; без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi доконечне випрохати в його благословення.
Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, її журливi очi стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волi Зiнько не насмiлиться слати до неї старостiв. Вона чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.
- Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i себе, й мене. Ще не час сльози лити, - втiшав Зiнько Маринку.
За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата, гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках. Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.
Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за неї i забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сiла й собi на лавцi i завела розмову з своєю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з пiвдня. Лютаїсi хотiлось їсти. I полковницi були вже голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки, неначе потомились пiсля важкої роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе й про обiд забула.
"Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! - думала голодна Лютаїха. - Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень... А я, хапаючись в дорогу, з'їла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!" Лютаїха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи не вийде хто просити на обiд.
З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому оксамитовому кунтушi, в жовтих сап'янцях з срiбними пiдковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав їх десь з мiшка цiлими пригорщами.
Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi.
- А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд? - гукнув з ганку гетьман.
- Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! - промовила гетьманша до полковниць.
"Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! - подумала Лютаїха. - Я звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне".
- А! панi осавулиха в нас в гостях! - крикнув гетьман i вiн не пiшов, а побiг до Лютаїхи,

читати