Завантажити

…Цю ніч Маклай ночував на березі озера, в доволі затишній місцині, що відразу чомусь в око впадала: похилий берег вкривав негустий ліс і, видавалося, то просто стрункі дерева неспішно сходили на побережжя. Спав він сном кріпким, що змивав геть денну втому, як змиває хвиля слід на піску.

Маклай, може б, і ще з півгодинки дозволив собі порозкошувати, просто поніжитись із заплющеними очима, але його підняли якісь незрозумілі звуки, наче неприродно голосно чутний плюскіт води.

Він схопився і роззирнувся.

За кілька кроків від нього плюскався в прибережжі величезний тигр. Смугастий звір зі втіхою неабиякою перекочувався на мілководді, інколи ляскаючи грайливо лапою по воді, а потім, потішившись природною ванною, ступив кілька кроків углиб і став пити, голосно хлепчучи. Тигр смакував прохолодною, джерельної чистоти водою і водночас скоса, одним лише оком зиркав на зовсім близького Маклая. Скрадком, якомога повільніше, аби не сполохати звіра, Микола Миколайович підтягнув ближче до себе рушницю, а тигр тим часом м’яким поступом вийшов на берег; солодко потягнувшись, він кілька разів стріпнувся, струшуючи з себе вологу. Звір ще один раз на людину поглядом кинув, зиркнув чи то зневажливо, чи з легким відтінком кепкування, а тоді, перевалюючись на дужих лапах, потелепав байдуже геть.

Маклай повільно, мов випірнаючи з того ж озера, перевів врешті подих. Тигр був неголодний, – набігла найперше думка. А може він тому повівся так, що не помітив агресії або злоби чи схожого чогось, що твар ладна вловити з невидимих хвиль; зрештою, хіба не могло то бути розуміння простої потреби у співжитті всього сущого на суші, воді й повітрі, всього, що дихає, рухається, літає і повзає, що тішиться благом життя, множиться задля його продовження, зрештою, всього, що лишень існує під цим високим та щедрим сонцем, якого стачити має на всіх…

Гонорова не в міру людина, подумалося Миколі Миколайовичу по тому як зник за деревами тигр, чванлива занадто, дає собі переважно оцінку завищену, применшуючи при тому тяму тварин. Маклай ніколи не переставав дивуватись, як розуміє жарт дикий звір чи тварина домашня, як бавитися вміє, неначе дитя: досить лише побачити, як той же тигр, купеллю тішачись, б’є лапою по воді чи котенята домашні бавляться, перекочуючись та одне одного тузаючи… Він надивився на різного звіра, рибу чи птаха, петляючи стежками Нової Гвінеї, долаючи океанські обшири, продираючись темними хащами Філіпін, Індонезії чи Малакки, через бурхливі потоки йдучи, пітьму лісову, де чигають отруйні змії чи кігті підступного хижака, через нездоланні на позірний погляд гірські хребти; чого варто добратися до сіамського міста Сонгкла, попросити в тамтешнього губернатора на дорогу слонів і за чотири дні здолати півострів упоперек та прибути в столицю цього султанату Кедах; він через все це має пройти, аби ще на крихту яку пізнати глибше мудрість природи. Для журналу Маклай оповідатиме:

«Перехід цього разу тривав два місяці, до кінця періоду дощів. Отож у багатьох місцях доводилося продиратися по залитому водами лісові, вода сягала інколи вище пояса. Аби перейти Йохор із заходу (гирло ріки Муар) до сходу (гирло ріки Індау), потребувалося 30 днів. Незважаючи на те, що значну частину дороги долав у пірозі, а піші переходи тривали по 10-11 годин удень, просувалися доволі повільно, часто в лісі доводилося прорубувати шлях. Болота, а також струмки й річки, через які швидкоруч будували мости з поваленого лісу чи лаштували пороми, зводили сякий-такий барак для ночівлі – все це ускладнювало подорож. Труднощів на шляху додавали ще п’явки, комарі та тваринки з роду сороканіжок. Та все-таки я досяг своєї мети і зустрівся в багатьох місцях з орангутанами, мав можливість познайомитися з цим цікавим племенем, якому доля судила бродяче і примітивне життя…»

Микола Миколайовичч таки встиг зустрітися, дослідити й описати цих лісових людей, які небавом розчиняться в більших племенах, винищаться колонізаторами і зникнуть з лиця землі.

Маклай вірив і не вірив, але все таки більше вірив, оповіді, як в одному поселенні за священну тварину був крокодил; діти могли на тих крокодилах кататися верхи, випливали вони на свист, мов мисливські собаки, і ніколи жодну людину в тім поселенні не скривдили й не зачепили.

Микола Миколайович був певен, що єднання душею, – то трохи більше, аніж просто не хамити природі.

Юнацька мрія – долучитися до настання золотого віку, про який писав тодішній його кумир Сен-Сімон, – тепер доповнювалась особистим досвідом Миклухо-Маклая. Сен-Сімон на людському поступі бачив сперш стадію теологічну, що вміщала античні та середньовічні часи, далі йшла метафізична, себто часи Маклая, і лиш згодом наступить та довго очікувана позитивна, той вік золотий, коли в кожного щастя по вінця, аж вихлюпується через край… І він, Маклай, не б’ючи з виляском себе у груди, робить посильне, а здебільшого і непосильне задля цього віку жаданого. Тільки він до Сен-Сімона дещо б додати хотів…

Мало самого егоїстичного людського щастя, має в гармонії жити людина з річкою Рейн, яку на твоїх очах перетворювали у каламуть, з деревом рідкісним у колоніях, де пришелець жадібно нищить усе упень, з тим дельфіном, що вздовж берега в Чилі супроводжував Маклаїв корабель, тішив і смішив пасажирів, з тим озером незасміченим, біля якого цю ніч ночував; навіть з тим тигром, що не метнувся-таки на смертний двобій, хіба кинув той погляд насмішкуватий, який Маклай не забуде напевне.

Інакше не минути тої чорної ночі, чорної для Маклая у Лондоні не через колір; смог вечірній так придушив, що груди, здавалося, вже не витримають, вони то рипіли дверима незмащеними, то бухкали барабаном тутешнім, як у папуасів. Той кашель нестримний рвав тіло, і до білого дня в нього дожити була надія абияка: дивом таки судилося втриматись до світання, хтозна чи ліки більше у помочі стали, чи життєва Зоря супротивилась; він би не хотів – та й чи зміг? – ще одну таку ніч зазнати.

***

…Маклай ще думкою себе, було, потішив, що, може, він спить, але його справді трясли за плече, над ним нахилився якийсь чоловік, знайомий і незнайомий, якого він все ж, напевне, колись зустрічав.

– Вставайте! – помагав піднятись йому той чоловік. – Не впізнаєте мене? Я з Італії, ботанік Беккарі…

Згодом колега-природознавець розповідатиме:

– Якби не характерна борода, я його не впізнав би. Дякуючи Богу, він лежав на якихось дошках обличчям вгору, лежав просто на пристані. Я подумав, було, що він спить, але швидко впевнився, що помилявся. То була непритомність, як потім вияснилося, з голоду. Я взяв його на руки, наче дитину, й відніс до найближчої стоянки екіпажів… Звістка про розорення сім’ї завдала неабиякого удару його організмові, виснаженому, перевтомленому, змученому злигоднями й кліматом тих країн, де він жив і які досліджував. Він вельми страждав від того, тим паче всі його колекції – антропологічні та інші – малюнки, замітки, словом, всі плоди його пошуків та досліджень, які зберігалися в ящиках, перебували тепер у руках банкірів та купців. Таким чином, він наче втрапив у своєрідний полон, бо не мав жодних засобів повернутися в Європу…

Микола Миколайович щиро дякуватиме італійському колезі за порятунок і підтримку, але й далі, попри найвигадливіші випробування долі, біди й негаразди, йтиме своїм шляхом. Той шлях не рівненькою бруківкою вимощений, прокладати його доводилось інколи крізь болота або хащі немислимі. Якось піднімався Маклай на стрімке узвишшя, вросле чагарником, густим як щітка, і те давалося з неабияким трудом, бо промок під вчорашнім дощем і знову трясла лихоманка, шумеляло у голові: шкрябався він, чіпляючись за ліани, наче вві сні. В котрий раз за ліану схопився, аби підтягнутися ще на півкроку, як раптом вона обривається – і далі він не пам’ятав…

Прокинувся Микола Миколайович від людських голосів, очі з трудом розплющив – навколо ліс, не відразу до тями дійшов, де він і що з ним сталося. Аж чує папуаську говірку:

– Я ж казав, що Маклай не вмер, а лиш спить…

Кілька чоловіків оточили його і тільки тоді спливло на пам´ять, як він з ними піднімався, точніше, продирався на те заросле узвишшя.

Вагу трудів Миколи Миколайовича розумітимуть вдумливі сучасники. Доктор історії Габріель Моне писатиме:

– Без перебільшення можна твердити, що після Чарльза Дарвіна, який зробив колосальний переворот у природознавстві, Миклухо-Маклай є найбільш геніальним реформатором науки про людину…

Спробують згодом, з огляду на здоров’я, полегшити життя Миколі Миколайовичу, професорську кафедру йому запропонувати. Але він відповість своєму другові, князеві Мещерському:

– Закабалити себе кафедрою, зв’язати з яким-небудь захолустям, тим же Петербургом, не буде в мене бажання…

Інколи той шлях піддаватимуть сумніву сильні світу цього, яким би, видавалося, належало насамперш поміч всіляку надати вченому. Імператор Олександр ІІІ при зустрічі скаже:

– Достойні співчуття ваші старання, водночас, за нашим розумінням, вони передчасні, а тому марні. Хоча, по-християнськи, може, й похвальні. Але як би похвальність ця до пори когось не збаламутила…

Не звик Микола Миколайович душею кривити, навіть перед вінценосними, тож відповість:

– Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі…

Автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Völkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї, всім, хто відгукнувся, а особливо колегам, які перекладали з досить складних рукописних оригіналів.

читати