Електронна бібліотека/Проза

Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
Завантажити

Двічі на рік – у дні народження батька і матері –

Георгій Богданович на якийсь час усамітнювався і

молився за спокій їхніх душ. Він не міг на рідні моги-

ли прийти ось уже котрий десяток літ, і ніхто у світі

не відав, не було такої ворожки чи модернового екс-

трасенса, щоб вгадати, коли доля дозволить могилам

вклонитись... Георгій багато взяв від батька, те до-

стеменно знав, йому перейшли батьківський темпе-

рамент та невсидючість, деяка сентиментальність,

здатність розхвилюватися моментально, аж клубок

раптово до горла підступить – і немало зусиль тоді

потребуватиметься, аби не видати перед стороннім

оком свого хвилювання й тонкосльозості.

Дивувався не раз Георгій, як химерно складалася

доля батька, професора Київського університету,

і батькового рідного брата Ігоря, приват-доцента

Київського і Московського університетів. Як зашу-

меляла кривава хурделиця над землею після жовтня

сімнадцятого, обох вчених вихори її відлучили від

студій та викинули одночас з аудиторій студент-

ських, сповна затягнувши у велелюдний вир. Ігор

стає міністром, а потім держсекретарем у гетьмана

Павла Скоропадського, батько ж, романтик і трішки

сентиментальна душа, заходився разом із собі поді-

бними прилучати Кубань до України.

Батько якось писатиме: «Я народився в одному

з найбільших, а значить, зрусифікованих міст

України… походжу з дуже інтелігентної родини…

до цього часу я проклинаю свою долю за те, що ви-

ховувався не в рідній школі, що в дитинстві мало

слухав рідні пісні, що моєю фантазією володіли не

рідні казки, що з літературою познайомився не

на рідній мові й що ріс чужий тому народові, серед

якого жив, чужий моєму рідному народові. Лише в

юнацькі роки я почав серйозно вивчати українську

мову, познайомився з українською поезією, піснею,

літературою, полюбив український театр і вва-

жаю, та й завжди вважав, що лише з цього часу почав

ставати особистістю, культурною людиною…»

Демократичні вітри не оминули батькову душу,

він уважно вчитується в твори професора Володи-

мира Антоновича, що до їхньої родини також нале-

жав, неабиякий вплив на нього справляє Михайло

Драгоманов, а ще було знайомство з Іваном Фран-

ком та Михайлом Павликом.

Літнього дня вісімдесят дев’ятого року Богдан

Олександрович з друзями приїздить погостювати

до Івана Франка.

На вшанування гостей з Києва львівська громад-

ськість, студентська також підключилася, влашту-

вали дев’ятнадцятого липня товариську вечірку.

Слово брали Іван Франко, Михайло Павлик, молодь

тутешня, а від киян говорив Кістяківський. Один із

гостей, Аполінарій Маршинський, потім згадувати-

ме про цей вечір:

«Говорили промови, співали патріотичні пісні й

декламували вірші (пам’ятаю, як запалили всіх «Ка-

менярі» і як гаряче вітали автора). Від нашого імені

говорив Богдан Кістяківський… Теми і зміст про-

мов звичайні,— оскільки їх собі уявляю, – про брат-

ню єдність, про завдання та шляхи, що стояли перед

нами. Про інтереси простого народу, з якого тільки

що постала більшість сучасної молодої інтелігенції.

Розмова велась в нормах здорового розуму, на ґрун-

ті реальних історичних умов…»

Кістяківському пропонують відпочити в Кар-

патах, в якихось селах цього мальовничого краю –

пора ниньки прекрасна, полонини й ліс празникові,

зелень така буяє яскрава, що жоден художник фарби

схожої не підбере, а після міської пилюги та кіптяви

тамтешнє повітря п’янить кріпше вина.

А ще Іван Франко та його дружина просять Бог-

дана Олександровича:

– Будьте хрещеним батьком Тарасика нашого.

У сім’ї Франка неабияка радість – у березні рід

сином поповнився.

Від хреста відмовлятися споконвіку в українсько-

го люду за неабиякий числилось гріх.

То словами не передати, то справді треба просто

потішитися мандрівками узгір’ями тутешніми – ходи-

ли лісами, ягоди і гриби збирали та купались.

Мов на голову сніг тої літньої днини – наліта-

ють невідь чому австрійські жандарми, трус наглий

роблять і заарештовують Кістяківського з друзями.

Івана Франка заарештували вісімнадцятого серпня –

за «поширювання шкідливої для держави агітації і

втягнення тутешньої студентської молоді до таєм-

ної організації».

У жандармському донесенні значиться: «За по-

відомленнями властей, у названих студентів (Кіс-

тяківський, Маршинський, Деген) знайдено листи

з Києва, Парижа, Женеви і Болгарії, між іншим, від

емігрантів, зміст яких свідчить про участь цих осіб у

революційному русі».

– Кістяківський – московський шпигун, – твер-

дять жандарми.

Можна було б винайти щось дотепніше та сміш-

ніше, хоча й тяжкувато…

Вертається додому Богдан Олександрович –

виключають його з університету і заарештовують.

– Австрійський шпигун Кістяківський, – папуга-

ми повторюють за австріяками російські жандарми.

Навіть не смішно.

Переводиться батько в Харківський університет,

але й звідти виключають небавом за участь у студент-

ському виступі. Врешті стає студентом університе-

ту Дерптського, стає, та ненадовго, бо в дев’яносто

другому заарештовують вкотре і виключають з вузу.

І тільки за кордоном – в Берлінському універси-

теті та в Страсбурзькому – вчитися йому було спо-

кійніше. В останньому й докторську дисертацію за-

хистив. Академіком став у Києві, у дев’ятнадцятому.

Братам Кістяківським обом не з медом вело-

ся. Вже згодом, в еміграції, Павло Скоропадський

писатиме про Ігоря Кістяківського, і в його рядках

звучатиме різне: і складність часу, і критика Ігоря,

і місце його в управлінні державою: «Істинно, що

Кістяківський управляв державою, так би мовити, у

міжцарствії, коли старі Земства вже віджили своє і

показали цілковиту нежиттєздатність, а нові вибори

ще не відбулися. Тільки тоді б країна могла зажити

нормальним життям, коли Земства і Думи запрацю-

вали б, а це за умовами техніки тодішньої виборів

неможливо здійснити раніше листопада».

І таке саме щире зізнання гетьмана:

«Здається, вже в липні стало цілком зрозуміло, що

по всій країні йде робота лівих українських партій для

підготовки повстання, аби лиш настали обставини їм

сприятливі. Відверто кажучи, ті партії мало різнили-

ся від більшовицьких. Кістяківський арештовував ба-

гатьох українців лівих партій. Варто лиш пригадати

всі ті грабежі, насильства, убивства найобурливішого

характеру, що траплялися впродовж останніх півто-

ра року, аби зрозуміти, чому Кістяківський як міністр

мав дійсні підстави для подібних дій».

І все ж у Скоропадського часто звучала незгода з

міністром:

«Кістяківський думав, напевне, що йому всіх не-

задоволених вдасться зачинити в тюрму, і дивився

на це оптимістично. Я його думки не розділяв…»

Ігор Олександрович, як властиво його родині, не

вмів працювати в півсили, в півсили любити чи не-

навидіти. Ще довго згадували, навіть після поразки

гетьманату, слова Ігоря Кістяківського щодо єдино

можливої розв’язки українсько-московського про-

тистояння:

– Або українець буде чистити чоботи москалеві,

або москаль українцеві...

У батька Георгія справи йшли спочатку веселіше.

У протоколі засідання Кубанського крайового уря-

ду в січні 1920-го було записано: «Слухали: доповідь

члена Уряду по відомству юстиції П. М. Сулятиць-

кого про призначення доктора державного права

Богдана Олександровича Кістяківського юрискон-

сультом Відомства юстиції. Ухвалили: погодитися

з представленням про призначення Кістяківсько-

го юрисконсультом з 1 лютого ц. р». Долі Кубані й

України тоді були вельми тісно пов’язані, кубанцям

велика Україна помагала найкращими фахівцями

рівня Богдана Олександровича. Скоропадський на-

правляв зброю й фінанси, навіть вже йшлося про на-

правлення туди українського десанту.

Микола Рябовіл, який зажив серед козаків не-

абиякої популярності, головуючи на засіданні Вій-

ськової ради Кубані 24 вересня 1917 року, щиро ві-

тав присутніх представників України і запросив їх на

сцену, до президії. Зал не шкодував оплесків, гука-

ючи «Слава!» Рябовіл звернувся до російських коза-

ків російською, а далі говорив українською мовою:

«Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-за-

порожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста

літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по

горах без матірного догляду. Царі робили все, щоб

вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Укра-

їну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас ду-

шогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час,

час визволення України, своїми руками задавили ту

волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Мате-

рі. Та не діждати б цього ніколи! Хоч царі понівечи-

ли наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не

підняли б... Ось минула лиха година, прийшла воля, і

ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо

тим шляхом, який указала вона, йдемо, де зорить уже

любов між людьми, де жде нас вільний союз вільних

народів. Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки цен-

тралісти всяких проб, ні авантюрники всяких марок,

ні спасателі вітчизни від волі..».

Ті самі, які не дали Георгію Богдановичу закінчи-

ти навіть гімназію, мобілізувавши, точніше силоміць

схопивши у військо, про яке назавше у Кістяківсько-

го лишиться найгірша думка, ті самі денікінці тепер

спішно шукали нагоди чим швидшої помсти Рябо-

волові. І ось ввечері, як повертався в готель, на ньо-

го чекало недалеко від входу авто із заведеним дви-

гуном. Підлі два постріли в голову забрали життя в

людини, яка стільки могла зробити…

А правникові зі світовим ім’ям Богданові Кістяків-

ському в кубанському уряді роботи стачало… Та от

біда – давня хвороба не дає спокою, поклавши врешті

на операційний стіл. Операція минає благополучно.

Одна біда, проте, не має звички ходити самоти-

ною, слабеньке серце тенькнуло було так несміливо,

тоді обпекло, а далі й затихати стало, як затухає хвиля

від каменя на безвітряній гладі надвечірнього озера…

Мов десь у тумані, ще почувся здалека схвильова-

ний голос лікаря:

– Серце спиняється! Діймо!

*****

Все до вибуху вже підготовлене, от тільки дощ

моросити узявся, сіявся невеликий, наче знічев’я,

мов кепкував над всіма, що довгі роки чекали цього

моменту, а ще час від часу загрозливо змигували над

горизонтом блискавиці. Але в сорок п’ять хвилин по

четвертій годині ночі небо над баштою з бомбою

починає прояснюватись і вітер також розвертається

в бажаний бік. Нарешті наблизилась та пора…

Хтозна, чи не найбільше підстав хвилюватися

було в Отто Фріша та Георгія Кістяківського, які, як

випадала нагода, перемовлялися та заспокоювали

наче між іншим одне одного. В Кістяківського душа

була не на місці – чи підпалить його конструкція це

незнане досі ядерне багаття, а у Фріша – чи зможе

воно запалахкотіти…

Група Фріша відповідала за механізм, що складав-

ся з двох півкуль, які в потрібний час спуску бомби

мають з’єднатися в єдине уранове тіло, досягти так

званої критичної маси.

Звісно, робилися попередні розрахунки, чимало

найвправніші фахівці на них паперу перевели – та

вельми різні були результати. Конче потребувалося

теорію експериментом підперти, і група Отто Фрі-

ша якраз і займалася тими вкрай небезпечними за-

бавками: визначити точно потрібну кількість урану,

швидкість зближення двох півкуль та ще низку пара-

метрів. Мало не загинув Фріш одного разу при тако-

му випробуванні.

Експериментом цим ще чимало займався від-

чайдух Луї Слотин – він дослідження вів, нехтуючи

всіма запобіжними вимогами та засобами. Інстру-

ментарій Луї складався здебільшого з двох викруток,

якими притримував ті півкулі, коли вони зближува-

лись одна з одною. Цим фізик добитися мав початку

ланцюгової реакції, яку, проте, слід негайно спини-

ти, назад півкулі ті розсуваючи. Простіше, подумав

якось він, балансувати канатохідцеві над прірвою,

аніж тут впіймати омріяну «рівновагу». Але й далі

безпекою нехтував.

Фріш, забачивши якось витівки Луї Слотина, на-

кинувся з мокрим рядном:

– Що ви робите?!

– Хвіст дракона кручу, – меланхолійно відказував

шефу Луї.

Дракон довго був чемним при випробуваннях,

влаштованих авантюрним фізиком, та все ж врешті,

вже на атолі Бікіні в Південному морі, копнув його

тим хвостом.

Дослід тривав як звично, та в нещасливий момент

одна з викруток якось ковзонула, півкулі зійшлися

недопустимо близько.

В ту ж мить все довкола заполонило сліпуче сяй-

во, що до дикого болю різало очі, почалася ланцю-

гова реакція, яка ось-ось завершиться вибухом… Луї

Слотин не став рятувати себе, він чимдуж голими

руками рвонув у різні боки півкулі – смертельне сяй-

во погасло…

Учений прекрасно знав, що його чекає не тільки

в найближчі дні, а може, й навіть години. Та дослід-

ницька натура і тут брала своє: він негайно попросив

колег повернутись точно на ті місця, де застало кож-

ного сліпуче ядерне сяйво, аби лікарі змогли визна-

чити рівень опромінення в залежності од відстані.

Кістяківський слухав історію Отто Фріша про від-

чайдуху Слотина і згадував оповідь знайомого офі-

цера про урановий проект в СРСР: розвідки обох

країн зі шкіри лізли, аби дізнатись чим більше про

конкурента. Ще десь у році сорок другому совіт-

ських фізиків, що працювали над ядерною зброєю,

вивезли аж на Волгу, розмістили в жахливих умовах.

Вчені спали не роздягаючись і зав’язуючи рушника-

ми вуха – аби їх не відгризли щурі…

Ця думка Георгію набігала не вперше: так, гіт-

леризм не повинен отримати першим страхітливу

зброю, але вже висохло чорнило на актові про капі-

туляцію німця, тож нащо люди такі зусилля тратять,

нащо здоров’я й життя віддають?..

Помирав Луї Слотин дев’ятого дня по нещастю,

помирала людина, яка перша визначила дослідно

критичну масу для атомної бомби. Біль, навіть різ-

кіший того, що вченому різав немилосердно очі при

ядерному спалахові, тепер низав усе його тіло. Луї,

тамуючи стогін, не шкодував у душі, що з ним тра-

пилося, хіба надія жевріла, аби то не марно, аби цим

він комусь прислужився.

І був ще останній спалах в очах, яскравіший

пам’ятного навік лабораторного, був спалах, по

якому настала цілковита і вічна ніч.

******

Той день тягнувся так неймовірно довго, а ще

дощ то моросити задумував, то відмовлявся від на-

міру, немов дражнився зі знервованого люду, що

клопотався біля півкулі діаметром з півтора ме-

тра. Особливу тривогу викликали ще слабосилі,

аж десь за виднокраєм, мерехтливі блискавиці, які,

проте, починало ввижатися, уже стали ледь по-

мітно наближатись. Георгій Кістяківський і Но-

ріс Бредбері нікому не довірили чи не останньої

мороки перед випробуванням бомби: заклеювали

отвори для капсул-детонаторів звичайною лип-

кою стрічкою; на передбачений регламентом спо-

сіб часу вже катма.

Кожен з присутніх зараз хвилювався по-своєму.

Едвард Теллер, крім іншого, панічно боявся гриму-

чих змій. Він попросив поради у Роберта Сербера,

як би той справився з таким страхом.

– Поможе пляшечка віскі, – не кліпнувши оком,

відказав колега.

Але Теллер однаково не міг втихомирити своє

хвилювання.

– А як справді по вибухові раптом над нами спа-

лахне усе повітря?

– Тоді ще одну пляшечку віскі, – твердо стояв на

своєму рецепті Сербер.

Місце для випробування першої атомної бомби

вибрали таки істинно безлюдне, що загубилося в

штаті Нью-Мексико, між Ріо-Гранде і горами Сан-

Андре. Тут вжитися і вижити здатні були хіба колючі

мексіто, рідкісний вид із кактусової родини, – вжи-

тися під безперестанними набігами вітрів-суховіїв,

які весь родючий ґрунт давно видули і далі знуща-

лися з цієї і так нещасливої та обездоленої землі,

скривдженої самою природою.

Той день нарешті настав. Серед величезної рів-

нини одиноко виднілася сталева башта; в суху пого-

ду тою рівниною видзвонював металом рудий пісок,

а в дощову теж око не милував іржавий одноманіт-

ний краєвид.

В суботу бомбу електричною лебідкою підніма-

ють на спеціальний, наперед підготовлений дубо-

вий поміст. Для захисту від примх тутешньої погоди

служить накриття з гофрованого металу.

Окремо споруджено залізобетонний бункер, в

якому за броньованим склом розмістили оберемок

кіно– і фотокамер; вони в автоматичному режимі

мають зафіксувати небачене й досі незнане, подію,

наслідків якої напевне не відає на землі ані найму-

дріший мудрець, ані найвправніша ворожка, ані всі

світові академії разом узяті…

Відділ Кістяківського в спілці з іншим технічним

відділом створив новий електронний пристрій, який

іменують тепер Х-елементом. Він має забезпечити

вибух всієї маси за одну п’ятдесятимільйонну долю

секунди і стиснути всередині ядро до неіснуючої у

природі щільності. Прилад підняли на сталеву ба-

шту, і ще з обідньої пори інженери взялися його на-

лаштовувати.

Хіба тільки студентам бракує одного дня, думало-

ся Георгію, он вельми поважні науковці, чиї знані й

незнані раніш імена небавом гулятимуть усіма сві-

тами, також відчували, вельми в останні тижні, не-

абиякий цейтнот.

Напругу посилювали чутки та достовірні й на-

півдостовірні розвіддонесення, які через своє сито і

на власний розсуд перевіював генерал Леслі Гровс.

Серед іншого дійшли покази німецького льотчика

Ганса Цинссера, що ще вісім місяців тому з борта

свого бомбардувальника «Хенкель» він спосте-

рігав вибух, який дивовижно нагадував той, якого

зараз очікували науковці. Авіатор оповідав, що ба-

чив неймовірно яскравий спалах, відчув мало не за

десяток кілометрів потужну ударну хвилю та став

свідком, як вгору, кілометрів хіба на сім, знімалася

грибовидна, іржаво-червона хмара.

Покази авіатора доповнювали розмови поміж

собою німецьких вчених, які обговорювали деталі

ядерної реакції та передбачали створення в Німеч-

чині атомної зброї до кінця сорок четвертого року.

Не були таємницею сказані міністром озброєнь

Альбертом Шпеєром на початку сорок п’ятого сло-

ва: «Нам би протриматися ще рік – і тоді ми вигра-

ємо війну. Існує вибухівка розміром як сірникова

коробка, котра здатна спопелити весь Нью-Йорк».

Доходили й трагічні вісті про досліди над живи-

ми людьми. То вже потім на допиті американським

слідчим у час Нюрнберзького процесу підтвердить

Шпеєр інформацію про експерименти, що відбу-

валися неподалік Освенціма: «З поміччю цієї нової

зброї масового ураження багато ув’язнених були

практично миттєво зліквідовані так, що від них не

лишилося нічого. При вибухові температура під-

нялася до 500 градусів за Цельсієм, що призвело до

абсолютного знищення».

Особливу тривогу викликали донесення, які ще

потребувалося якось підтверджувати, про випробу-

вання німцями перших атомних міні-бомб на остро-

ві Рюген на Балтиці та в Померанії.

…По обіді заходило на грозу, і весь задіяний пер-

сонал, сторожко роззираючись на непевне небо,

поспішав подалі від башти; хто вже не потребував-

ся в подальшій підготовці, з облегшенням на серці

від’їжджав у наперед заготовлені безпечні місця.

Раптом, як помітив технік, Х-елемент починає

іскрити. А тут не було таких, які б не розуміли, що

трапиться зараз, якщо цей поспіхом вивірений при-

лад вже з’єднано з детонатором… Холодна думка,

мов крижаним душем, накрила Георгія Богданови-

ча: «Боже, недарма матінка снилася!»

Всі з невимовним докором та холодною душею

зиркнули в бік двадцятип’ятилітнього фізичного хімі-

ка Дональда Хорніга, відповідального на цьому завер-

шальному етапі; ніхто не втікав і не смикався навіть, бо

сенсу ніякого – однаково воно наздожене…

Ще тепліла остання надія, що, може, немає зазем-

лення, а може – хто ненароком висмикнув провід.

Інакше…

***********

Тихий жах вченого люду в Аламагордо, хоч без

найменшого натяку на паніку, люду, що вже до край-

ньої напруги встиг призвичаїтися, – той тамований

жах згас так само раптово, як і зародився. Іскріння

почалося саме тому, що поспіхом не перевірили за-

землення: хтось, необережно повівшись, зачепив і

висмикнув провід, тож блискавки, ймовірно, заря-

дили апаратуру статичною електрикою.

І ще одна гарна вість заспокоювала знервовану

душу Георгія Богдановича. Зателефонував керів-

ник теоретичного відділу Ганс Бете. Він ще раз

прискіпливо переглянув наслідки випробування

отого дублера атомної бомби, званого поміж сво-

їми «китайцем», цілковито точної копії, тільки без

пекельної начинки.

– Була неправильно встановлена апаратура при

запускові «китайця», – без дипломатичних вивертів

сказав у телефонній розмові Ганс Бете. – Тому маг-

нітним записам немає віри. Такі дані однаково мож-

на розцінювати як свідчення ідеальної конструкції,

так і цілковито провальної.

Вчений, майбутній Нобелівський лавреат, підтвер-

див саме те, на чому наполягав досі Кістяківський.

З умиротвореною душею Георгій Богданович

піднімається на башту і тепер спокійно перевіряє

роботу своєї групи: тут дивовижними різнобарвни-

ми вужами звиваються жмути й пучки кабелів, тут

тридцять два капсулі-детонатори: чи все гаразд у

цій плутаній-переплутаній для чужого ока химерній

господарці?

Пам’ятаючи, як оце недавно Оппенгеймер і Кіс-

тяківський бились об заклад на десять баксів проти

місячної платні, тепер вже, увірувавши в можливість

вибуху, інженери і вчені почали й собі ставки ро-

бити про силу цього страхітливого, незнаного досі

творива; щоправда, прогнози скидалися швидше на

приказку: той в ліс, а той по дрова. Оппенгеймер,

виявивши раптом рідко властиву обережність, пе-

редбачав вибухові їхньої бомби відповідник у трис-

та тонн тротилу. Едвард Теллер, керуючись мало

не апокаліптичними розрахунками, називає сорок

п’ять тисяч тонн тринітротолуолу.

Кістяківський, всміхаючись поблажливо, вважав

би цілком достатнім відповідником і сотню тонн

традиційної вибухівки.

Все ближче той очікуваний час, якого чекали зі

сподіванням і страхом. О двадцять третій годині

Кістяківський піднімається ще раз на башту – він

повинен, як потребуватиметься, освітити все довко-

ла прожектором, остаточно переконатися, чи нема

якої небезпеки.

Злий жарт зіграло життя з радіочастотами. Їм

була виділена спеціальна хвиля, та в останній мо-

мент виявилося, що сталася прикра накладка. На

тій хвилі чітко чути було, як найближча товарна

залізнична станція поїздами маневрує. Отож якщо

вони чують станцію, то й станція може чути їх пе-

ремовини…

Блискавки, які змигували раніш ген-ген аж біля

виднокраю, немов підступали ближче. Кістяківсько-

му не хотілося вірити власним очам, він, як і біль-

шість його колег, покладався на метеорологів. Ті ж,

уже раз відсунувши час випробування, тепер назва-

ли термін новий – опів на шосту ранку.

То лише на позірний погляд вчені та інженери

преспокійно поралися, долаючи дрібні «проколи».

Кожна несподіванка сприймалась особливо чут-

ливо: то не був, звісно, психоз, але напруга сягала

крайнощів. Вже як завершувалися всі клопоти, зали-

шалося хіба кілька діб, раптом над полігоном засві-

тилося НЛО, підозріло зблискуючи у вранішньому

небі: то без сумніву НЛО було, зійшовся на думці

вчений народ. Прикладаючи долоні до брів, хоч на

те ще не було потреби, приглядалися пильно усі до

негаданого гостя. Черговий по гарнізону на всяк

випадок негайно телефонує до найближчого вій-

ськового аеродрому, але слухавка його розчаровує:

немає, на жаль, зараз у них винищувача готового до

вильоту.

Добре, що один зі співробітників, який вийшов

чи не останнім подивитися на НЛО, був за фахом

астрономом. Він, тільки на небо зиркнувши, роз-

сміявся:

– Важко вам буде знайти винищувач, здатний

збити Венеру…

А ще почали, немов на іподромі, називати ставки:

хто вгадає силу очікуваного вибуху?

Жоден з них, людей більш ніж обізнаних, ще не

знехтував розрахунками, які свідчили про можливе

загоряння атмосфери Землі, – от тільки ніхто не ви-

рахував, чи те лихо нечуване і неміряне станеться

в якійсь окрузі, скажімо, в межах одного штату, чи

справді настане описаний у Святому Писанні кі-

нець цього грішного світу. А розрахунки належали

не дилетанту, не зеленому аспірантові провінційно-

го вузу – те непокоїло майбутнього Нобелівського

лавреата Енріко Фермі, що поділяв подібну тривогу

Едварда Теллера по тому як винайшов той ще стра-

хітливішу атомової – водневу бомбу.

І тому генерал Леслі Гровс на всяк випадок теле-

фонує губернаторові штату Нью-Мексико Джону

Демпсею:

– У зв’язку з непередбачуваними наслідками на-

шого випробування слід приготуватися до введення

надзвичайного стану та в разі потреби – негайної

евакуації населення штату.

Генерал не міг тільки сказати, що від всенького

того штату може лишитися вщент вигоріла, подібна

до марсіанського пейзажу, спопеліла та цілковито

поплавлена земля…

Досвіток цей не забудеться нікому й ніколи.

– Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, – іде зво-

ротній відлік часу до вибуху першої на земній кулі

атомної бомби, і кожне слово немов дзвона удар.

Кістяківський відчував, як наростає напруга у

тілі, пружніє до болю кожна клітина, певне, як і в

кожного тут, а при слові «один» чомусь мимоволі

приплющились очі.

Спалах, неймовірний спалах, наче не одне нове

сонце, а сотня їх відразу зійшла над пустелею, той

спалах осяяв усе навкруги, осяяв раптово, наче десь

з-під землі вирвалось це божевільне світло. Над зем-

лею стала підніматися велетенська зелена куля – під-

німалася все вище і вище до хмар, змінюючи вод-

ночас колір спершу до пурпурового, а згодом до

помаранчевого.

Ось вже за сліпучою кулею, що стрімко рвалась у

вись, потягнувся стовп, який виростав на очах і так

само швидко набирав форму гриба. Все довкола – від

колючих кактусів до ящірок, сусликів або змій – зни-

кло, випарувалося в один момент, плавився і так само

випаровувався пісок; закипала, наче вода в казанку,

нещасна земля, розбризкуючи зусібіч небачені досі

шматки розплавленого ґрунту, що став зеленкуватим

склом, яке відсвічувалося і променилося якийсь час…

Це вже потім у віддалених населених пунктах бу-

дуть гадати, що то трапитися могло. Одні казали,

що японці, мабуть, напали на Штати, десь в іншому

чудувалися, що сліпа від народження жінка вперше

тоді побачила світло, ще інші думали, що стався зем-

летрус, бо й далеко за сотню миль падав посуд з по-

лиць та тріскалося скло у вікнах будинків.

Якусь мить після спалаху стояла дивовижна тиша,

а тоді докотився грім, сили якого не знала ні ця, ні

будь-яка інша земля; грім у громи переростав, і їх

рокотання прокотилося всією пустелею, дійшло до

гір Сьєра-Оскуро, відбилося від них та назад коти-

лось-перекочувалося…

Кістяківського завершення отого монотонно-за-

грозливого відліку часу «десять, дев’ять, вісім, сім…»

застало на даху бункера, він не мав сумнівів – спра-

цює його пристрій чи ні, вибухне бомба чи трапить-

ся збій. Але такої сили вибуху Георгій Богданович

не сподівався, гадаючи, що та сила десь рівняти-

меться потузі вже випробуваного «китайця» в сто

тротилових тонн.

Спалах немов зачарував Кістяківського, гіпно-

тична дія тримала його незрушним та заціпенілим;

тож уже перша ударна хвиля збила його з ніг.

Оговтавшись, Кістяківський підходить до Оп-

пенгеймера:

– Оппі, – поклав він руку на плече Робертові, – ви

заборгували мені десять доларів.

Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням

щойно побаченого та пережитого, процитував ряд-

ки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»:

«Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то

стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на

Землі».

А відповідальний за технологію вибуху Кеннет

Бейнбрідж із сумом докинув:

– Тепер всі ми сучині діти…

Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського роз-

будили, з марення вельми тривкого й глибокого –

невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчи-

нили вони разом, і ти при тому числі – добро віковіч-

не чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни

спинили, насамперш супроти прокази нацистської

йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим тру-

дячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив

ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так

з ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, со-

творили ви злочин супроти землі та неба – і прокли-

натимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть

земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!

…Між тим, негайно на танках заради безпеки була

відряджена експедиція до епіцентру вибуху. Пер-

ший танк через радіацію заледве здолав кілометр,

наступному танкові, який завбачливо був заекрано-

ваний пластинами свинцю, вдалося-таки дійти до

мети. Всі прилади тут зашкалювали, однак спеціаль-

ним маніпулятором вдалося взяти кілька проб ґрун-

ту. Глибина кратера на місці вибуху сягала восьми

метрів, а діаметр мав метрів чотириста.

Командир бази, за погодженням з генералом

Гровсом, зробив небавом для преси спеціальну заяву:

– Мене питали, що то за вибух стався досвітком

на території бази. То стався вибух на віддаленому

складі, де зберігалася велика кількість вибухових ре-

човин та піротехнічних засобів. Підстав для хвилю-

вання немає. Ніхто не загинув і не був поранений.

Заподіяна шкода незначна. Однак погодні умови

дещо ускладнюють ліквідацію наслідків вибуху кіль-

кох балонів із газом. Тому можлива евакуація насе-

лення з прилеглої території…

Заяві хто повірив, а хто й ні, проте вона помітно

стривожила населення найближчої від бази місце-

вості.

Кожен переживав ті хвилини по-своєму, кого

брав жах, а кого подив, декого навіть… утіха. В Ал-

лісона найпершою думкою, як вже потім пригаду-

ватиме, було: «Слава Богу, ми вціліли! Попередні

розрахунки виявилися хибними, і атмосфера Землі

не загорілася».

Навіть через багато десятиліть будуть згадувати

слова, сказані Георгієм Кістяківським того дня за

вечерею, серед цілковитої та гнітючої мовчанки:

– Я певен, що перед кінцем світу, в останню мілі-

секунду існування Землі, остання людина побачить

те саме, що сьогодні побачили ми…



Партнери