Завантажити

1

Господи, за що покарав мене цим не­щасливим ранком?..

Олександра глипнула на співрозмов­ника спантеличено, і хтозна, чого в її погляді тепер було більше: переляку чи ненависті, несприйняття чи мовчазного бунту. їй так мало літ і вона заледве одною ногою ступила в цей дорослий світ, як вже має розпізнавати: чи то не олжа вирядилася в одежину правди, чи то щирість людська мовить до неї чи під­ступна і підлувата вигадка — невже в цьому світі так багато фальші?

— Не певен, що мене зрозумієте, — раптом упівголоса, якось скрадливо за­говорив спудей, що приїхав досвітком з її братом. — Але мій товариський обов’язок вас застерегти... То вам вида­ється лишень, що Куліш вас кохає, — змовницьки нахилився спудей майже до вуха її. — Насправді не любить він вас...

Отут і приснула вона мимоволі тим поглядом, в якому ніяк не відділити не­сприйняття від переляку, підозру лиху від мовчазного спротиву... Чого він до­бивається, може, сам в очах її Кулішеве місце посісти намірився і оце берега зо­всім пустився?.. Олександра бо не раз по­мічала його погляд, якийсь такий, як плід лопуха пізньої осені, якого не від­разу від поли одежини відчепити: однак, зустрівшись очима, він ховав їх пере­лякано.

— Як не любить? То кого тоді? — вихо­пилося ненароком, і вона тієї ж миті по­шкодувала за свою необачність.

— Тільки себе він любить, єдиного, коханого та неповторного, — спудей за­говорив несподівано швидко, що не­звично було в його вустах. — Ви прислухайтесь, як він зверхньо з ін­шими може балакати, прислухайтеся і неминуче вловите щонайменше апломб нового месії, як не в словах, то в тональ­ності. «Я єдиний такий на світі, а всі інші мені хіба по коліна»...

Вони неспішно йшли садовою доріж­кою, кожен своє мізкуючи. Синиця не­сміло було озвалася над головою, мов спершу запитуючи на свій виспів до­зволу, а далі нехитру пісню вже виводила з певністю тутешньої господині.

Благословенну досвіткову тишу ху­тора Мотронівка досі право порушувати було хіба в різноперого птаства, яке у старому поміщицькому саду Білозерських витворило велелюдне та балакуче містечко. Здебільшого Олександру бу­дила горласта зозуля, яка облюбувала собі грушу навпроти її вікна: та зозуля заповзялася накувати дівчині літ щонай­менше, як у біблійного Ноя.

Цього разу хутірську тишу сполохав не менш горластий народ — на вакації приїхав брат Василь із цілісіньким ви­водком спудейським. Виводок швидень­ко розіпхали по кімнатах, а їх у домі десять було, та ще у флігелі п’ять, приго­щати насамперш узялися — як же, люди з неблизької дороги. Олександра тіши­лася з приїзду, бо насправді за братом скучила, а ще тенькнуло тихенько серце, як побачила біля брата друга його Пан­телеймона Куліша — те серце вже третій рік тенькає і тремтить впольованою пташкою, варто Кулішеві лиш показа­тись на очі.

Та трапилося неочікуване. По снідан­кові вони гуляли садом, і в якийсь мент Олександра відстала на кілька кроків від гурту, йшла зі ще одним братовим давнім друзякою, високим та худим, як тичка, по якій має витися біб-тичкун.

Почуте від нього зараз усе скаламу­тило у душі.

Вона вже на нього хотіла кишнути так, щоб до нових віників пам’яталося за лихе слово про її Куліша (впіймала себе на тому подумки вимовленому, ненаро­ком вимовленому слові «її» — і сама не­абияк злякалася), та якась сила було притримала. А якщо справді так? Якщо все, що чинить Пантелеймон Олексан­дрович, удаване, награне, напоказ для людського ока і насамперш для себе? Просто йому ввижатися стало, що зако­ханий, от і ввійшов у роль, приміряв її до себе, і вона придалася. Актор же з Ку­ліша знатний, на минулих вакаціях ста­вили водевіль, то з Пантелеймона Олександровича найбільшу потіху мали.

— У Петербурзі в нього пристрасть теперички, — докидав між тим спудей якось знехотя, як докидають нове по­ліно в багаття, аби лиш не вигасло. — Донька ректора столичного універси­тету Плетньова якраз на виданні, тож зя­теві кар’єра завидна світить.

Олександра спинилась на мить, від­чувши, як нестримно, попри опір її відчайдушний, навертаються сльози: щонайменше їй зараз хотілося, аби хтось помітив та потішився тою розпукою.

— Нащо... Нащо кажете мені ви оте? — тільки на ці кілька слів її стачило, та й ті вона швидше видихнула, аніж ви­мовила.

— Я від душі хочу стати у поміч... Ви ж не забули, що я товариш вашого брата? — Олександра сподівалась поба­чити втіху, навіть торжество своєрідне на лиці цього чоловіка, що не знає міри своєї жорстокості, натомість знайшла там лише наївний і непідробний подив.

Попри літа свої молоді, вона вже стрічала таких, які блаженно гадають, що до людини іншої йдуть із добром, а насправді зло тим йменням наречене, намірами похвальними прикрита зло­втіха та ще хіть ту солодку зловтіху свою підсилити. Паскудні речі вони говоритимуть, щиро вірячи, що користь прино­сять облюбованій жертві — кожне слово таких мов іржавою швайкою низоне чиюсь душу і рани спричинить, що довго кровитимуть. Вона так до кінця і не втямила, чи той брата товариш нале­жить до цього непохвального племені, чи він справді, хай невміло й неоко­вирно, хотів щиро застерегти...

Олександра повернулася стрімко і подалася у дім, не бажаючи більш морду­вати душу.

— Щось трапилося? — насторожено звів брови брат Василь, що в гурті чим­чикував останнім.

— Голова зашумеляла... Відлежуся трішки, — відказала безпечно, і Василева тривога, як задмухнута свічка, згасла.

Олександра, зачинившись у кімнаті своїй, тепер могла виплакатися за всі ми­нулі літа: що ж воно діється на білому світі, досі такому ласкавому, материн­ським теплом зігрітому? Чи сей чоловік десь по дорозі сюди, у Мотронівку, сором і такт звичайнісінький загубив не­нароком, нащо наговір такий чорний кидає на Куліша? А може, робом таким собі ласки у неї хоче надбати? Чи й справді Пантелеймон Олександрович, від чийого голосу дотепер тепліло у гру­дях, чи насправді не любить, лиш прики­дається; хтозна, може, десь далеко ота ректорська донька невідомими чарами Куліша зуміла приворожити...

А коли вже і сліз забракло, набігла тверда й остаточна гадка: вона ще побо­реться за щастя своє, може, спудей отой просто сім мішків гречаної вовни їй на­балакав і ще більше мішків неправди. Звісно, якщо Кулішеве серце лиш інше чує, то на чуже вона ласа не буде. В уся­кому разі, — ти дужа, стискувала маленькі свої кулачки, — ти вистоїш попри те, чи правду казав спудей, чи в його словах якась підленька і корислива видумка...

Ні, вона таки не скисне, не спи­ниться перед перепоною, вона по­стояти зуміє за щастя своє.

2

Куліш змолоду привчав себе цінувати кожну свою хвилину: як здригнеться що­разу стрілка годинника, то відійшла без­поворотно навіки, гадав, ще частинка життя.

Він не любив досвітком вилежу­ватися та маніжитися в ліжку, а схоп­лювався відразу, мов пружиною вистрілений: так багато справ нагальних чекають. Молодість та ще сила невитрачена сповнювали його, як виповнюють тугі соки визрілий плід перед Спасом: Пантелеймон входив у життя прудкою й пружною ходою, не вельми переймаю­чись порогами, які випадає пересту­пати, бодай навіть і спотикатися на них інколи.

Ну й нехай дід його, сотенний отаман, передчасно помер, не встигнувши оформити документ на дворянство, нехай гоноровий батько гидував хабаря піднести, аби витребувати той потріб­ний папір, але ж світ не без добрих людей. За гімназію півплатні сусідка сер­дечна платила, допоки здужала, в універ­ситет вільнослухачем, бо гімназія не закінчена, Максимович поміг вступи­ти — до душі йому вельми припав збір­ник народних пісень, записаних Пантелеймоном від своєї матері. Не вда­лося закінчити університет, бо папірус про те дворянство так і не надав, окрім того, оплатити навчання нічим; ну і що: покровитель інший, інспектор училищ Юзефович посилає його учителем ро­сійської мови в Луцьке дворянське гу­бернське училище. Хай там місця не вдалося нагріти, посварився з дурисвітом-директором (той обізвав Панте­леймона «кулішем гарячим», на що одержав у відповідь при тамтешніх учнях: «Звісно, свині гарячого недо­любляють»).

Покровитель не «здав» молодого їжакуватого Панька, як згодом підпису­ватиме залюбки своє ім’я Куліш, перево­дить в Київ у дворянське училище викладати.

Між тим, їжакуватий Панько встиг написати і видати свій перший роман «Михайло Чернишенко», і вже нові до­брозичливці почали йменувати його ін­коли «українським Вальтером Скоттом».

Але й будучи викладачем у київ­ському дворянському училищі, Панте­леймон почувався, як молодий бусел у гнізді, яке затісним непомітно стало, однак крок ще ступити у бік боїться — страшно впасти, бо неокріпло крило. Врешті насмілився таки: пише він листа в Петербург давньому приятелю Юзефовича Петрові Плетньову, академіку, видавцеві, поетові й критикові, редакто­рові журналу «Современник», ректорові університету. А до листа ще й примірник роману свого додає.

Певне, Плетньов не в захопленні був від твору, бо навіть не відповів.

Зовсім по-іншому поставився він до Куліша, як у листі наступному Пантелей­мон додав рекомендацію Юзефовича та його пораду видрукувати у «Современнику» кілька глав з нового роману Ку­ліша «Чорна рада».

Справді, Кулішеві на добрих людей щастило. Він, людина без університет­ської освіти, потрапляє в столицю імпе­рії не тільки учителем гімназії, а й згодом стає викладачем словесності в Петербурзькому університеті. Ба біль­ше, Плетньов запропонував Кулішеві по­жити в своєму домі.

Звісно, справа тут була не лише в приятельських стосунках ректора з Юзефовичем чи вмінні самого Куліша належно себе подати. До його публіка­цій інтерес виявляє не тільки той, кого звично йменують широким читачем, а й помічають вже імениті.

Куліш згадуватиме не раз своє про­живання в Плетньових, як згадують пер­ший весняний день, сповнений духу пробудження та сонячної приязні. Дру­жина Плетньова померла, напевне, вже з десяток років тому, і мешкав він сам із донькою п’ятнадцятилітньою, дівчин­кою веселою і добродушною, що, як пе­реступала поріг кімнати, то немов світла і тепла там побільшувало в пору гнилої петербурзької осені. У січневому що­деннику сорок шостого року Куліш за­пише: «Сегодня, сидя насупротив меня за столом, Ольга была так тиха и задумчива, что я назвал ее героиней баллады. Она мне нравилась, и я почувствовал, что могу к ней пристраститься. Надо вести себя как можно благоразумнее. Не смешно ли уверять себя и других, что без той-то жить не могу. Время ото всего нас излечивает. Тепер Саша дорога моему сердцу как сестра, но без нее еще возможно для меня семейное счастье».

Пантелеймон з тривогою, як див­ляться якось збоку, спостерігав сам за собою. В міру того, як з пагінця, яким ви­давалася Оленька напочатку, зростало струнке і прекрасне дерево, що ось-ось спалахне цвітом яскравим, буйним і не­стримним, в міру того наростало в нього до дівчини почуття неймовірно щемке і тривожне.

Якби зараз раптом його запитали, до кого душа хилиться більше — до Олі чи до Саші, він розгубився б і не зміг відпо­вісти. Сашенька, миле і приязне дівча, улюблениця сусідських поміщиць, які «невісточкою» зазвичай її кличуть і які справді не проти з Білозерськими поро­дичатися; та Сашенька любить напевне його. З іншого боку, Саша — десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де хіба попасом ходять дикі свині та вовки щемно виють у місячні ночі, а тут — столиця, не вовчий куток, тут — блиск і розкіш, тут — можливість за хвіст фортуну схопити...

Звісно, якщо збережеться приязнь Олиного тата.

Куліш не міг навіть у думці якось за­зіхнути на незнані плани і наміри свого благодійника, з іншого ж боку — чужа душа, як під Покрову ніч — не побачиш за три кроки попереду.

Мого анітрохи не збило з пантелику зізнання Оленькп, що подобається їй один князь, який зачастив раптом до них і для всіх несподівано поміняв інтерес до кавалерійських коней на ціка­вість історією та красним письмен­ством, хоча навіть позірно цікавість та вдавана була й неприродна; інше стурбу­вало тоді Пантелеймона Олександро­вича. Якби раптом він на ній одружився та переїхати довелося в Україну, жити там і мови тамтешньої з часом навчи­тися... Якось у жарт при розмові навіть гачка закинув;

— А правда, якби судилося, то ви­вчила б малоросійську?..

І його здивувала, навіть, можливо, негадано нажахала швидка, рвучка і рі­шуча відповідь, над якою часу на роз­думи не було, бо відповідь крилася наперед в усьому ще куцому досвіді ЖИТ­ТЄВОМУ дівчини, в усьому її єстві:

— Никогда!

3

Ота зозуля під Олександриним вік­ном не тільки кувала щодосвітка многії літа, а її докладалася вельми, аж інколи хрипла, щоби ті літа були ще й благії. І доля, напевне, мусила зважити на зозу­лине настирне пророкування.

Чи послухає Олександра злих нашіп­тувань отих доброзичливців, що, мов­ляв, Куліш їй не пара, незаможний він і дворянства не має, без певного май­буття, чи пересилить материну обереж­ність та перестороги? Аби місяць на мене світив, гадала вона тим часом, а про зорі то й байдуже... Щоправда, рів­новага душі зрушилась один раз, як при­чепилась було до неї на базарі стара циганка. Пацьорами рясно обвішана, зі зморхлим, як халява поношеного чо­бота, обличчям, вся сива, навіть біла, в Олександри вона викликала мимовіль­ний страх: на довершення, на плечі ста­рої сиділа ворона з дивовижним рідкісним оперінням — така ж біла, як і її господиня. Олександра віднікувалася від причепи:

— Гріх гадати, не дозволено людині прийдешнє відати...

Гадалка глипнула на неї докірливо, як на дитя нетямуще, і своєї настирно вела:

— Гріх буде мій, а з тебе навіть гріш не візьму.

— До чого тут гроші! Дайте спокій

мені, відчепіться.

— Ну то слухай, мені й долоні твоєї не треба. На лиці куди більше писано, ніж на обох долонях.

Олександра знала, що їй треба обі­рвати ту мову рвучко, негайно звідси піти, але невідь-чому не могла навіть зру­шити з місця й зачудовано дивилася в очі старої, втомлені й вицвілі з літ.

Гадалка спершу торохтіла звичне про судженого із казенного дому, далекі й тяжкі дороги, та запам’яталися Олексан­дрі найбільш останні слова:

— Щастя твоє навпіл перемішане із нещастям, радість велику знатимеш і таку ж гіркоту, а помреш на соломі в чу­жому домі, на долівці сирій та хо­лодній...

Мов на потвердження слів господині біла ворона на худому плечі хрипко карк­нула, і крик той був схожий на кашель хворого на сухоти.

Хай і так, Олександра чимдуж утікала від дивної тої гадалки, хай і так, якщо щастя змішане із нещастям, то все ж на долю мою дістанеться бодай половинка щастя і зневажити ним не вартує...

Та раптом впоперек їй стала матір, що досі любила доньку без пам’яті і, якби могла, то сонце їй прихилила б: м’яка матінки незгода спершу на очах ту­жавіла й тверділа, щоб стати нарешті кам’яною стіною; марне билася Олек­сандра об ту стіну. Чи лихо вчинив тут чийсь злий наговір, чи матінки серце щось відчувало, як і серце кожної ма­тері, наділене дивом непізнаним і непоясненим — долю дитини бачити крізь сиву мліч навіть неблизьких років, тільки про згод)´ на вінчання можна було й не заїкатися.

Матір бачила, як сохне дочка, але і в самої душа всихала, як сохне підрізане дерево, що випадком тримається на ву­зенькій смужці кори і не встоїть вже при першому дужчому вітрі. Ну, не пара ж Куліш для дочки її, тривога за майбуття має підставу, бо незабезпечений зять, без маєтностей або пристойного спадку, ще й характером незручним видався, не по літах самовпевнений та гоноровий, наче йорж, щойно виловлений з води, що задиристо б’є хвостом, тріпоче та вколоти силиться.

Але й дочка затялася: вона не пере­ступить через матері заборону, тільки й за іншого заміж ніколи не вийде...

Чорна, як ніч, матір довго ходила, доки силу знайшла усмирити зів’яле серце і погодитися на доччин шлюб.

Наприкінці січня, тої зими пресердитої та недовгої, вийшла заміж Олександ­ра за Пантелеймона Куліша. А за три дні до весілля над’їхав до них нареченого приятель, Тарас Шевченко, що за стар­шого боярина наречений просив.

— То, може, найлуччий співака народ­них пісень по обох берегах дніпрових, — на вухо шепнув про Тараса своїй нарече­ній Куліш.

І лишилися в пам’яті ті три дні як одна пречудова пісня, багацько проспі­вала зі старшим боярином молода, хоча...

Хоча боярин, так невимушено трапи­лося, влаштував молодій справжнісінь­кий іспит зі знання рідної мови та пісень народних. А коли переконався, що знає Олександра їх пребагато та ще записи нею тих пісень побачив, то й зовсім уті­шився. Спливе більше десятка літ та зим, і на берегах далекого Каспію Шев­ченко згадає зі щемливим сумом у що­деннику: «Тихо заспівав гайдамацьку пісню «Ой поїзжає по Україні та коза­ченько Швачка». Од сієї, любої моєму, серцю пісні, непомітно для себе я перейшов до другої, яку люблю не менше — «Ой ізійди, зійди ти зіронько та вечір­няя». Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я і молода дружина Куліша співали в два голоси сю чарівну пісню. То було на другий день їхнього ве­сілля фатального 1847 року. Чи побачу я коли ту прехорошу блондинку? Чи заспі­ваю ще я з нею цю задушевну пісню?»

...Стрімко танула та панічно втікала зима, і ліси, і ріки бурливі, і пташині ключі, що сурмили урочисто в небесах, на які, видавалося, всі запаси синьки по­трачено, все лаштувалося спішно коро­нувати її величність весну. Олександра з Пантелеймоном відчайдушно долали розбиті й розквашені дороги; найбрудніші калюжі і найпідступніші калабані від цього празникового неба видавалися їм голубими такими ж — і весь світ моло­дому подружжю був празниковий. Пан­телеймонові пощастило закордонне відрядження отримати для вивчення мов, але сам навідріз не хотів поїхати, лише з дружиною. Поспішали вони до Варшави добратися, а там приєднатися має Тарас Шевченко — молода йому віно своє весільне подарувала, тож у Тараса Григоровича така щаслива можливість з’явилася свій талан художницький у закордонні, в майстрів іменитих зба­гатити.

Розказуватиме згодом Пантелеймон Олександрович:

«Віном її були жемчуги, коралі, на­миста, сережки й персні, що переховува­лись у роду ще, може, з часів великої руїни польської, да три тисячі рублів го­товими грошима.

Тоді я сказав йому просто, що, коли б він здобув собі художницький пашпорт за границю, то гроші будуть видаватись йому видавцем, як із царського скарбу, три годи, а скарбівничим буду сам я, нехай тільки дасть слово не допитува­тись, звідкіля сі гроші взялися...»

Вже як півдороги до Варшави розмо­тали колеса, Пантелеймон немов нена­роком забуте згадав:

— А ще, Сашуню, писати будеш... Слівце яке народне вигадливе, оповідку цікаву почуту. Письменство ниньки вельми цього потребує.

— Яке з мене письменство... Окрім уроків та рідним листів і не пробувала на папір щось інше покласти. А чого Бог не дав, того й коваль не викує.

— Ще не вся перла поміж люду визбірана... Марне гадають, що до тої кри­ниці дорога аж надто витоптана.

— Звісно, водяться мастаки, що наба­лакають, чого й на воловій шкурі не ви­пишеш, — засміялася Олександра. — Киселем млинці мазані, на паркані сушацця...

Але вже на наступній поштовій стан­ції, як розговорився химерний жид-кріпак, то по пам’яті свіжій ту мову на папір поклала. Правда, дивувалася інколи, як слівце, яке було пручалося, каверзувало та не корилося, — мусила виганяти з пам’яті його, натомість інше прикликувати.

А ще, хоч би злива чи вітер зірвалися, затулили все небо хмари чорні і злі, на душі в Олександри було завше сонячно. Вона понесла, вона стане матір’ю, і те маленьке нове життя у ній навіть звичай­ний будень смислом новим освітило. Олександра інколи говорила із чолові­ком, хлопець має вродитись чи дівчинка, Панькові, звісно, тільки хлопчик бачив­ся, вона ж не ставала упоперек, але заду­мувала своє. То буде дівча, і на неї схоже, назве її Ганною, як вигадує для неї самої ім’я Куліш... Диво-дивнеє — як називала якесь інше ім’я, то немов бунтувало у ній те нове життя та не згоджувалось, але до­сить лише подумати: «Ганнусю, спокій­ненько», як знову лад наставав, немов уже чуло воно голос матері...

На душі в неї настала весна, хоч вона у природі лише надходила: ще тільки Бог-Творець має ось-ось відчинити не­бесну браму, і тоді по калиново-клено­вому мосту зійде нова господиня лісів та полів — Весна, усміхнена й радісна...

У краї, де згодувалася Олександра, цієї пори молодь вигадувала інші мости, мости вербові, за якими чекає кохання... У веснянковій грі «дівочий полк» доби­вався собі перепустку через той міст, та настирливі парубки все не пропускали, навіть за викуп щедрий-прещедрий не згоджувались. Мусило дівоцтво тоді одну дівчину з-поміж себе за викуп від­дати, наступного разу — ще одну, і так щоразу доти, доки й викуп не вичерпа­ється. Натомість у ранньовесняне небо злітає давнє-предавнє:

Замостові люде, що ви робите, ой, що робите ?

Ой, ми робимо, мости будуїмо, гей, мости будуїмо.

Будуїмо мости з слонової кости,

гей, з слонової кости.

Замостові люде, чи можна проїхати, гей, чи можна проїхати ?

Можна проїхати, одну залишати, гей, одну залишати...

Як минали Корець, Олександрі зама­нулося раптом брусниць, заманулося так, як ніколи, невідступно перед очима стояли червонобокі ті ягідки, що тануть у роті з щемливим кислуватим й водно­час солодким присмаком — де ж узяти ту ягідку у цю пору, ще чималенько чекати, як прийде на неї час. На біду, притулив­шись до Пантелеймона, шепнула йому для сміху про примху химерну свою. За хвилю той зупинив візника і подався до найближчих домівок.

— Куди ти? — спантеличено гукала вона услід.

— Дорогу перепитати, — ледве почу­лось у відповідь, на що візник лиш пересмикнув плечима й ображено від­вернувся за понижену фахову гідність його.

Вона з подивом водила очима за чо­ловіком, що переходив від хати до хати, а далі через кладочку, змахуючи руками, мов канатоходець, подався по той бік чи то рівчака широкого, чи малосилої річки.

Небавом він знову руками змахував на кладочці, що прогиналась добряче та підступно погойдувалася, — Куліш тепер одною рукою більше балансував, бо в другій тримав торбину якусь чи вузлика; в один мент його повело уліво, він хитнувся, та перестарався, певно, і вже в на­ступну мить, забагато перехилившись у другий бік, шубовснув з голосним плюс­котом у крижану воду, що нагадувала швидше кришиво з льоду й води.

— Ой, леле! — аж затулила долонями Олександра очі, аби не бачити, як чоло­вік навкарачки вибирається із води. Зате Пантелеймон, з якого вусібіч цюрко­тіло, гордовито підняв угору трофей:

— Я таки знав, що тутешній народ вміє брусницю та журавлину до наступ­ної осені зберегти!

Вона відігрівала наспіх перевдягне­ному чоловікові руки, хукала ще годину на вистиглі пальці його. Зате душі її було як ніколи тепло: «Брехав той спудей, тичка гнила й сукувата, — думалося їй. — Казав, що Куліш тільки себе любити зда­тен... Цур тобі, цур, себелюбець отак не шубовсне у купіль із льодом». І від того внутрішнього тепла, позбавлена врешті тривалих сумнівів та гризоти, під клекіт коліс на голубих калабанях непомітно для себе врешті заснула.

читати