Електронна бібліотека/Проза

Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
Завантажити

12*

Боровець тримав у руках папір з блідуватими рядками, видрукуваними через збиту і вилинялу стрічку:

“Наказ

Відділам командира “Бульби”

Від імені Української Повстанської Армії наказую:

До дня 8. 9. 1943. год. 12 — перейти зі зброєю у відділи УПА.

По цім терміні вважатиму відділи “Бульби” за ворожі та буду змушений силою підпорядковувати наказам Головної Команди УПА. Зголошуватись — місцевість Хмелівка - відділ Негуса.

9.1943. год. 8”.

Трохи раніше, коли з’явилася друга УПА — достеменно, як у сороковому році з’явилися дві ОУН, він мусив писати, ковтаючи гіркоту, важкий для руки і душі документ.

“Наказ ч. 81

ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ

ёРЕВОЛЮЦІЙНОЇ АРМІЇ

від дня 20.07.43 р.

В зв’язку з переіменуванням Української Повстанської Армії на Українську Народню Революційну Армію, наказую всім командирам відділів відчитати перед фронтом наказ ч. 80 і дальше виступати під назвою: “Українська Народня Революційна Армія”.

Командувач Української Народньої

Революційньої Армії

Отаман Тарас Бульба-Боровець”.

Тепер же судилося отаману перегорнути чи не найтрагічнішу сторінку зі свого вояцького, плутаного і переплутаного життя...

Несподівано штаб отамана був оточений вночі за наказом оунівського проводу куренем командира “Дороша”; отаман зі Щербатюком-Зубатим, сотниками Раєвським і Штуль-Ждановичем та ще низкою старшин якось прорвалися, але чимало було затримано; серед них і дружину отамана Анну Боровець.

Звивисті перипетії життя відучили отамана дивуватися, та коли до нього прийшов зв’язковий “Крук”, то очі в Боровця стали квадратними.

— Отамане, вас викликають на суд, — зв’язковий з цікавістю дивився у вікно, наче там мало щось вельми важливе відбутися. — Голова суду полковник Омелюсік пропонує з’явитися добровільно, а ще казав, що особисту безпеку він гарантує.

— Що і кому, чоловіче, я завинив? — Боровцю вдалося стримати голос, відказав навіть байдуже, тільки голос самому видався чужим.

— Те мені не належить знати, — Крук усе ще видивлявся незнане в вікні. — Тільки чув, як полковник з іншим суддею балакали. Шкоду якусь нашим змаганням, мовляв, завдав отаман. Про якісь перемовини з совітами та німцем мову вели, про невтралітет невідь-який. Більше не відаю, отамане...

Ось такої, Тарасе, придибенції ти ще не мав у житті. Судили тебе поляки, той присуд до того ж вельми зі смачною приправою тортурів вигадливих був, енкаведе перед війною так за тобою ганяло, аж язика висолопило, німець десяток тисяч карбованців за голову твою обіцяв, а тепер ще й свої туди ж... Мабуть, завинив у тому, що п’явок роками собою по болотах годував, що куля, на диво, досі не наздогнала, хоч на тебе чигає майже щодня; ти ж міг не вибирати собі такої дороги, міг преспокійно сонцем нещедрим поліським цим тішитися, тим сонцем, яке ти і твій земляк-поліщук не проміняє ні на французьке, ні на ішпанське; міг, якби задля справи не закинув прибуткову доволі каменоломню, бо навіть родина Пілсудського робила тобі за­мовлення, ти покинув усе, боронячи люд свій і землю свою, навіть втратив тепер найдорожчу і найвірнішу дружину, бо лиха чутка повзе, що нема її вже на цім світі...

І за що? Хай би вже за масні чорноземи, де посадиш голоблю, а виросте віз чи карета цілісінька, за райські сади чи інше якесь зажиткове; ні, тож ідеться про землю злиденну, де вітер хіба дзвенить, суху піщугу пересипаючи, і можеш одною ногою стояти у тій піщузі, а іншою — по коліно в болоті, що моторошно булькає, як ідеш, та загрозливо прогинається під тобою, а ночами лякає вогнями, що спалахують невідь-звідки й чому та морозять душу; за землю, яку проклинаєш і молишся за неї щоденно; ти в могилу її не забереш, хіба трішки під нігтями, як не буде тебе кому помити і спорядити, що також ймовірно... То за що ж ти страждати маєш та іти під суд?

— Тобі, чоловіче, псевдо таке, Крук, певно недарма дали, — спробував струсити з себе оціпеніння та всміхнутися Боровець. — За те, що такі розносиш вістки.

 

13

Усі годинники відчайдушно брешуть.

Видавалося Вірі, відколи Григорія викликали в дивізію “СС Галичина”, збігли десятиліття... Судилося пережити страшну ніч, коли штаб оточив підрозділ Дороша, взято в полон, чи як там сказати, кількох штабістів і дружину Боровця Анну, коли розгублені вояки кричали на отамана: “Наказуй!”, очікуючи зрозумілого в цій ситуації слова. І отаман, ще побачити встигла від спалахів Віра, витираючи мокре від серпневої, певне, роси лице, наказав:

— Не стріляти!

Вони групками невеликими розосередилися і розтанули в бездонних лісах. Невеличкими групами діяли, як фронт прогримів через поліські краї і, спотикаючись, покотився на захід, з групою маленькою йшла з немовлям зараз Віра, народивши Надійку на знайомому хуторі в дядини Мокрини. “З-під землі та під землю” — принцип Нестора Махна і Тараса Боровця тепер ще більш слушним ставав, коли по черговому нападу раптом невидимками ставали повстанці.

Здається, Віра з чотирма повстанцями відірвалися від переслідувачів.

Другу добу вони йшли болотами, сторожко ступаючи і навіть сперш пробуючи, а чи ступити, загрозливо збулькувало під ногами і злобиво шипіло, ще гірш ніччю було, коли раптом то там, то деінде, то збоку, то спереду спалахували блукаючі боло­тяні вогники, які відрізниш не відразу від ліхтариків переслідувачів; трудною була під ними земля, яку вони боронили, бідною і бідовою, то піщуга сипуча, то болотисько, а нивки десь зрідка між них теж плодючістю не хвалилися; бідовою ще й тому, що хто не йшов із сходу на захід чи навпаки, то її незмінно й безжально топтав, добра по собі не полишивши, хіба окопи, що ще й від Першої світової досі пирієм не вросли... Але то їхня земля, яку вони боронили, затишні домівки під со­лом’яними насупленими стріхами і старовинні кладовища, де прадіди ще покояться, їхній ліс, що ягодою і всеньким добром годував, криниці, які їх напували...

Фронт покотився на захід, стало знов підсовітським Полісся і енкаведисти натискували на повстанців усе дужче. Вірин загін розбився на групки і відходив цими безконечними болотами, над якими з посвистом тугих крил пролітала безпечна у лихоліття качва, болотами, куди переслідувачі все ж поткнутися остерігалися. Четверо чоловіків ішли попереду, час від часу штрикаючи болото палиця - мишестами, аби, борони Боже, не втрапити у “вікно” на плаву; Віра ж цим не могла скористатися: несла на руках немовля, свою Надійку.

Ще позавчора маленьку почав морити жар, до розчервонілих щік не торкнутися: чим могла зі своїх жебрацьких медичних запасів рятувала Віра доньку. Трохи полегшало, як вийшли з болота в село та вкрилися у надійних людей — рушник, у кислому молоці намочений, до лобика прикладали та губки узваром із трав лісових час від часу змочували. Але вже під вечір наступного дня мала почала задихатися, інколи судомно хапаючи та заковтуючи повітря, як виголодніле каченя завеликий кавалок поживи; жар наростав знову і Віра, якби можна було, вовчицею вила б із того безсилля, від немочі бодай чим помогти маленькій цій пташці, єдиній і найдорожчій з усього, що мала на цьому холодному, жорсткому та безсердечному світі.

Вони раніше, зважаючи на хворість дитини, хотіли вийти з того болотяного лісу, навіть місцину підібрали собі підходящу.

Підійшли вже під самісінький край, як раптом долинув шум двигуна автівки, а ще через пару хвилин почули як, важко гупа­ючи, зістрибували з кузова чоловіки.

— Вони мають десь тут вийти з боліт, — говорив один голос, певне, з тутешніх. — їх, казали мні родичі, там ни мніго...

Віра прилягла за вільховим виворотом, чималеньким таким, і перелякано глипнула на дитину, що спала. Чоловіки тихенько зброю готовили.

— Мне кажется, ти ошибаешся, — заперечив другий голос. — Они не рискнут долго идти открытой местностью, они ближе вийдут к деревне: жрать-то хочется...

Віра перелякано дивилася на доньку, що смикнула ручкою у повитку, перетиснуту може, і з жахом подумала: що буде, як раптом Надійка заплаче? Холодним вужем наповзла лиха, неймовірна гадка... Вона має в одну мить, ледве мала лише скри­виться, з головою занурити доньку у яму з-під вирви, встигнути з головою занурити в воду, доки ще не зронить дитя жоднісінький звук, вона просто не має права на інше, бо одна смерть завше менша, аніж чотири, бо себе вже й не рахувала... І думка миттєва ця розтягнула на вічність час, на неймовірну муку впродовж того часу...

Немовля ще раз смикнуло ручку і у Віри душа затерпла; їй не було від когось рятунку чекати і помочі ні від кого, окрім мо­литви. Навіть пошепки молитися побоялася, подумки промовляла слова і перші вони були зверненні до Богородиці:

Припадаю до Тебе в скорботі своїй, почуй мій нестерпний біль і мій жах, Пресвятая Діво Маріє, відведи непростимий гріх матері-дітовбивці, будь крихітці оцій Зас­тупницею...

Віра бачила як легенька тінь личком малої змайнула, щось сниться Надійці, подумалося, але раптом кутик рота поповз, як завше перед плачем.

І Віра підсунулася ще ближче до вирви з водою, що холодом зблискувала.

Не відступися від нас, не полиши нас з нечуваною бідою, прости нам нарікання наші...

Надійка раптом всміхнулася через сон і Віра так само подумки, притиснувши до грудей сповите дитя, вдячно перехрестилася.

Де не взявся комар, вгодований, він із втішним писком навіть не сідав, а швидше падав на личко немовляти.

Тваринний страх знерухомив, паралізував було Віру, та це тривало лиш мить; вона встигла рукою змахнути і не дати нападнику опуститися; ненароком проте трясонула малу і в тої ротик знов закривився.

На простягнутих руках Віра тримала Надійку хіба за п’ядь від води, готова в один момент втопити малу.

Матінко Божа, не відступися від нас, не полишай нас з нечуваною бідою…Прости нарікання наші і врозуми тих прийшлих людей, наведи на іншу дорогу. Почуй стогін мій і крик мій розпачливий...

— Так что же нам делать? — усе ще вагався той другий голос.

— Ци я відаю, - пане начальнику - озирався перший. — Вам має бути видніше…

— Хорошо, что не споришь. Проедем ищо километр. Обратно садись! – скомандував той начальник.

...Ще звечора немовля було плакало, щоправда все тихіше й тихіше, потім ледь чутний хрип могло з себе видавити; Віра всю ніч носила малу на руках, притискуючи до себе, мов чином таким могла передати бодай часточку життєвої сили своєї...

Досвітком, якраз сходило сонце, визирнувши півокрайцем, донька було схлипнула подивовано і відійшла.

Господиня дому, забачивши те, спробувала перейняти мертве дитя на руки собі, та Віра нервово смикнулася, не даючи, а тоді штовхонула грубо; в очах її не було ні сльозини, але вираз обличчя жахнув господиню: Віра шкірити зуби стала роз­дражненою вівчаркою, схоже, заплакати тужилася і не змогла, тільки безмірна ненависть прискала із виснаженого лиця, що видовжилося неприродно, збіліло й осунулося.

Як збивали із свіжих дощок, що пахли гіркою й липкою живицею, маленьку труну для доньки, то Вірі здавалося, що кожен той цвях не в дошку вганяли, а в неї, в її зболене тіло.

— Не йдіть за труною, — просила перед похороном господиня. — Совітський стукач який донесе, то згинете ви, і ми заразом... Я людям скажу, що дитя моєї сестри, вона вагітною недавно якраз приїжджала.

Боже, що ж то за люди у край мій прийшли, що кровинку свою не можу навіть в останню дорогу провести...

Віра дивилася через вікно, як виїжджала підвода з труною з подвір’я, як похитуючись на вибоїнах, рушила вулицею, і їй криком кричати хотілося, руки заламуючи, щоби не трясли труну, бо донька і так натряслася по нетрях, — але й накричатися навіть вона не могла.

От тільки як дочекатися ночі, щоби полями, оминаючи лихе око, на кладовище прийти; вона сама себе в землю поряд з тою могилкою маленькою, сама без лопати закопати готова, вона руками, вона пальцями, нігті здираючи, могилу собі вигрібатиме... Матір Божа, прости мене.

 

 

 

 



Партнери