Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

 

Віру і таких, як вона, працездатних повантажили у заґратовані вагони і повезли на схід.

Паровоз, тягнучи за собою довгого хвоста товарних вагонів, через силу піднімався під гору і, сповільнюючи хід, наче хворий на сухоти, натужно чахкав. Як настав слушний момент, то, перехрестившись, Віра стрибнула в пролом у вагоні: досвітнє небо перекрунулося кілька разів, міняючись місцями з землею, обпік у бокові раптовий біль; вона, клубочком котячись із насипу, врешті спинилась і з подивом, не вірячи власним очам, подивилася вслід ешелону.

Віра не знала ні країни, ні місцевості, де вона опинилась. Тільки вже як розвиднілося, побачила розлогу долину на березі невідомої ріки, а в тій долині густими рядами стояло палаткове містечко. Те не було дивиною для неї, в її часи не тисячі, а мільйони доля гнала з обжитих місць у пошуках порятунку і бодай якогось життя чи надії на нього: хай і примарної, малоймовірної, та все ж надії.

Вона подумала, що в неї невеликий вибір – куди йти і що робити, вона піде до тих палаток, бо хто в них живе, то не відмовить ще одній приблудній душі у шматочку чужої долини та клаптику неба над нею.

Накульгуючи і кривлячись від болю в боку, Віра пошкандибала в долину. Із крайньої палатки почувся дитячий плач, а небавом вийшла жінка з відром.

– Хто ви? – спитала Віра, не знаючи, чи зрозуміють мову її, та сама дивуючись, як недоладно спитала.

– Донские мы, – приспинилася жінка, не звернувши уваги на дивакувате запитання та не вважаючи за незвичне появу невідомої людини. – Судьба забросила в здешние австрийские края, в долину реки Драва…

І, окинувши уважним поглядом Віру та здогадуючись, звідки вона тут взятись могла, вона додала:

– Присоединяйтесь к нам. Бояться вам нечего…

Жінка жила в палатці з трьохрічною дитиною і мамою років вже за шістдесят; Віру відпоювали чаєм з невідомих пахучих трав, а ввечері довго оповідали, як могла простелитися неймовірна дорога десятків тисяч людей від берегів Дону до берегів цієї незнаної ніколи раніше Драви…

– Більшовик марне гадав, що дух козацтва викосив упень у громадянську, – оповідала сива мати; мов фотографії давні, хоч трішки зжовтілі, та лишилися в пам’яті картини тих далеких років. – Хоч траву скосили, але молода наросла… Та молодь пішла воювати знову проти більшовика, а сім’ї вже не могли на місці лишитись.

І жінка стиха оповідала, як наприкінці сорок третього, коли німці ішли з Кавказу, слідом за ними рушив весь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що попереду зима, вони вирушили у неблизьку дорогу на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коровах, йшли і пішака, у тлумаках несучи на плечах найнеобхідніше; були села, що цілком обезлюдніли, і тільки безпритульні уже собаки зажуреними очима виглядали, де ділися так раптово їхні господарі, та вили розпачливо в довгі зимові ночі.

Вони йшли степом, тікаючи від російського більшовика, замерзали у хуртовину та лютий мороз, ніхто при тому не відав, скільки ж їх зірвалося в ту стражденну дорогу, а хто пробував бодай приблизно порахувати, то нараховував не менше мільйона.

То був вихід народу, рівний, напевне, Виходу євреїв з єгипетської неволі, от тільки про той Вихід передання здолало кілька тисячоліть, а про цей рідко хто й відав; мало того – тому, хто відав, невідкладно рот затикали, навіки здебільшого. Російський більшовик не міг пробачити духу волі, перенесеного колись із берегів Дніпра, незнищенного у народі ще з громадянської, з часів українсько-кубанського діяча Рябовола, часів тяги до давніх пракоренів. Дивом не відтяла до кінця сокира ту гілочку українства, що вже знову готова була прирости; проте цюкала раз по раз сокира – і смерть Рябовола трагічно поглибила рану…

Так само, як на єврейський народ, у тому стражденному виході чигала зброя на безборонний люд, тільки вже не спис та простецький меч єгипетський, – їх розстрілювали з радянських літаків на низькому польоті, скидали на голови бомби й гранати.

Спершу стражденному люду цьому землю дали поблизу Новогрудок у Білорусії, тож надією тішився він, що може зажити немов колись на берегах Дону і Терека. Та котився фронт, із ним знову народ кочував на Захід, і тепер вже землю відвели йому …аж у північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу, Німеччину, Австрію… Прибульці й тут налагодили небавом життя, як колись у донських станицях, а ще до них доєдналися тисячі грузинів, азербайджанців, осетинів та інших кавказців, яких завірюха війни зірвала з рідних країв. Почула Віра якось, як вимовляла жінка з палатки сусідньої «мольоко», та й не стерпіла, перепитала:

– А звідки ви?

– Ай, з Полтавщини, – знітилась жінка, мовби чим завинила.

Зазнайомилась Віра небавом із черкасцями, чернігівцями, херсонцями і навіть кримчаками.

Розлога українська пісня знімалася спокійнішими вечорами під апеннінським небом, тривожачи душу та спомини навіюючи щемкі…

Козаки зуміли непогані стосунки нав’язати з італійськими антигітлерівськими партизанами, у спілці домовились перерізати найважливішу залізничну лінію, що паралізувало б гітлерівські плани, але сперш альянти забоялися діяти спільно – мовляв, може випливти інформація, потім німці стрімко у наступ пішли – так і зірвалась їхня співпраця…

А з прокомуністичниими партизанами під орудою католицького священика не заладилося – ті дотла спалили козацький госпіталь, спалили разом з багатьма пораненими й хворими. Відразу ж делегація з трьох італійських офіцерів зажадала, аби негайно зброю здали козаки та офіційно капітулювали. Тим часом, ялтинська угода в Італії також чинною стала…

Вони вийшли з італійської землі опівночі. То була ще одна стражденна дорога, сперш зливи періщили на гірських дорогах, а тоді сніговий безпросвітній шквал; одні гинули від партизанської кулі, інші з холоду і простуд…

– Так ми тут, на берегах Драви, й опинилися, – закінчила оповідь сива мати. – А чи й тут нам поведеться?..

Вірі слова ті в душі відлунням озвались, як може відлуння котитися лісом у тиху погоду, котитись і перекочуватися, викривлювати слово якесь і передражнювати, гоготіти загрозливо і викликати щемкий, аж шкіра гусячою стає, мимовільний і підсвідомий, тваринний страх…

 

 

 

 

…Вони шикувалися в три колони, в парадному одязі, випрасованому дбайливо дружинами, з орденами, що виблискували на весняному сонці та вигравали зайчиками на лицях дітвори й жінок, гуртувалися за назвами полків – «Дон», «Кубань» і «Терек», щоб рушити у дорогу. Їх, півтори тисячі офіцерів і генералів, проводжало майже все тридцятитисячне велелюддя їхнього імпровізованого козацького містечка, проводжало з надією та сподіванням добрих новин.

Вони їдуть, але чи повернуться?

Віра стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися – англійцям чи американцям. Всім тут відомо було, що некоронований голова донських козаків Петро Краснов тішив себе думкою про поміч англійського фельдмаршала Александера, що був главковерхом британців в Італії. Колись вони разом воювали проти більшовиків, Александер все ще носив орден, вручений йому російським генералом Юденичем, а Краснов мав за те саме англійський військовий хрест.

А оце від фельдмаршала Александера прийшло запрошення для офіцерів та генеральської верхівки на конференцію і зустріч із ним.

Довго проводжали очима колону вантажівок з їхніми очільниками посполите козацтво та їхні сім’ї, не розходилися, аж доки осіла курява за тими авто. До Віри тут звикли доволі швидко, і знайоме жіноцтво не крилось від неї зі сльозами – їхні чоловіки поїхали, але чи повернуться?

…Таборові не могли,звісно, бачити, що замість фельдмаршала козацьку верхівку зустрів командир бригади Джеффі Мессон.

– Панове, – скрушно крутнув головою він, – я маю вельми недобру місію… Отримано наказ – у відповідності з міжнародною угодою, передати вас совітам…

Підійшла перша машина, і вже інший англійський офіцер розпорядився вантажитись.

Ніхто і з місця не зрушив.

– Даю лише десять хвилин, – пригрозив англієць.

Тоді козаки сіли на землю і взялися за руки; ще англієць було схопив одного козацького офіцера за комір, та в ту ж мить дико заверещав: козак кріпко гризнув його за руку…

Врешті пішли в хід автоматні приклади і кирки, британські охоронці били, не озираючись на вік та звання, не один козацький офіцер падав без свідомості, кільком завдали багнетних поранень. Коли все ж повантажили люд і колона рушила через міст в радянську зону, то бранці поспіхом викидали документи і навіть цінні речі якісь, аби не дісталися совітам; англійський супровід мав непоганий бізнес при тому: золотого годинника британці вимінювали за одну сигарету.

У хованки в таборі англійці більше не гралися, табірним наказали зібратись на сьому ранку. Почувши те, священик козацький попросив усім передати: зібратися на молитву на шосту, збір на табірному майданчику.

Віра і в Києві ходила до церкви, щоправда підпільно, бо вигнали б із роботи, вона їздила в інші кінці міста, кожного разу в інший храм. Але на такому богослужінні, просто неба, у багатотисячній громаді, молитвою глибокою поєднаною, їй не доводилось бути. Аж моторошно ставало, і кров, видавалося, в жилах спинялася, коли люди за крок до могили просили у Всевишнього не для себе:

За добре поліття, за врожай плодів земних і за часи спокійні Господові помолімось.

Господи, помилуй.

За подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених і за спасіння їх Господові помолімось.

Господи, помилуй.

Щоб визволитися нам від усякої журби, гніву, небезпеки та недолі, Господові помолімось.

Господи, помилуй.

Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.

Господи, помилуй.

Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію зо всіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо.

Тобі, Господи…

Віра хрестилася й думала, що справді в часі близькому всі присутні на цій молитві Господу віддадуть свої душі, от тільки тіла їх забере вічний ворог Всевишнього, і нема на те ради…

Ще тривала служба Божа, як на територію табору в’їхали вантажні автомашини. Перекладач через гучномовець оголосив:

– Для завершення богослужіння вам дозволяється десять хвилин!

Вірі в житті не доводилось чути, щоб так злагоджено співав хор, в якому хористи зібралися волею випадку, то були піснеспіви душі, так співати можна було раз у житті, співати востаннє, прощаючись із цією землею, з рідними, яких виманили сюди на удавану зустріч, посилаючи благословення і тій землі, яку мозолями викохали діди-прадіди, і з якої у безвість погнало лихо; то були піснеспіви прощання і водночас зустрічі з цими високими і безхмарними небесами.

Перекладач знову підійшов до мікрофона:

– Вам дається ще п’ять хвилин.

Та минуло й п’ятнадцять, служба Божа все ще тривала – і тоді пролунало, як постріл:

– Вантажити!

Шеренги англійців посунули на людську громаду, а та підсвідомо гуртувалася в коло, молоді й дужі ставали назовні, ховаючи за спинами дітей і жінок; англійці тіснили все дужче – і тоді впав люд на коліна, взявшись за руки і творячи одне ціле, істинно нерозривне навік…

– Вклинитись і частину відрізати! – наказано першому взводу.

Змахнули приклади і саперні лопатки, солдати вгризалися крок за кроком у гурт, і вже вдалось відрізати від громади душ кількасот… Враз доєдналися ще два взводи, почалася справжня бійня беззбройних і безборонних, а служба Божа не припинялася, хор церковний просив помилування в високого неба, бо на цій землі на нього не було надії, люд все тісніш гуртувався, починалася паніка, одне по одному повзали і топтали, крики відчаю й болю змішувалися з високими піснеспівами.

Оту сокиру на гілочку, що могла колись до рідного дерева прирости, сокиру, заточену в Ялті, лукаві тепер передали в інші руки.

Віру за поранене при падінні з вагона плече схопили чіпкі пальці англійця, пекучий біль викресав іскри в очах, та їй все ж вдалося викрунутись і пірнути всередку, за інших.

Але не могли вистояти виснажені тривалим походом люди супроти молодих і дужих, вгодованих солдатів, вкидали, як дрова, їх на кузови, ось пручається мати, не віддає трьохрічної дитини, а солдат тягне до себе, мов то не живе дитя, а бездушний предмет – врешті мати втрачає притомність; перекинуто похідний алтар, порвано ризи священика…

Їх повезли через той самий міст на Драві, не такій вже глибокій, та доволі бурхливій цієї пори. Віра знала, що вона вчинить, тільки молила Бога, щоб не відтіснили її від краєчку кузова, щоб не перешкодили задуму. Вона озирнулася ще, кинувши прощальний погляд туди, де мав бути її Григорій, її кохання і мука, небом дарована нагорода і таке ж страждання; не мала вона на нього образи, що так склалося, що життя її пішло, мовляв, з його вини саме цим шляхом і доля везе на смерть цією машиною. Дякую, що ти був, спасибі за світло, що йшло з тобою…

Віра через тисняву навіть перехреститися не змогла, тільки кинула погляд благальний у високе небо і ступила на борт вантажівки…

 

…Над Римом стояла ніч.

Зовсім не воєнна, з обезлюдненими вулицями, з вікнами будинків, що, припізнілі, гасли одне за одним: хіба тільки нічні метелики кружляли навколо ліхтарів, водячи свій особливий комашиний танок.

Єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою Пієм ХІІ.

– Цієї нічної пори, сину мій, хіба крайня потреба до мене привела, – мовив Папа, поклавши на плече єпископу руку.

– Ваша святосте, рахунок іде не на дні чи тижні, рахунок пішов на години, – єпископ говорив швидко, але інколи затинався і в тих паузах панічно добирав і перебирав потрібне слово чи вираз. – Йдеться про порятунок тисяч моїх земляків стражденних, вірних Христові, яких може забрати й безневинно понищити безбожна Москва.

І він плутано, поспішаючи, мов хтось здатен тут перебити його та потрібне перешкодити виказати, оповідати став – чому і за що воювали українські діти в дивізії «Галичина» і які не надумані загрози нависли над ними.

– А ще подякувати хотів би за вашу духовну поміч, так вчасно і невідкладно надану, – говорив єпископ.

Іван Бучко поїздом повертався недавно у Рим. І раптом посеред чистісінького поля , поблизу міста Беллярія, чує вечірню молитву українською мовою, а ще тисячоголосе «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» Він визирає у вікно і бачить якесь велелюддя в молитві: то не почулось і не примарилося, то справді йшла Божа служба.

На першій же зупинці єпископ сходить і якось добирається до вірян.

То був табір інтернованих комбатантів з дивізії «Галичина», які й за тисячі верст не зреклися предковічного звичаю.

– Дозвольте мені провести службу Божу, я єпископ, – просить Іван Бучко.

Йому адміністрація табору, зрозуміло, не дозволила, навіть словом перекинутися не дали з земляками.

Вернувшись у Рим, єпископ негайно просить помочі в Папи – вже наступного дня двоє священиків з Ватикану прибули у табір.

Кілька годин тому єпископ одержав листа від Павла Шандрука з детальним описом подій та ситуації, що склалися, й зробив висновок: Папа римський зрозуміє його і не осудить, якщо навіть єпископ попросить такої пізньої, фактично нічної вже авдієнції.

Насправді Пій ХІІ не збирався осуджувати чи якесь невдоволення, навіть скрите, проявити в душі, йому говорили вже про долю цих стражденних вірян. Мало того, доходили вістки, що і дружина американського президента Елеонора Рузвельт перейнялася долями тими й вона клопочеться, аби ці юнаки не потрапили у страхітливий московський гулагівський млин.

Річ зовсім не в тому, переконував єпископ святого отця, що тисячі люду скинули просто в полі, під прямовисним південним сонцем, без даху над головою чи навіть без огорожі – куди вони втечуть, нікуди їм утікати! І не в тому, що тримають упроголодь: на сімох чоловік на добу одна хлібина, тарілка ріденького супу, одна ложка цукру, одне печиво і одна ложка молока – молоді якось виживуть. Та інша є небезпека: совітські команди доволі нахабно заявляються в такі табори, за сфальшованими свідченнями хапають людей, і зникнуть нещасні ті у вічній мерзлоті…

Тим часом святий отець багато чого з розказаного Іваном Бучком уже знав: йому повідомляли про перемовини Павла Шандрука з Владиславом Андерсом, про те, що чинить професор Арльт за дорученням Шандрука. Як і знав Пій ХІІ про позицію Сталіна. Кремлівського насідника чомусь менше хвилювали три угорські дивізії СС, мільйонна власівська армія, дві хорватські дивізії, дві латвійські, албанська, білоруська, валлонська, голландська, естонська, італійська, норвезька, французька дивізії СС та чимало інших. Сталін найбільше переймався 1-ю Українською дивізією і її єдину називав як обов’язкову для репатріації.

…Боковим зором бачив Іван Бучко, як нервуються помічники Пія ХІІ і нетерплячі знаки єпископу посилають – люди ніч розберуть, жестами нагадували – гріх так втомлювати святого отця. Однак бачив і те, що Пій ХІІ аж ніяк не збирався його підганяти.

І тільки як виклав сповна своє клопотання єпископ, святий отець журливо похитав головою:

– Сину мій, ти стомився, певне, за день. Йди відпочинь, а я зроблю все, що дозволить Всевишній.

І він знаком підкликав помічника, що брав участь у підготовці міжнародних звернень і посилань.

Уже вранці Пій ХІІ підписував документи до держдепартаменту США про українців, яким судилося опинитись на Заході, при тім числі дивізійників 1-ї Української; схожий документ повезла невідкладно дипломатична пошта британському уряду.



Партнери