Завантажити

тяжезні капці з маху
Гримнули з ним враз униз.
Інші пси, мов змиті, стали,
Вниз хвости всі поспускали,
Потім мовчки розійшлись.

Так злочинець, зло зробивши,
Утікає, хвіст стуливши,
Геть у гори та ліси.
Слухайте ж, яку провину
В нещасливую годину
З капцями зробили пси!

Попри Касимів домище,
Тиснучись к стіні чимближче,
Щоб не впасти де під віз,
Власне сею годиною
Йшла бабуся з дитиною,—
Видно біс її надніс.

Стала баба просто рога,
Задивилася, небога,
Як зчепились два вози:
Коні шарпають та рвуться,
Візники трохи не б'ються,
А пани кричать: «Вези!»

Стала баба, всміхається,
Щось їм радить збирається,
А дитя держить в руках.
Втім гар-гар, гур-гур почулось,
Щось страшне таке метнулось,
Мов увесь звалився дах.

Зглянутись не встигла баба,—
Вже кігтяста песя лапа
Шкряб її через лице!
Передерла, мов драбину,—
Баба кинула дитину
Та й кричить: «Ой, що ж отеє?»

На дитину ж ту нещасну
Впали капці рівночасно,
Мов із неба лютий грім:
По головці як дістало,
То лиш дрібку запищало,
Та й уже було по нім.

Тут вже ґвалт і крик зробився!
Перед домом люд стовпився,
Всі кричать, мов на живіт.
Баба кров з лиця втирає,
Мов безумна, знай питає:
«Що се, чи валиться світ?»

Та дитя як мертве вздріла,
То страшенно заревіла:
«Ой ягідочко моя!
Моя внучечко єдина!
Що ж без тебе, сиротина,
Та почну на світі я?»

Люди слухають, зітхають.
«Що тут сталося? — питають.—
Хто се, як дитину вбив?»
Та як капці угледіли,
В один голос заревіли:
«Ось він! Огь хто це зробив!

Га, се ж Касимові капці
Вбили внучечку тій бабці,
Ще й самій роздерли твар!
Абу-Касим! Гей, ти чуєш?
Капців своїх так пильнуєш
Де він, клятий той скупар?»

Абу-Касим наш нужденний,
Вчувши галас той страшенний,
Весь поблід і помертвів,
Весь затрясся, мов трепета,
Бо вже чує, що в тенета
Біс його зловити вспів.

Вийшов, мов на суд злочинець.
Гнеть якийсь там челядинець,
Здоровенний, аж горить,
Хап його за руку живо:
«Ось де, пане, ось те пиво,
Що ви вспіли наварить!»

І притяг його до баби,
Абу-Касимові лаби
Її кров'ю обмазав.
«Бачте! Бачте кров невинну!»
Почім вбитую дитину
В руки Касиму поклав.

«Нате, пане, понесіте!
Або хоч собі зваріте!
Саме добре у окріп!
Певно, сього ви бажали,
Як ті капці заставляли,
Мов на вовка в лісі сліп».

«Ганьба! Ганьба! —крикнув разом
Тлум весь.— Ганьба, Абу-Касим,
Що забулись ви аж так:
Баб та діти розбивати?
Бо нащо ж би пакувати
В капці стільки каміняк?»

«Людоїде з серцем драба! —
Скрикнула кровава баба.—
Ти не думай се собі,
Що свою тяженьку рану,
Свою внучечку кохану
Подарую я тобі.

Люди добрі! Присвідчіте!
І зо мною враз ведіте
До судді його як стій!
Всяк щоб знав його провину,
Най він сам несе дитину,
Капці ж двом тра взять на кій!»

Абу-Касим, як заклятий,
Слова ще не вспів сказати,
Спам'ятатися не міг,
Як усе те, мов невольна
Візія якась пекельна,
Так його і збило з ніг.

Весь він кров'ю обагрений,
Мов розбійник навіжений,
А мертве дитя в руці,
А при нім кровава баба,
Перед ним два кріпких драба
Носять капці на дрюці.

А довкола тлум-громада!
Отака чудна парада
Вулицями потяглась.
Крики знай гудуть завзяті;
При судейській ось палаті
Вся ота юрба зляглась.

Пан суддя вже жде на ґанку.
«Абу-Касим! А, коханку!
Ми знайомі вже, мабуть.
Ну-ко, що ти вдрав нового,
Що людей привів так много?
Що се так вони ревуть?»

Довгу хвилю се тривало,
Напотів суддя немало,
Поки розпитав як слід,
Хто й яку зробив провину,
Хто і як убив дитину
І роздряпав бабі вид.

Та судді хоч ясно стало,
Що було в тім ділі мало
Абу-Касима вини,
Та вже мав на нього пік він
І для того так орік він:
«Поєлику капцани,

Що зробили всю ту страшність,
Абу-Касимова власність,
І її повинен він
Пильнувати, зберігати,—
То й одвіт повинен дати
За дитини сеї скін.

Поєлику ж ся дитина —
Баби внучечка єдина,
Вся надія її дому,
То, крім кари за убійство,
Має Касим се злодійство
Відплатити по закону.

Мусить з нею подружитись,
На нове дитя розжитись,
Щоб її не вигас рід.
А за кару п'ястрів двісті,
Других двісті тій невісті
За каліцтво дати слід».

Так премудро розсудивши,
Двісті п'ястрів получивши,
Пан суддя потяг домів,—
Касим же, мов громом вбитий,
Став, не знає, що робити,—
Остовпів і занімів.

VII. ЯК АБУ-КАСИМ ПОСПЕКАВСЯ ОСТАННЬОЇ ЛЮБОВІ І ЯКИЙ СКАРБ ЗАКОПАВ УНОЧІ

Я не знаю, як там тому,
У кого в розпалі злому
Кат всю шкіру з тіла здер;
Та, здається, менше-більше,
Ані ліпше, ані гірше
Касим чув себе тепер.

Він стояв, мов остовпілий,
На лиці, мов крейда, білий,
Радше жовтий, наче віск;
В голові його мішалось,
Серце в груді

читати