Завантажити

разом!
Хто між вами Абу-Касим?»
Абу-Касим мовить: «Я».—
«Маєш з нами без протесту
Йти до міського арешту —
Воля власті, не моя».

Абу-Касим похилився,—
Вже не плакав, не молився,
Знав, що й тут йому капут.
Там, у міській буцегарні,
Дні йшли й ночі незугарні,
А він ждав та й ждав на суд.

А тим часом комісарі,
То по штири, то по парі,
В його домі так і шпять:
Урядують, оглядають,
Щось цінують, викладають,
Риють, порпають, глядять.

Довго порались — та марно,
А вкінці списали гарно,
Що хотілось їм списать;
Абу-Касима з арешту
Привели, аби всю решту
Присуду йому сказать.

«В імені царя і бога!
Щоб був пострах і тривога
На зломислених усіх,
Щоб всі проби зради й бунту
Вирвать з коренем, до шпунту,
Зав'язать, мов кицьку в міх —

З огляду, що Абу-Касим
Вперто, злобно раз за разом
Наш нарушував спокій,
Врешті стримав водопровід,
Тим до розруху дав повід,
Страту касі містовій —

Ми, правителі народу,
За ті збитки, за ту шкоду
Ухвалили у секвестр
Дім підсудного узяти,
Все, що мав, сконфіскувати
І вписати у реєстр.

А що слідства урядові
Дібр движимих в його домі
Ніякіських не знайшли,
Окрім капців колосальних,
Що причиною фатальних
Всіх пригод його були,—

То ми з огляду й надії
На літа його старії
Ухвалили записать
Щоб знав наших ласк ехетріа,
Без заплати такси й штемпля
Капці ті йому віддать.

Присуд сей — то слово боже.
Винуватець вправді може
Жалуватись до царя,
Та се будуть нам докори,
Знак зухвальства й непокори,
А за се не жди добра.

Тож гляди, ти, діду клятий!
Пробуй лиш рекурсувати,
Зараз у тюрму підеш.
А вже там тобі на пробу
Ми такого всиплем бобу,
Що й рішенця не діждеш».

Абу-Касим аж здригнувся,
В три погибелі зігнувся,
Руки к серцю приложив;
«Ай, панове! Золоті-сьте!
Все приймаю, хоть повісьте,
Бо на все я заслужив.

А отеє, що в своїй ласці
Віддали мені ви капці,—
Се глибоко чую я!
О, бо добру я тюрму мав,
В пості й холоді роздумав,
Що за скарб в них маю я.

Бачте, був я зла катряга,
Безсердечний скупиндряга,
Від голодних дер я хліб,
Голих, бідних пер в болото,
Лиш у срібло та у злото
Душу всю свою загріб.

Та аллах благий та бистрий,
Знать, добра доглянув іскри
У душі моїй на дні;
Сими капцями, мов міхом,
Іскри ті роздув з успіхом
У могучії огні.

Все моє добро дочасне,
Все, що я вважав за власне,
В тих огнях, мов труск, спалив,
Щоб хоч на старії літа
Вільно міг я в світ глядіти,
Всіх любив, його хвалив.

Капці, скарбе мій великий!
Вами ж то нога владики
В мою душу увійшла!
Вами бог мене, сліпого,
Вивів з пітьми, із грузького
Багновища злоби й зла!»

І до капців своїх бідних
Він припав, немов до рідних,
Їх любовно цілував,—
Далі, шнура розмотавши
І на плечі їх поклавши,
Добре знов їх прив'язав.

«Ось, панове, так віднині
Аж до смертної години
В місті буду я ходить —
Жебраком, та богомільним,
Та від зла й покус всіх вільним,
Буду капці ті носить».

Се сказавши, поклонився
І помалу віддалився.
«Одурів»,— рекли пани.
Серце трохи в них щеміло.
«Ну ж халіф узнасть, в чім діло?» —
З страхом думали вони.

Та вспокоїлися живо.
Абу-Касим став правдиво
Щирим, дійсним жебраком.
Вулицями волочився,
Під мечетями молився,
Тричі в Мекку йшов пішком.

Довго він прожив ще в бозі,
Вмер десь голий у берлозі,
З капцями його затим
По-жебрацьки й поховали,
Споминали, величали —
Він турецьким став святим.

читати