Завантажити

змоги махати рукою. Він одскакав сажнів на п'ятдесят і заходився скидати з себе кольчугу. Площик стріли впинався в груди й викликав біль. Гатило силою рвонув кольчугу й стяг із себе, лишившись в одній сорочці. Він лапнувся — пазуха була в крові — й насилу витяг бронзове жало, слизьке й невловне. Й у цю мить на нього ринулося душ із п'ятеро закутих у панцири латинян.
Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинутої сулиці. Про кольчугу не було часу думати. Вона впала додолу разом із шоломом. Гатило вихопив меч і пригнувся до холки жеребця. Розпашіла в бою тварина, могутня, як і її вершник, грудьми збила переднього коня напасників. Князь розвернувся й, уникнувши нової сулиці, вдарив мечем латинця, що кидав її. Удар виявився такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогкої глини, перетяло латинця надвічі від шиї до пояса. Тоді зліва, саме в ту мить, коли Гатило вже замахнувся, підскочив третій легіонер і вибив йому з руки меч.
Усі троє надали переможний крик. Гатило не відав, чи вони впізнали його, чи ні, але йому здалося, що збираються ловити знеоруженого русина, голого й безпорадного, в самій сорочці, навіть без шолома чи шапки, з довгим сивуватим пасмом оселедця на чисто виголеному тім'ї. Він теж закричав своїм страшним голосом і, відчепивши з луки сідла величезну дубиняку на три лікті, ковану залізними та мідними смугами й булавицями, зострожив коня.
Впав один “безсмертний” з розчавленим панциром, другого Богдан здогнав коло самої січі. Сталеві лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному стремені з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив, куди той утік.
Повернувши коня до того місця, де на нього допіру напали, Великий князь, не злазячи, підібрав свою кольчугу, знайшов і меч, аж тоді до нього прискакало троє руських боляр і троє можів.
Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.
— Вишату сюди! — крикнув він, і всі шестеро погнали коней на правий край січі, де разом зі своїми комонниками рубався перший вельміж землі Руської, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрілу візігота.
Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув:
— Комонних на правий!
Князь подивився туди, де гримотіло залізо об залізо між супротивними лавами римлян і русичів, і махнув рукою в протилежний бік:
— Усіх готів Ардаріка, й Видимира, й Велімира, й Тодомира — на лівий край!
— К-куди? — не зрозумів Вишата. Він прийшов просити підмоги, а Великий князь велить забрати від нього й тих, хто ще тримається. — Не встоїмо! — крикнув він в обличчя Гатилові, та той сердито махнув мечем знову-таки на лівий край і сам погнав коня в той бік.
Візіготи рубалися як шалені, й полки князя Годоя ледве стримували їхній натиск. Між плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами візіготів то тут, то там мигтів шолом із короткими ріжками. То конунг візіготів Теодорік надихав своїх райтерів.
— Готи! — кричав він хрипким, але дужим голосом. — Сини божого народу! Не зганьте меча дідів своїх, які не відали поразки!.. Готи! Нам бог послав міжніх супротивників! Хай се надихне вас на славну побіду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом!24
Гатило здалеку бачив Теодоріка й упізнавав його й по рогах на круглому шоломі, й по довгій рудій бороді, та туди годі було протиснутись крізь завали вбитих і поранених, між якими дзвеніло залізо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подібно до готського конунга між лавами своїх воїв, а встрявав до бійки там, де лава починала вгинатися. Можі, запалені прикладом і силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися від самого ранку, а вже сонце схилилось до лісу на західньому боці широкого поля, й мечі їхні підіймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчі крики й дошкульніші Слова супротиву двожильних візіготів.
Незабаром примчалася кіннота Ардаріка, Тодомира, Видимира й Велімира. Остроготи стали пліч-о-пліч із русинами, й деревлянами, й сіврами, й чубатими косаками, й візіготи конунга Теодоріка негайно відчули се на собі.
Ардарік, здибивши свого розпашілого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захід:
— Там погано, княже!
Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора відуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побідник, і Перун, і Дажбог не мають милості до тих, хто ховає груди свої від ворожого меча.
Гатило поторкав груди. Ранка від проклятої стріли ще дужче боліла. Належало б її перев'язати, та бракло часу, він погнав на правий кінець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помічника, він майже силою відтяг його назад. У Вишати була розрубана ліва щока й кров збігала на кольчугу й за ковнір. Він раз у раз обтирав її лівою рукою й стріпував.
— Коли попруть, іти-ймете попід отим

читати