Завантажити

панти й пішли.
— Це вже на цім солонці — хіба як дощ пройде та змиє дух, — тоді буде діло.
На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши. Лише Грицько запитав:
— Хто?
— Та хто ж, як не він, — кинув дід на Григорія.
— Обидві?
— А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть.
 
Сіркове чаклування
Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів напалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а старий повчав.
— Стій, а м'ясо посолили?
— Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.
— Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, м'які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх заварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння. На базі — там “ліктричеством”, так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у нас простіш, по-нашому... А як там у печі?
В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.
— Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, — тоді треба, як ковбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров псується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це велике діло. А от паш спосіб — це секрет. Ми їх, як хліб, печемо...
Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді всунув у піч руку, потримав, покрутив головою:
— Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:
— Ану, Наталко, як там? Можна?
Наталка всунула руку:
— Хтозна...
Тоді попробував дід, скрутнув головою.
— Ану, ти, козаче.
Григорій засміявся:
— Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?
— Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба угадати на дух, рукою.
Нарешті дід уловив момент і “посадив” панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце — закарбував час.
Після того Григорій з Грицьком ходили на мар “ховати ізюбрів”. Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра.
А Наталка знічев'я вчиняла батькові допит:
— Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.
— От, маєш. А то чого?
— А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.
— Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун...
— Ні, але скажіть.
— Та я ж сказав.
За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю... І аж замилувався старий Сірко:
— Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.
Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.
Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.
 
Щастя, як трясця
— Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, — казав Сірко. — Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт — не зівай.
Фарт — це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні — особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт — не лови гав.
Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.
— А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:
— Там Наталка.
І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.
— Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами.. Чекали.
— Чого ви пригнали?! — це Грицько. — Пусте діло! Оця напсувала... Вчинила стрілянину по комарах.
Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.
В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві — дві туші.
Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти... А сама стрелила двічі, “на ходу”... Ну, а він уже пальнув у собачий слід.
Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, “якби не стрелила, — було б гірше”. І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: “Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, — дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра”.

читати