Завантажити

— промовив Андрій чемно, — миску, ложку й мій хліб!
— Гм; — гмикнув черговий глузливо,— а може б, ти почекав до завтра, чоловіче!
— Добре,— згодився Андрій таким самим тоном, — а ти тоді, чоловіче, задумайся добре ось над чим: як я сьогоді дам дуба з твоєї вини, то тоді тобі доведеться сідати на моє місце, щоб мій слідчий мав над ким вести слідство. Добре? Дітей маєш?
—- Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста...
По тих словах черговий замовк і більше нічого не сказав. Тільки подивився пильно на Андрія, зміряв його оком з голови до п’ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.
Через яких п’ять хвилин Андрієві принесено миску зі «борщем», ложку й пайку хліба. Андрій переломив пайку надвоє й половину зразу віддав Охріменкові, пам’ятаючи, як цей Голіят жадібно дивився на свій крихітний шматочок, коли ламав його надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій випив «борщ» навхилки, а хліб, другу половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти. Сховав же він її в той спосіб, що зробив із своєї спідньої сорочки-майки імпровізовану торбинку та й вкинув хліб туди, а до хліба поклав і ложку. Ось це й будуть його «вещі»!
Після «борщу» дано ще буквально по одній ложці каші, звареної з яшної крупи За своєю консистенцією це було щось середнє між кулішем і нормальною кашею, як її варять у кожного вдома. Але від нормальної каші подане їство відрізнялося не тільки консистенцією, а й кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав Краснояружському, що, як і Охріменко» мав справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.
Це й був увесь обід.
Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в’язні ніяк не могли опам’ятатись, як це трапилось. Взагалі тут ніхто нічого не просить, а тим більше не вимагає, бо ніякі заяви й скарги ніколи й ніким не беруться в рахубу і лишаються «гласом вопіющого в пустелі» і в той же час зовсім не «гласом вопіющого в пустелі», бо відважні дістають за це дещо, а саме — карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді й биття. А тому ніхто вже ніяких заяв і скарг не складає, і то не тільки наглядачам чи черговим, а й взагалі нікому в цій «богоспасаємній установі». А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закінчитися погано для Андрія. Андрій теж був такої думки, але махнув рукою — йому, зрештою, байдуже.
Після обіду загриміли засови на дверях і всі посхоплювались — «Мити посуд!» Це все-таки була велика приємність. Навіть Ягельський заворушився. Товариші рішили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки, кожен свої, озброїлись рушниками, хто мав, і, покинувши задушливу, пітну камеру, черідкою вийшли в коридор і пішли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потім Краснояружський, а за ним вся решта— черідка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям, або навпаки, ніжношкірих, як немовлята, різнокаліберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрій ішов у числі останніх, за ним Охріменко вів, майже ніс на руках, Ягельського, а тоді Руденко з Азіком несли парашу, замикаючи процесію. Двері камери наглядач лишив спеціально навстіж. Не для провітрювання, а для власної орієнтації, щоб часом не дати хука, коли вертатиметься, щоб швидше знайти потрібну камеру серед безлічі інших, подібних, в цьому довжелезному коридорі.
Ідучи повз ряди герметичне закритих дверей, Андрій відчував хоробливу цікавість — що ж там, за ними, є. Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер-одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10 — 13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п’ять таких, поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!
В кінці коридора наглядач відчинив двері і впустив їх усіх до вбиральні. Це була манюсінька вбиральня, призначена для однієї особи, для в’язня-самітника. Вона мала кафельну підлогу й один умивальник з одним краном. В таку от маленьку вбиральню загнато їх усіх одразу, натоптано, як то кажуть, під зав’язку, сказано «жівєй!» і закрито двері, попхнувши тими дверима останніх в спини, тих, що не влазили. За тим «жівєй!» крився встановлений згори й довільно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то й п’ять (залежно від настрою та характеру наглядача) хвилин часу, за які треба всім встигнути помити ложки й миски, помитися самим (біля одного крана!) й зробити все, що кому треба. Людина, яка звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажімо, умитися, коли не можна

читати