Електронна бібліотека/Проза

Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Великою є твоя увага...Сергій Жадан
Мічений вимучений чоловік...Сергій Жадан
Дощ ішов над узбережжям...Сергій Жадан
Все як було...Сергій Жадан
Ми та інші… (новела)Віктор Палинський
Завантажити

Кажуть, що кожен, хто вперше в житті
переїжджає міст через Черемош між Кутами
й Вижницею, мусить на тому мості
поцілувати шмаркату бабу…
Завтра я маю поцілувати шмаркату бабу.
Хоча мені все-таки здається, що вони мене дурять. Але раптом ні?..
Бо кого не запитаю – всі кажуть, що мус цілувати. Не могли ж вони змовитися. Геть усі!
Навіть Місьо. Він уже великий, у другий клас ходить, і у Вижниці вже разів, може, й зо три був.
– А ти цілував? – питаю його направці.
– Аякже!
Ніби й дивиться в очі, але сміється так, що не розбереш, чи правду каже, чи знущається.
І матка Маріка теж каже, що цілувала – ще коли була дитиною і їхала не автобусом, як ми тепер будемо, а на возі. Але вже тоді на мосту між Кутами й Вижницею стояла шмарката баба – і кожен, хто вперше той міст переїздив, мусив її цілувати.
Ось тільки розказує вона це не зі сміхом, а чомусь зітхає.
– Матко́, – допитуюсь я, – а це одна й та сама баба, чи вже інша?
– Хтозна, – відмахується вона. Місить тісто на калачі, і їй не до мене. – Спитай у батька.
Батька питати страшнувато, але цікавість бере гору. Я накидаю на плечі якусь дранину, тихенько відхиляю двері й порскаю босими ногами в сніг.
Батько Дмитро в дровітні рубає дрова – різдвяні калачі пекти. Щоразу, коли його сокира врізається в деревину, він хекає так, що мені аж серце в п’яти падає. Дав би драла, але ж мушу спитати. Тож умощуюся на колоді, бо на снігу холодно.
– Батьку́! Чуєте, батьку́! А ви цілували бабу?
– Хе! – врізається в дровеняку сокира. – Що? Яку бабу? Що ти мелеш, хлопче?
– Та ж ту, що на мосту стоїть…
– А-а-а… – батько випрямляє спину, спирається на сокиру й суворо дивиться на мене. – Так, ту цілував.
– Коли ще малі були?
– Йо. Такий, як ти.
– Батьку́… Чуєте, батьку́… А то та сама баба тепер там стоїть, яку ви цілували, чи вже інша?
– Тьфу! – аж сплюнув спересердя батько і потягся по нову дровеняку. – Ця дитина як щось запитає, то все не як людські діти… Та чи тобі не їднако, бахуре?! Ану марш у хату, бо ще застудишся перед дорогою, клопоту з тобою не оберешся!
З батьком жарти погані, тож я швидко порснув за ріг – але там спинився і прислухався.
– Хе! – врізалася в дровеняку сокира. – Які матки, такі й дзятки…
І все.
Я ще трохи поприслухався, але батько нічого більше не набурчав, тож довелося тікати в хату, бо мороз уже добирався до живого.
З усіх цих хвилювань я чомусь заснув того вечора дуже швидко. Щойно повечеряли і Місько ще сів при каганці робити математику, бо вдень йому на це часу завжди мало, – а я вже сопів у запічку. Ніби й нічого не снилося, а серед ночі прокинувся від якоїсь тривоги. Місько поруч давав хропака, але каганець горів – отже, матка з батьком ще не лягали. По хаті розпливався солодкий запах Різдва. Я ледь розплющив одне око – матка саме виймала калачі з печі.
Рипнули двері, війнуло холодком ізнадвору. То увійшов батько.
– Дав коневі трохи вівса перед дорогою, – буркнув він, знімаючи кожуха і вішаючи на гак коло дверей. – Але, Маріко, нащо ти береш з собов дітвака? Та й сама могла б не їхати, не велика цяця та твоя сестра. Зрештою, ти ж нічого не знаєш: пустили тих арештантів – не пустили, їдуть – не їдуть… То ж усе чутки: баба бабі сказала… Шмаркатій…
Ов! Шмаркатій? Я міцно заплющив очі, щоб ніхто не запідозрив, що не сплю, і весь перетворився на слух.
– Та які чутки, Дми’? То правда! Навіть газети писали, що Сталін здох і всіх виселених випускають. Он Ганнуся Франчукова вернулася і в Грепиняків невістка з дитиною – а їхні чоловіки так само в УПА загинули, як Васютин Петро. Вони й переказали, що завтра у Вижницю цілий поїзд приїде з Караганди. То й Васюта має там бути, чого ж ні – вона ж така сама, як усі…
– Жінко! Ти думай, що кажеш, – батько так гаркнув, що аж Місько в мене під боком здригнувся уві сні.
– Цс-с-с! – приклала пальця до вуст матка, киваючи на запічок, тож батько далі вже зашепотів:
– Ні, ти таки думай, що кажеш. Та ж і стіни мають вуха! То колись була УПА, а тепер кажуть «банда». Не дай Боже бахури почують і бовкнуть десь «здох» – то й ми там опинимося, де твоя сестра…
– Що правда, то не гріх, – не здавалася матка. – І Василька не можу з собою не взяти. То ж Васютина кровиночка. Добре, що Бог допоміг Васюті лишити його в нас, перш ніж її забрали. В тій Караганді хтозна, чи й вижив би… Вона мусить його обійняти одразу, щойно з того клятого поїзда зійде. Так по-людськи, Дмитре. Так має бути. Не можу інакше…
– Ну, тебе не переробиш. Буди дітвака, збирайтеся. Перед Святвечором люди до церкви йдуть, а не світами валандають, – і батько пішов запрягати в сани коня, щоб везти нас у Косів на автостанцію.
***
В автобус набилося стільки людей, що хоч який мороз надворі – а тут жарко. Нам з маткою пощастило – ми сиділи. Хоч і ззаду, на бамбетлі, зате коло вікна. Я в матки на колінах, звісно. Прохухав собі у вікні просвіт, і хоч поночі нічого не було видно – а дивився.
Думав про шмаркату бабу – чи треба її цілувати по-справжньому, як матку, чи досить лиш губами мазнути, як батька, коли мус.
Та й ми дуже рано їдемо – то, може, вона ще спить? Не може ж вона увесь час на тому мосту стояти й випитувати, хто ще у Вижниці не бував! Та ж люди іноді й опівночі в дорогу пускаються – а вона ж мусить десь грітися, щось їсти… Бо якщо шмарката, то ж таки жива баба, а не стовп. А раз жива, то мусить із чогось жити. Хіба ж їй хто платить за те цілування? Може, мені пощастить і її там не буде? Принаймні попісяти відійде – не може ж вона просто посеред моста пісяти…
І ті шмарклі… Вони ж, певно, на морозі замерзають? То, може, до губ нічого й не прилипне? Хіба трішечки – і я швиденько відшурую те рукавом… І відплююся! Хоча в автобусі не гарно плюватися, тим паче серед такої купи людей…
О, справді! Тут же яблуку впасти ніде! І всі старі – як матка, і ще старші, – й дітей нема! Певно, всі вони вже не раз побували навіть у Чернівцях, не те що у Вижниці! Так що навряд чи хтось, крім мене, ту бабу сьогодні цілуватиме! То як вона крізь цю гурму народу до мене протиснеться?..
Я почав придивлятися до людей довкола. Усі вони були суворі, мовчазні, зосереджені кожне на своїх думках. Заледве хтось починав шепотітися – «поїзд», «Караганда», «наші», – як їх одразу зацитькували. Ні, від таких людей добра не жди – в разі чого вони мене й на руках до дверей передадуть цілуватись, якщо їм шмарката баба накаже… Але я буду відбиватися! Отак дриґатиму руками й ногами і репетуватиму, як свиня перед зарізом…
– Ціхо, Васильку, ціхо, – пригортає мене матка. – Не гарцюй мені на колінах. Ноги затекли, так? Нічого, потерпи, ще трохи – і приїдемо.
Як зміг, я згорнувся в клубочок, намагаючись видатися ще меншим, ніж є – взагалі непомітним. Притулився лобом до шкла і втупився в продиханий просвіт. Надворі розвиднялося, автобус в’їжджав на міст.
«Ну, зараз почнеться», – подумав я і заплющив очі.
Автобус повз, повз, повз…
Здавалося, що ми їдемо через той міст уже цілу вічність…
Але ніхто нічого не казав.
Ось автобус пригальмував… ось зупинився…
Ні – рушив далі.
Коли я нарешті зважився розплющити очі, в просвіт у шклі вже зазирали вижницькі хати.
– А не було! А не було шмаркатої баби! – на повен голос скричав я, скочивши в матки на колінах. – А ви казали…
І весь автобус раптом вибухнув реготом.
***
Усе, що було далі, я пригадую, мов у тумані. Ми товклися по вижницькому вокзалу, було дуже холодно, з приміщення нас ганяли, хтось хотів розкласти багаття надворі, щоб погрітися, але тут прибігли міліціянти і почали всіх розганяти.
– Разайдісь! – кричав їхній старший. – Нє паложена! Нікакова поєзда нє будет! Арєстую всєх!
Не лише поїзда – автобуса теж не було. Назад через міст матка несла мене в Кути на руках. Поруч з нами йшло багато шмаркатих бабів, але жодна не лізла цілуватися.
Із Кутів нас забрав додому батько Дмитро – хтось йому вже переказав, що людей з вокзалу порозганяли, і він поїхав саньми нас шукати.
На санях я зарився в сіно і дивився на зорі. Десь серед них була й та, яка сповіщала про народження Христа. А може, й не було… Може, вона давно вже згасла…
Усі люди, певно, вже наїлися куті й напилися узвару. Місько тепер, мабуть, колядує – набиває повну торбу медяників і горішків. А ми їдемо саньми додому, і матка схлипує поряд, а батько понукує на коня… І мені жаль за медяниками й горішками, яких цього Різдва не дістану, а ще більше чомусь жаль, що на мосту не було шмаркатої баби. Я так її боявся – а вона, певно, зовсім не страшна. Ну бо її, мабуть, теж розігнали ті міліціянти…
«Разайдісь! Нє паложена»…
Так і заснув – і не пам’ятаю, як мене занесли в хату, роздягли і вклали на припічок поруч із Міськом.
Прокинувся я від того, що мене до нестями обіймала і обціловувала шмарката баба.
І ридала при цьому.
І матка коло неї ридала, обіймаючи й цілуючи шмаркату бабу.
Я почав відбиватися!
– Ціхо, дитинко, ціхо, – мовила крізь плач матка. – Це твоя мама вернулася…
– Христос народився, Васильку! – прошепотіла шмарката баба.
– Славімо Його… – іще не тямлячи себе, обізвався я.
Липень 2021, Витівка

Партнери