Кажуть, що кожен, хто вперше в житті

переїжджає міст через Черемош між Кутами

й Вижницею, мусить на тому мості

поцілувати шмаркату бабу…

Завтра я маю поцілувати шмаркату бабу.

Хоча мені все-таки здається, що вони мене дурять. Але раптом ні?..

Бо кого не запитаю – всі кажуть, що мус цілувати. Не могли ж вони змовитися. Геть усі!

Навіть Місьо. Він уже великий, у другий клас ходить, і у Вижниці вже разів, може, й зо три був.

– А ти цілував? – питаю його направці.

– Аякже!

Ніби й дивиться в очі, але сміється так, що не розбереш, чи правду каже, чи знущається.

І матка Маріка теж каже, що цілувала – ще коли була дитиною і їхала не автобусом, як ми тепер будемо, а на возі. Але вже тоді на мосту між Кутами й Вижницею стояла шмарката баба – і кожен, хто вперше той міст переїздив, мусив її цілувати.

Ось тільки розказує вона це не зі сміхом, а чомусь зітхає.

– Матко́, – допитуюсь я, – а це одна й та сама баба, чи вже інша?

– Хтозна, – відмахується вона. Місить тісто на калачі, і їй не до мене. – Спитай у батька.

Батька питати страшнувато, але цікавість бере гору. Я накидаю на плечі якусь дранину, тихенько відхиляю двері й порскаю босими ногами в сніг.

Батько Дмитро в дровітні рубає дрова – різдвяні калачі пекти. Щоразу, коли його сокира врізається в деревину, він хекає так, що мені аж серце в п’яти падає. Дав би драла, але ж мушу спитати. Тож умощуюся на колоді, бо на снігу холодно.

– Батьку́! Чуєте, батьку́! А ви цілували бабу?

– Хе! – врізається в дровеняку сокира. – Що? Яку бабу? Що ти мелеш, хлопче?

– Та ж ту, що на мосту стоїть…

– А-а-а… – батько випрямляє спину, спирається на сокиру й суворо дивиться на мене. – Так, ту цілував.

– Коли ще малі були?

– Йо. Такий, як ти.

– Батьку́… Чуєте, батьку́… А то та сама баба тепер там стоїть, яку ви цілували, чи вже інша?

– Тьфу! – аж сплюнув спересердя батько і потягся по нову дровеняку. – Ця дитина як щось запитає, то все не як людські діти… Та чи тобі не їднако, бахуре?! Ану марш у хату, бо ще застудишся перед дорогою, клопоту з тобою не оберешся!

З батьком жарти погані, тож я швидко порснув за ріг – але там спинився і прислухався.

– Хе! – врізалася в дровеняку сокира. – Які матки, такі й дзятки…

І все.

Я ще трохи поприслухався, але батько нічого більше не набурчав, тож довелося тікати в хату, бо мороз уже добирався до живого.

З усіх цих хвилювань я чомусь заснув того вечора дуже швидко. Щойно повечеряли і Місько ще сів при каганці робити математику, бо вдень йому на це часу завжди мало, – а я вже сопів у запічку. Ніби й нічого не снилося, а серед ночі прокинувся від якоїсь тривоги. Місько поруч давав хропака, але каганець горів – отже, матка з батьком ще не лягали. По хаті розпливався солодкий запах Різдва. Я ледь розплющив одне око – матка саме виймала калачі з печі.

Рипнули двері, війнуло холодком ізнадвору. То увійшов батько.

– Дав коневі трохи вівса перед дорогою, – буркнув він, знімаючи кожуха і вішаючи на гак коло дверей. – Але, Маріко, нащо ти береш з собов дітвака? Та й сама могла б не їхати, не велика цяця та твоя сестра. Зрештою, ти ж нічого не знаєш: пустили тих арештантів – не пустили, їдуть – не їдуть… То ж усе чутки: баба бабі сказала… Шмаркатій…

Ов! Шмаркатій? Я міцно заплющив очі, щоб ніхто не запідозрив, що не сплю, і весь перетворився на слух.

– Та які чутки, Дми’? То правда! Навіть газети писали, що Сталін здох і всіх виселених випускають. Он Ганнуся Франчукова вернулася і в Грепиняків невістка з дитиною – а їхні чоловіки так само в УПА загинули, як Васютин Петро. Вони й переказали, що завтра у Вижницю цілий поїзд приїде з Караганди. То й Васюта має там бути, чого ж ні – вона ж така сама, як усі…

– Жінко! Ти думай, що кажеш, – батько так гаркнув, що аж Місько в мене під боком здригнувся уві сні.

– Цс-с-с! – приклала пальця до вуст матка, киваючи на запічок, тож батько далі вже зашепотів:

– Ні, ти таки думай, що кажеш. Та ж і стіни мають вуха! То колись була УПА, а тепер кажуть «банда». Не дай Боже бахури почують і бовкнуть десь «здох» – то й ми там опинимося, де твоя сестра…

– Що правда, то не гріх, – не здавалася матка. – І Василька не можу з собою не взяти. То ж Васютина кровиночка. Добре, що Бог допоміг Васюті лишити його в нас, перш ніж її забрали. В тій Караганді хтозна, чи й вижив би… Вона мусить його обійняти одразу, щойно з того клятого поїзда зійде. Так по-людськи, Дмитре. Так має бути. Не можу інакше…

– Ну, тебе не переробиш. Буди дітвака, збирайтеся. Перед Святвечором люди до церкви йдуть, а не світами валандають, – і батько пішов запрягати в сани коня, щоб везти нас у Косів на автостанцію.

***

В автобус набилося стільки людей, що хоч який мороз надворі – а тут жарко. Нам з маткою пощастило – ми сиділи. Хоч і ззаду, на бамбетлі, зате коло вікна. Я в матки на колінах, звісно. Прохухав собі у вікні просвіт, і хоч поночі нічого не було видно – а дивився.

Думав про шмаркату бабу – чи треба її цілувати по-справжньому, як матку, чи досить лиш губами мазнути, як батька, коли мус.

Та й ми дуже рано їдемо – то, може, вона ще спить? Не може ж вона увесь час на тому мосту стояти й випитувати, хто ще у Вижниці не бував! Та ж люди іноді й опівночі в дорогу пускаються – а вона ж мусить десь грітися, щось їсти… Бо якщо шмарката, то ж таки жива баба, а не стовп. А раз жива, то мусить із чогось жити. Хіба ж їй хто платить за те цілування? Може, мені пощастить і її там не буде? Принаймні попісяти відійде – не може ж вона просто посеред моста пісяти…

І ті шмарклі… Вони ж, певно, на морозі замерзають? То, може, до губ нічого й не прилипне? Хіба трішечки – і я швиденько відшурую те рукавом… І відплююся! Хоча в автобусі не гарно плюватися, тим паче серед такої купи людей…

О, справді! Тут же яблуку впасти ніде! І всі старі – як матка, і ще старші, – й дітей нема! Певно, всі вони вже не раз побували навіть у Чернівцях, не те що у Вижниці! Так що навряд чи хтось, крім мене, ту бабу сьогодні цілуватиме! То як вона крізь цю гурму народу до мене протиснеться?..

Я почав придивлятися до людей довкола. Усі вони були суворі, мовчазні, зосереджені кожне на своїх думках. Заледве хтось починав шепотітися – «поїзд», «Караганда», «наші», – як їх одразу зацитькували. Ні, від таких людей добра не жди – в разі чого вони мене й на руках до дверей передадуть цілуватись, якщо їм шмарката баба накаже… Але я буду відбиватися! Отак дриґатиму руками й ногами і репетуватиму, як свиня перед зарізом…

– Ціхо, Васильку, ціхо, – пригортає мене матка. – Не гарцюй мені на колінах. Ноги затекли, так? Нічого, потерпи, ще трохи – і приїдемо.

Як зміг, я згорнувся в клубочок, намагаючись видатися ще меншим, ніж є – взагалі непомітним. Притулився лобом до шкла і втупився в продиханий просвіт. Надворі розвиднялося, автобус в’їжджав на міст.

«Ну, зараз почнеться», – подумав я і заплющив очі.

Автобус повз, повз, повз…

Здавалося, що ми їдемо через той міст уже цілу вічність…

Але ніхто нічого не казав.

Ось автобус пригальмував… ось зупинився…

Ні – рушив далі.

Коли я нарешті зважився розплющити очі, в просвіт у шклі вже зазирали вижницькі хати.

– А не було! А не було шмаркатої баби! – на повен голос скричав я, скочивши в матки на колінах. – А ви казали…

І весь автобус раптом вибухнув реготом.

***

Усе, що було далі, я пригадую, мов у тумані. Ми товклися по вижницькому вокзалу, було дуже холодно, з приміщення нас ганяли, хтось хотів розкласти багаття надворі, щоб погрітися, але тут прибігли міліціянти і почали всіх розганяти.

– Разайдісь! – кричав їхній старший. – Нє паложена! Нікакова поєзда нє будет! Арєстую всєх!

Не лише поїзда – автобуса теж не було. Назад через міст матка несла мене в Кути на руках. Поруч з нами йшло багато шмаркатих бабів, але жодна не лізла цілуватися.

Із Кутів нас забрав додому батько Дмитро – хтось йому вже переказав, що людей з вокзалу порозганяли, і він поїхав саньми нас шукати.

На санях я зарився в сіно і дивився на зорі. Десь серед них була й та, яка сповіщала про народження Христа. А може, й не було… Може, вона давно вже згасла…

Усі люди, певно, вже наїлися куті й напилися узвару. Місько тепер, мабуть, колядує – набиває повну торбу медяників і горішків. А ми їдемо саньми додому, і матка схлипує поряд, а батько понукує на коня… І мені жаль за медяниками й горішками, яких цього Різдва не дістану, а ще більше чомусь жаль, що на мосту не було шмаркатої баби. Я так її боявся – а вона, певно, зовсім не страшна. Ну бо її, мабуть, теж розігнали ті міліціянти…

«Разайдісь! Нє паложена»…

Так і заснув – і не пам’ятаю, як мене занесли в хату, роздягли і вклали на припічок поруч із Міськом.

Прокинувся я від того, що мене до нестями обіймала і обціловувала шмарката баба.

І ридала при цьому.

І матка коло неї ридала, обіймаючи й цілуючи шмаркату бабу.

Я почав відбиватися!

– Ціхо, дитинко, ціхо, – мовила крізь плач матка. – Це твоя мама вернулася…

– Христос народився, Васильку! – прошепотіла шмарката баба.

– Славімо Його… – іще не тямлячи себе, обізвався я.

Липень 2021, Витівка