Електронна бібліотека/Поезія

Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
А ось ті, кому ми довірили за нас усіх умирати...Катерина Калитко
Віхоли ходять три дні — не знайдеш і власний поріг...Катерина Калитко
Завантажити

. . .

 

вчувається: були спочатку вірші

такі самі безгрішні як і те

до чого спокушають їх і досі

 

а вже коли знайшлося й решту світа

вони також немовби ще були

я може їх усе ще пам’ятаю

 

 

. . .

 

двічі на день помирає і воскресає

будда із бухти аґо[1]

двічі на день полюбили його і порятували його

доки на весь полігон крикнуть що будди немає

 

а будда – він майже є – осьдечки – майже він

піною часу вкритий

– тонкою

– грайливою

люди і риби приходять

– кожне своїми припливами

люди звіряйтеся з місяцем

риби встаньте з колін

 

глянеш на цей світ – моторош

глянеш на той світ – вутло

води свої перестелиш двічі на вічність

на полігоні неба самі лиш птахи комічні

кранькають –

будда є

і водночас немає будди

 

на полігоні неба усе ще припливи й відпливи

старенький нетяга місяць мовчить – не чіпайте його

люди і риби смертні

– будда із бухти аґо

нічого про це не знає –

будда щасливий

 

 

 

 

КАТЕРИНА БІЛОКУР. АВТОПОРТРЕТ

 

як мозок горіха куфайка її

і жодної квітки

хіба тільки вітер прилине нізвідки

і знову сховається в теплі краї

 

бо тут уже осінь – розколеш горіх –

і там уже осінь

і сонячні зайчики – бачите – босі

біжать до порога – а як за поріг?

 

а там за порогом як у шкаралущі

куфайка сама

вже душу не гріє лиш сковує дужче

і з людної пущі крилом обійма

 

лиш на мішковині червоні і сині

і решта – усі

а тут хіба мозок горіха – і сіль

у порах куфайки – беріть і носіть –

вам тепло донині

 

до вас лише вітер колись-то прилине

й розгубить горіхи по білій росі

 

1.04.2007, Бечкова неділя

 

 

 

. . .

 

30.11. Місяць вповні, мороз ще, над Косовом[2] стріли з ґверів[3], зрідка з гармати аж до вечора.

1.12. Місяць вповні, мороз, ясно.

2.12. Місяць вповні, легший мороз, ясно.

3.12. Місяць вповні, попустило, сніг топиться. 2 москалі були в Басі, каже, що забрали футерко[4], сливки, кипатрик[5].

Марко Черемшина. Щоденник

(листопад – грудень 1914 року)

 

місяць вповні – а косо

зиркає по землі

в кутах уже і в косові

холодно

москалі

 

чути рі́дку гармату

ґвери і голоси

снігу лиш небагато –

злегка потеруси́в[6]

 

ходять по два по шти́ри[7]

де заберуть форшпан[8]

звечора попустило

у постолах ропа

 

місяць собі маліє

днина собі мала

лу́таво[9]

москалі є

тільки під ранок мла

 

ли́каві ці погоди

наші вже бозна де

во́сько[10] по світу броде

щось таки а знайде

 

хоч би куди – а вціле

хоч би кого – а всіх

в горах тумани сіли

а на сокільськім[11] сніг

 

гори ув’яже в клунок

встелиться по землі

це вже його фестунок[12]

де ж тоті москалі?

 

 

. . .

 

Ігореві Оржицькому[13]

 

закотившись за хмару

він просвічує наскрізь

наче ту́пак ама́ру[14]

в позолоченій масці

 

наче ті що приходять

аби жити наві́длі

утонуть як у водах

в його мертвому світлі

 

заховаються навскіс

у велику і вічну

обезличену маску

на горі ма́чу-пі́кчу[15]

 

на безсилих просторах

де що далі то вище

де за горами гори

крізь його попелище

 

де за хмарою хмару

відречуть скорпіони

тільки тупак амару

все ніяк не схолоне

 

не впокориться криком

крізь відлуння іржаве

він великий... великий

скорпіонове жало

 

скорпіонова кара

скорпіонова вічність

наче тупак амару

на горі мачу-пікчу

 

 

. . .

 

Ставка Хана протягом року переміщалася в межах володінь Золотої Орди. Володіючи мільйонними табунами худоби, зберігаючи звичаї предків, Хани Золотої Орди кочували…

Володимир Бєлінський, «Країна Моксель»

 

миготливі улуси[16] – випасені луги

тільки курган до ноги все липне та й липне

попасом – аби по́суху

із сарая[17] і аж до липня

тоді назад помаленьку доки не впали сніги

 

отак сарай за сараєм кочує собі столиця

тягнеться за отарами

юрти згорта-розгорта

доки оскоменним пловом перший улус просмердиться

хан – гляди – уже з другого коників заверта

 

а їх розвелось неміряно:

день ідеш другий третій

чия земля – запитаєш

кажуть – уже нічия

скрізь кочівні міністри

скрізь кочівні поети

скрізь кочівна звитяга звивається мов змія

 

вгору по горло сиво – паша давно скінчилася

чу́ді[18] зачують здалеку

мє́ря лісами пріч

доки постелиш на трапезу

доки пошлеш за чимось

глядь – а це вже провінція

– столиця відходить в ніч

 

паші тобі замало… ходять худі отари

гнеться земля під копитом

питаєш – чия земля?!

діти – орда ордою

небо – сарай під хмарами –

– шукає собі пристанища –

– малесеньке зоддаля

 

приходиш куди прийдеться

де станеш там і столиця

кого не повирізаєш – усі потрапляють в рай

цей світ занадто пропащий

– скрізь однакові лиця

баста!

вставай сараю!

рушаємо у сарай…

 

 

 

. . .

 

іще не всю породу з себе вижму

ще позолоту виригну навзрид

допоки зрине жовтороте пижмо

й навспоклик світу білого згорить

 

навздогадки сердечного гелону

де ближніх верб гортанні кістяки

де ластівка скидає тінь червону

на скороспілу патоку ріки

 

ще дальній рай не весь перероївся

не всі дороги склеїлись в міста

через життя – з куземина до більська[19]

навпереміну почерез жита

 

навскладки долі – біле з білим виситься

пересипає куряву в полон

хвостом сорочим на обійсті лисячім

колись нас дочекається гелон

 

солодким криком на валу на нижнім

солоним криком через кропиви

гірка свобода – виростити пижмо

одне-єдине – вище голови

 

 

 

. . .

 

до скельки[20] вже й не догукаєшся –

гаддя застрибує в доми,

і ти вертаєшся по краєчку

почерез хутір пахоми.

 

почерез вистояну глину,

з якої зрине зоддаля –

не навпрошки – навполовину –

не скелька, а сира земля.

 

із неї визирне, здається,

і те, котрого не бува…

невже ще й досі серце б’ється?

чи вже колишеться трава?

 

 

 

. . .

 

Вони приходять – макові як діти –

і голосно стають коло вікна.

В Господніх яслах дихає струна –

така тоненька і така тендітна.

 

Вилунюєш по звуку навпрошки,

і сніг рипить басами вузлуватими.

Так сходяться до місяця зірки –

колядуватимуть.

 

 

 

. . .

 

жовтня безсила снага

вже догоряє – мовчки.

зорить очиськом вовчим

сонце на згар.

 

може, і я постою –

може, і я роздивлюся

на золотому прузі

силу Твою.

 

може, зійде колись

понад ліси з вовками.

може, і не злякає.

дивись…

 

 

 

. . .

 

здається вони ще не всі прийшли

ще їхні тут перші товчуться

а ми собі зуби зціпивши

говоримо про той світ

ярмом тай поза городами

і так аж по озеро чудське

такого собі нагородимо

що вже не під тин а під лід

 

і вербами тихими-тихими

за все нам колись відколишеться

об поли запорем лихами

зашпортаємось об гать

здається вони ще сповзаються

здається вони... ой лишенько

а вже в патетичних заростях

всі жижки перетремтять

 

 

 

 

. . .

 

так починається аполлінер

з містом навпочіпки радісно звивистим

висівки поту вітрини і вивіски

хто обчитається ними тепер

вітром хитаючи вроздріб очей

вітром змагаючи вітром колишучи

хто його випише вилиже вишепче

і не питаючи з нього втече

 

так обертається аполлінер

мимо осі за якою ніколи

вітер зриває палаци і школи

зміщує вогники їхніх печер

мимо великих червоних вітрил

де порожнеча на радісну продаж

з кінчика простору тишу народиш

сам собі тишу свою забери

 

так насміхається аполлінер

хижо як муха судомно як музика

вив’яжи пастку з нікчемного вузлика

викинь запаску – накриєш пленер

вітром хитаючи вроздріб турбін

містом колишучи врозтіч історії

де запровадили що запроторили

так розпросторює навики він

 

 

. . .

 

такої країни на світі нема –

хіба іще десь на карті.

з душі по коліна картонна зима

і мжичка стоїть на варті.

 

і ті, що ходили не пішки, а так –

під стіл під боярський пішки –

уже обзирають і слово, і знак,

уже поправляють віжки.

 

і ті, що не знають, з якої ропи

творилася їхня віра, –

уже не стовпи, а до пупа попи,

від пупа в них инша міра.

 

і ті, що за ними причастя гряде, –

багацько, уся каністра, –

чогось їм і досі на ум не спаде

убити прем’єр-міністра.

 

такої мерзоти на світі нема –

ще карти не малювали.

пуцує гармати старенька зима,

замацує пальцем шпали,

 

в діряву розпуку вставляє патрон

і дивиться, хто там ближче;

лиш зграя нестямно червоних ворон

сміється на попелище

 

 

 

. . .

 

так завершуються тіні

ближче обрій далі обрис

з рятівного мерехтіння

проступає тільки проблиск

 

тільки те чого ніколи

не пробачать не просіють

з пережованого болю

проступає тільки сірість

 

ближче ринви далі кроки

по дощу який наснився

так завершується спокій

як історія – ізнизу

 

 

 

 

 

. . .

 

з-поза видимих міст як останній хист

нашорошені блиски очей

з-поза гри здери бурштиновий лист

хай тікає а не втече

 

я себе знемагаю на цім вітру

і знемогу ковтками п’ю

заберу себе Богу – і заберу

неочищену мову свою

 

хай за лист води за колись веди

за кудись приходять іще

народив єси, Боже

– то народи́ –

хай тече собі і тече

 

 

 

 

. . .

 

і дощ злиденний і вода в колодязі

просунулася ближче до пітьми

і краплі простору на одязі

такі ж навпочіпки як ми

 

як мислі сковані в гортань

ану дістань ану вгризися

і дощ злиденний і дерева сизі

як сови сліпають на грань

 

місцями їх замучена одежа

привідкриває скорені тіла

немов сама природа держить

за тепле слово горлом догола

 

за дощ злиденний за вологий просвіт

між метушливих як дівчата хмар

і жовта ви́пара крізь місячний димар

перетікає лоскотно і просто

 

 

 

 

 

 

. . .

 

одзиваєшся – одізвано – біла линва на краю –

за возами за облізлими – день як день –

ще мурахи не озлобились – ще стою –

на краю твоєї усмішки час іде –

 

на краю та ще й на краєчку – час і крик –

тінь відлуння одтінилася – одізвись –

їдем по́їдом до вечора – вечір звик –

біла линва протирається – тягне вниз –

 

ми приречені між плинами – лапки глиняні –

за мурахами за синіми – де-не-де –

білий місяць нас як линвою – споловинює –

і по линві його усмішки час не йде

 

 

 

. . .

 

1.

 

а дожились – написане ребром

вже не бере ні куля ні сокира

вже тільки скиглить за останнім схилом

твій білий птах з поламаним пером

 

крило ще заживе

перо – ніколи

то може визирай на видноколі

другого птаха з ласими крильми

годуй його – люби його – візьми:

 

– тут не літають!

 

крім, звичайно, молі

 

2.

 

сірий як дощ на вітру

час би цей пережити

літери-паразити

виповзли – не зберу

 

ліпляться у слова

лисі як мокра глина

я би хоч половину

кожного забував

 

я би їм говорив

иншими – не словами

тільки ж усе так само

сіється час згори

 

тільки ж пережиття

щось таки залишає

бачиш сліди миршаві

нипало тут… воно

 

 

 

. . .

 

цих дивовиж насу́кано сповна:

є далина – немає далини

куди не глянь а все тепер війна

точнісінько така ж як до війни

 

що не тоді – то з-нині заверта

куди дереться – там воно давно

кіно і німці сунуть на міста

їх зупиняють німці і кіно

 

форсують лету – радісно навскач

хто оступився – падає в ріку…

кіна́ не буде: я вам не глядач

я вже тримаю палець на курку

 

 

 

. . .

 

які безликі ці принади!

лишень дослухаєшся – ось

із золотої канонади

врочисто видиба́є хтось;

 

у переможному мовчанні,

як в жмені, голову несе –

таку напишнено звичайну,

немов пробачену за все:

 

за урочистий резус віри

й коронний усміх на вустах…

узяти б першу-ліпшу ліру –

і… зацідити просто так…

 

але щосили ґаратнути!

щоб хоч синець во лбу ожив!

бо декоровані ножі

тут ріжуть нерви, а не пута.

 

вони без нервів проживуть,

а в путах проживуть красиво.

узяти б ліру – і щосили…

та тільки ж… ліри вже не чуть

 

 

 

. . .

 

допоки сходяться самі

і носять воду за плечима

допоки жваві мов живі

у них придатки і причини

і їх солодка тятива

уже шаліє від напруги

і ти скидаєшся од туги

перебираючи слова

 

аж доти буде їм дано

і доти мусить прибувати

і буде макове зерно

сочитись їхнім ароматом

і нам місцями міражів

зійдуть покусані місцями

пророцтва голосу і зламу

на переляканій межі

 

я дочекаюся пророцтв

і буду довго мити очі

здається кожного наврочив

аж раптом бачите… збулось

 

 

 

. . .

 

1.

 

зненацька світ тобі пропишеться –

і день пропишеться і ніч

котрі ніхто не відокремив

хоч по живому віддирай

 

ти й віддираєш по живому

а він і скрикнути не може

 

…та ще співають солов’ї

понад дніпром

і навіть кручі

ще не осунулись

сипуче

добро оддячує добром

 

і засинаючи не спить

а синім вітром непрописаним

маленьку душу доколисує

непереконливу як мить

ти віддираєш – віддирай

так рай перетікає в рай

і в тому начебто підра́йку

дніпро сміється

 

мій непрописаний дніпро

ридає голосно

 

2.

 

удвічі глибше – від вирви

ще навіть кроки зійшли

– не зійшли

– не знаєш

ще кораблі над дунаєм

і ріки ще відтинають

солод нічного повітря немов повидло

 

іди собі

стережи

ти вже їх надивився

наголосився за ними як за пропащими

доки течуть вони заживо

доки вмирають високо

– рятуйся між пальцями

 

3.

 

і ця душа приходить завидка

немов по завитку

 

і розсипає білі промені

немов пороблені

 

і проповідує не руш

інакших душ

 

ти притули їх до дніпра й

не віддирай

 

4.

 

день вимагає щиритись мовчки

як жовта вода в ариках

над склепом житейським

над оком вовчим

лагідним і великим

цідиться скупо мовби й не знає

звідки вода взялася

…світ одділився –

за небокраєм

стомлена смужка часу

 

 

 

. . .

 

час зрадливий наче веретено

крутиться – і хто б його спинив

до схід світу паморозь плете́на

обгородить зазіханням днів

 

обснує – не сіпайся – і квити

тут мовчить і той хто греблі рвав

золотий павук сплітає квіти

у ламкі засушені слова

 

все ще бачте трішки кольорові

доки вицвітають кольори

доки не загубляться у мові

до якої – й не заговори

 

 

 

. . .

 

каштанова мавка – напівдзеркало напівптиця

– хто б тебе ще відобразив – хто б тебе ощебетав –

сміється собі до києва а київ із неї сміється

вицілює із рогатки відселяє в чужі міста

 

скільки ж бо того києва – і так затісно

ніде вороні сісти ніде ставить авта

доки із голосієва не заголосиш пісні –

ані до воскресенки вже жодна не доліта

 

доки зів’єш гніздечко на білім каштані

доки його вистелиш пухом росяним

глянеш – а того києва вже й не стане

хіба на вершечок каштана тобі попроситься

 

приколишеш його як дитя – мавка мавкою –

п’ятипалим листочком його укриєш

місяць його відобразить – а ти помалу

кудись собі відщебечеш – мабуть ув ирій

 

 

. . .

 

коли знічев’я а коли знічервня

знілипня синього знісерпня на воді

знівересня медового на празник

з безодні слів призначених плодити

своє синеньке в прожилки життя

своє зітхання вмочене у вітер

 

зітхну із ним – нехай собі почнеться

хай випливе з тонесенького хрусту

з яким у сливу проникає гусінь

нехай ядуча чорна гіркота

котру по собі гусінь залишає

не чвиркає у придорожнє небо

не хмарами холодними знісерпня

а тільки цвіллю виповнить вуста

 

бо сиву цвіль ще можна пережити

і навіть обітерши рукавом

в якому-небудь сивому знегрудні

той самий смак пробачити собі

 

той самий порух за яким життя

повернеться налитими губами

знічев’я сколупне із плоду гусінь

і – навіть з червоточиною – вип’є

умочений у вітер синій плід

 

 

 

. . .

 

осердя вод блакитнородий прут

він знає все він майже вийшов з голосу

і так покірно розгорнувся тут

немов прочани до схід сонця моляться

 

мов береги вклонилися колись

і дотепер не сміють підвестися

а він тече у первородні висі

і забуває глянути униз

 

 

 

. . .

 

Ґурамові Петріашвілі

 

усе почнеться мовби випадково:

над місто позлітаються птахи

і, сполохавши тишу празникову,

усі казки розкажуть, мов гріхи

на сповіді – чому димлять Карпати,

чому зі сну скидається Кавказ,

навіщо бегемот почав літати[21]

і хто про це дізнався, окрім нас…

 

невже ніхто? ведмідь в карпатськім зворі,

що курить люльку, – може, тільки він

і сиві гори – дуже сиві гори –

здається знизу: сніг на голові.

а решті, може, ліпше і не знати –

нехай собі гадають, що то сніг…

– Іване, бегемот почав літати!

– Ґураме, бегемот почав літати!

ген над Кавказом, ген понад Карпати,

народе! бегемот почав літати!

не уві сні… не зовсім уві сні…

 

усе почнеться мовби випадково.

немов у тиші прошепоче хтось –

і ти почуєш… так, почуєш мову,

якою сповідається Христос;

почуєш ту, котрої запитати

усе на світі можна… але ж от:

– Іване, чи народ почав літати?

– Ґураме, чи народ почав літати?

та ні – літає тільки бегемот…

 

 

 

ПОШЕВЧЕНКОВЕ

 

1.

 

мовчання не обирають

сьогодні воно нічне

за овидом як за раєм

пробирає мене

 

під синьою під тасьмою

просякнутих потом крил

немов нагляда за мною

цей моторошний нарив

 

проява ця і потреба

цей тільки на волосок

відовидений від неба

розжарений цей пісок

 

за ким так несамовито

душа його догора

випалюючи зо світу

тонесеньке слово рай

 

навіщо переплавляє

мовчання моє нічне

і овидом а не раєм

донимає мене

 

не знатиму – і ніколи

не знатиму – і нехай

та тільки під серцем коле

сипучий од люті рай

 

2.

 

…наснилося кого не знаєш

і не познаючи спімнеш

кого за воло завернеш

і волом волю заволаєш

і незникомому в юрбі

уже нічого так не зникне

як зникне те що ніби никне

що ніби никне у тобі…

. . .

 

школярська річ – не те щоб мислити

не те щоби собі писати

а тільки так писати мисліте

що хоч і втнуть – а не посадять

 

на кіл сердегу – а коли

іще й наллють бодай зо кварту

то може навіть жити варто

перескладаючи коли

 

і може ще колись в літах

таки помислиш ненароком

що кіл усе ж вилазить боком

та тільки писаний – не так…

 

 

 

. . .

 

як із нього зліпити

маленького клишоногого чортика

схожого на тендітне страждання

на тонкий аромат ванілі

в коробочці з оберегами

 

як вижити з нього

цю непробудну місію

тоншу ніж поцілунок

кінчика власного пальця

 

ти маєш бути собою

ти маєш бути совою

ти маєш бути спиртом

умоченим у нашатир

 

так щоб аж пара пішла

із тиші теж іноді

валує пара

 

 

. . .

 

це була моя очеретина

з дрібкою туману в рукаві

 

це я її покликав

і вона відгукнулась

і вдихнула так тихо

що туман і не ворухнувся

 

я трішки постояв коло нього

і вийшов на видиху

але перед тим не стримався

і ледь-ледь полоскотав його

за вуса

 

 

 

. . .

 

ти його все ще любиш

цього непримітного світа

загубленого при дорозі

що вела колись

із варяг у греки

 

ти його все ще десь

бережеш

поруч зі старими записниками

і скрученим із газети кульочком

у який загорнула бабуся

жмутик твого волосся

від першої

у рік

стрижки «на бубон»

 

воно тонюсіньке

і дуже м’яке

зовсім як у дочки

її кілька пасемок

так досі й лежать

у тлумачному словнику

невідомої

мови

 

 

 

. . .

 

так починались терміти

з пучечками материнки

у щойно втанцьованих гніздах

білими вусиками

виціловували своїх немовлят

чорними вусиками

відгортали від них

засмаглий сутінок

 

доки було їх багато

ми ще могли порівнювати

могли губитися в їхніх лабіринтах

могли заглядатися на їхніх дівчат

тонких як стеблини жита

як палець провідника

що вказував напрямок тиші

 

але тепер провідник губиться

він більше не знає потрібних слів

і слинить пальці

гортаючи сторінки диму

і старанно змочує губи

чорним язиком

білим язиком

 

 

 

. . .

 

Василеві Голобородьку

 

ось і криниці позбігались до води

повагом п’ють

пошепки

 

визирають із неба рожеву хмарину

з білими пелюстками

на крилах

 

і бігає від гурту до гурту

мале криниченя

з журавликом на плечі

 

змахує дерев’яними крилами

зітхає дерев’яним дзьобом

 

 

 

 

. . .

 

з цими літерами

сама недогода

пишеш зри

виходить пропаще

пишеш пропаще

виходить хір[22]

 

далі пишеш земля

і вона розверзається

пишеш воля

і стинаєш плечима

яка в біса воля

який ще у біса хір

його звичайно

також викреслюєш

 

досить тобі неділі

з жовтим наділом на китиці

досить тобі рум’яна

м’ятого

в кольорі кмину

 

з ними однаково мусиш

писати мисліте

з ними як собі хочеш

писати мисліте

з ними як собі знаєш

писати мисліте

 

як собі

вимстиш

 

 

 

. . .

 

вона прогинається

вона все життя прогинається

тоненька синя проточина

лінія оборони

 

вона продирається

вона все життя продирається

тоненька зелена історія

лінія забуття

 

вона забувається

вона все життя забувається

тоненька біла зневіра

лінія сну

 

 

 

. . .

 

відблиски однаково що сірі

може то й не відблиски а так

плями воску на живому тілі

 

причепурся – ми уже злетіли

нами вже прославлено літак

 

як кумедно округлились цілі!

 

 

 

 

. . .

 

місяцеокого крику твого – вересень

з-на тонкої води – не тонкий

– не тоне

як тільки зійдуться в світи – вернеться

як тільки зійдуть зі світів – стогне

 

за золотим заплело, та все золото,

та все кучеряве – і проситься

 

а тільки плети-не-плети

– все заплетено

переливай – не проллєш

– крапля чорна

ото б натоптати вітрів

– і торбу на плечі

– і нічого

 

лиш кого не стрінь у світах

– та все косиці –

та на місяця волоокого

випростоволосуються

 

 

 

 

. . .

 

люблю з вікна дивитись на лапатий –

як він лягає вишукано – сніг, –

як він до шкла не вміє прилипати

і перехожим горнеться до ніг,

 

як він повільно й тихо проникає

у цю кімнату, як у це життя,

і за ламким зернистим небокраєм

його лякає біле сповиття…

 

я теж боюся – може, зовсім трішки –

і пальцями торкаюся до шкла:

там перехожі – круглі, наче сніжки,

там з кратера небесного зола

 

уся така холодна і сипуча,

уся така… аж біла на землі,

і десь вулкан, який її озвучив,

дрімає у тонкій захмарній млі

 

 

 

 

ЗАГАДКА ДЛЯ СТЕФИ

 

Дочці

 

усі сови

попросиналися,

із небесних зворів

очима світяться,

 

лиш одна сова

зо звору висовилася,

над сонним ставом

пір’я чистить.

 

 

 

[1] Статуя Будди в бухті Аґо (Японія) зринає з моря із відпливом, а з припливом знову ховається у хвилях, – і так двічі на день.

[2] Косів, Кути – містечка в Гуцульщині неподалік від Кобак, рідного села Марка Черемшини.

[3] Ґвер – рушниця.

[4] Футерко – короткий теплий одяг.

[5] Киптар – верхній одяг без рукавів.

[6] Потерусити – притрусити.

[7] Штири – чотири.

[8] Форшпан – віз.

[9] Лутаво – сердито, затято.

[10] Восько – військо.

[11] Сокільський – гірський хребет біля Косова.

[12] Фестунок – постій.

[13] Ігор Оржицький – літературознавець-латиноамериканіст. Цей текст написаний під враженням його монографії “Ми – світло і правда, обернені в камінь...” про літературу Перу, Болівії та Еквадору.

[14] Тупак Амару – останній правитель інків, 1572 року страчений іспанськими колоністами.

[15] Мачу-Пікчу – індіанське місто-столиця, в якому правив Тупак Амару. Іспанці так і не зуміли до нього дістатися.

[16] Улуси – адміністративно-територіальні одиниці в Золотій Орді, аналог сучасних областей.

[17] Сарай – столиця Золотої Орди. Утім, це слово вживається тут і в звичнішому для нас нині значенні.

[18] Чудь, мєря – фіно-угорські народності, з яких, за твердженням неросійських істориків, сформувалася відтак російська нація (російські історики це затято заперечують).

[19] Куземин – село тепер Сумської, а сусідній Більськ – Полтавської области. На місці Більська і частково Куземина (пристань на Ворсклі) у VIII – III ст. до н.е. було леґендарне скіфське місто Гелон, згадане в батька історії Геродота.

[20] Скелька – село на Ворсклі, леґенда про яке лягла в основу однойменної поеми Івана Багряного. Зараз воно майже відрізане від світу, там живуть лише кілька людей, а в довколишніх лісах і лугах розплодилося безліч гаддя.

[21] Бегемот, що почав літати – персонаж казки Ґурама Петріашвілі.

[22] Зри, хір, мисліте – назви літер відповідно «З», «Х» і «М» в старожитній абетці. Корінь «хір», між іншим, у сучасній українській мові трансформувався в «сір» – і звідти походить слово «сірий». А якщо комусь тут увижаються якісь инші слова – хай учить історичну граматику…

Останні події

01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві
27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»


Партнери