Завантажити

В’язаний светр
Сірий зимовий вечір віддавав свої володіння ночі. На плиті зашваркотіла зварена кава, наче сварилася, що її так пізно взялися заварювати. Це тихе бурління-бурчання прокинуло, стрепенуло від сну, що вже підкрався. «Ні, спати я зараз не можу. Не заснути – одне бажання… Не заснути самій…»
Холод пронизував уже просто нестерпно, гострим жалом впиваючись у тіло, в саме серце. Єдиним теплим джерелом є зараз оте, незрозумілої форми, плетиво в руках. Єдиним порятунком. Хто б міг подумати? Але ще зовсім недавно ми щасливо сміялися разом, переглядаючи улюблену передачу та попиваючи запашне капучіно з веселих горняток у крапочку. Сміялися…
Та розмова вже не клеїлася. Ніби різні світи, різні планети. Звук, слова летять та… не долітаючи, відбиваються і падають, несприйняті, на підлогу. Різні мови.
- Дивися, - кричала я, - дивись, я намагаюсь, я все роблю для нас, я люблю тебе. Та ти мені зовсім не приділяєш уваги, не говориш теплих слів… А я люблю тебе…
«Себе, себе, себе…» - розумів ти.
– Це я все роблю для нас. Як давно я просив тебе зв’язати мені светр, а тобі все ніколи…
І знову прірва. Мовчання, вакуум. А що говорити далі? Навіщо? Слова всередині у кожного, а зрозуміти дано не всім.
Коли розійшлися, прірва здавалася ще більшою, нездоланною… Та думки були вже вільні. Вони снували, снували, аналізуючи й зважуючи, чіпляючись одна за одну. Чому так трапилося? Адже любили, горіли. І зараз заснути не можу, засиджуючись допізна, поки сон не зморить у кріслі – тільки б не лягати у те порожнє ліжко… без тебе.
Наче самі собою потрапили в руки спиці та клубок м`якої, теплої шерсті, що залишився ще від маминого рукоділля. Думка за думкою, петля за петлею… Отак і наші вчинки, слова, дії, зачіпляючись одне за одне, створюють картину наших стосунків.
Непомітно для мене половина светра була готова. І зараз, тримаючи його, відчувала у серці таке тепло, що жодний сон не міг би здолати. Тепер єдине бажання – закінчити в`язати подарунок. А далі що?
Телефонний спів повідомлення розігнав думки.
«Зустрінемося? Поговоримо? Скучив».
«Так. Завтра. У нашій кав`ярні».
На зустріч летіла, немов виросли крила. В`язаний подарунок тихо лежав у пакеті, гріючи надію. «Усе налагодиться», крутилася дзигою.
Так і сталося.
- Ти дуже красива і дуже потрібна мені, – У його очах тієї миті купавсь увесь світ.
- Я зв’язала тобі светр… – пересилюючи здавлене від хвилювання горло, вимовила я.
- Я тебе…
- Не треба, я зрозуміла…
- І я…
Нарешті ми сказали все зрозумілою для іншого мовою… Навчилися.

читати