Завантажити

Горня після випитої кави, помите і блискуче, мирно стояло серед іншого посуду на сушці, навіть не здогадуючись, які через нього зараз відбуваються події між його господарями: сварка, образи. гнів... Від надмірного тепла, чи то від сили, з якою наступного ранку господиня кинула його на свою поличку, горня дало тріщину. Спочатку вона була, як волосинка, потім - як ниточка, а з часом і стала темною кривою смужкою, через яку постійно просочувалися то чай, то молоко, завдаючи нового клопоту й стаючи приводом для дорікань. А потім і зовсім розпалося на дві частинки. Хоч як тільки тулили їх докупки, яким міцним суперклеєм змащували - не допомагало. Минав час, і горня знову розпадалося, інколи навіть від дрібнички – налитої чистої води, чи дотику руки.
Викинути? Та ні. Треба ж заощаджувати, та й стільки років разом, такий дорогий сервіз… Нізащо! Нехай стоїть. Навіть розбита, навіть така, що ні для чого не згодиться, але… сервіз без неї не буде повноцінний. Горня знову склеїли і поставили на підвіконні.
Чому так? За що? Адже Творець створив її чомусь саме такою? Отже, вона має право на життя і на те, щоб дарувати іншим радість, тепло, силу від свого дару… А дар був особливий – читати думки того, хто п’є з неї. Та з горнятка уже давно ніхто не пив…
… Тієї ночі господині наснився сон. Він був жахливим. Ніби вона біжить темним лабіринтом у пошуках когось рідного та близького, самотня, налякана. І ось уже видно вихід. Нарешті! Знайшла! Тільки за ріг завернути… Від радості, що скоро знайде свою половинку, вискакувало серце. Завернула.
Ось він, стоїть.
Тільки… не він.
Тобто він, але… чужий і незнайомий. Як часто буває у сні. Знаєш, чітко знаєш, що це та людина, і раптом розумієш, що обличчя, очі, душа - зовсім іншої людини, чужої і незнайомої.
А цей, такий холодний, непривітний, чужий… накидається і, вхопивши руками, починає душити. Навколо тиша і похнюплена темрява, ніби говорить: «Я нічого не бачу, це не моя справа, я лише можу затемняти чи освітлювати щось… робіть, що завгодно».
А руки душать, душать так, що дихати нема вже чим. Лише думки загнаною ластівкою шугають у голові й очі шукають порятунку… Із уст лише хрип. Невже це все? Чому? За що?
І раптом очі вловлюють зовнішнє світло, що ллється через віконну шибку. А там сонячно і… дуже кольорово. Все напрочуд яскраве й барвисте. Людно, гамірно, весело. Наче свято якесь. Може, свято життя? Збоку від натовпу знайомі риси – сестра, подруга, друзі.
Ще б подих… ще б хоч трошки часу і сили на крик. Вони почують… врятують…
Нема. Ні крику, ні надії… Все.
Рука раптом намацує щось гладке і холодне, а у свідомість добивається думка – розбити! Розбити те кляте вікно і кричати на весь голос.
Останні сили всього організму були вкладені в те щасливе горня, яке, стоячи на підвіконні вже стільки часу, зуміло виконати найважливішу в своєму житті місію – врятувати життя… Горня полетіло прямо у шибку назустріч життю. Розбило одну, тоді другу… Житиму.
Скупавшись у теплому промінні сонця, стоячи на підвіконні, розніжене і красиве горнятко здивувалося, що цього разу для ранкової кави господиня вибрала саме його, тріснуте, клеєне і вже давно забуте. То був найкращий ранок для обох. Для горнятка, бо воно знову змогло подарувати себе, наповнившись теплим напоєм, і для господині, яка за цю ніч багато передумала після страшного сну. Горня все зрозуміло, прочитавши думки господині, й зовсім не здивувалося, коли його, після прощального чаювання, помили, загорнули у папір зі словами: «А тепер жити!» викинули в сміття.

читати