Завантажити

Жило собі на світі Серце. Жило собі й горя не знало. Бідним допомагало, холодних обігрівало, голодним їсти подавало... Та якось постукало в його двері гарне, чудове й ніжне Почуття. Серце впустило його у свій дім. Почуття враз заполонило кожен куточок Серденькового дому. Воно солодко співало ліричні пісні, говорило найкращі слова, гладило Серцю руки, зігріваючи теплим подихом пальці. Серце від цього аж тануло. Вони вдвох довго сиділи вечорами біля вогню, що тепер постійно палав у домі Серця. Підтримували цей вогонь обоє.
Але згодом Почуття почало кудись зникати. Серце як могло підтримувало вогник, котрий тепер горів дедалі слабше і слабше. І от одного разу, коли Почуття повернулось і заснуло, змучене з дороги, Серце замкнуло двері, а ключ заховало. Вранці Почуття прокинулось, і нічого не помітивши, почало грітися біля вогню та підкидати туди дрова. Все стало, як і раніше. Серце тепер було спокійне. Воно думало, що Почуття вже нікуди від нього не піде, і вони завжди будуть разом. Їм же так хороше!
Та Почуття заспокоїлося ненадовго. Однієї ночі воно прокинулось і почало одягатися. Потім підійшло до дверей. Та вони були замкнені. Почуття довго шукало ключ, щоб відчинити, а не знайшовши його, пішло у далекий куточок домівки і, пробивши там дірку, тихенько втекло.
Зранку Серце довго дивувалося, куди ж щезло Почуття, коли двері відчинити неможливо. Але знайшовши дірку, все зрозуміло. Як же воно ридало, побивалося та обливалося кров’ю. А через проламану дірку в дім залітав холодний злий вітер та із свистом гуляв усіма закутками.
Серце припинило їсти, пити, стало сухим та черствим. Тепер воно вже не подавало їжу голодним та воду спраглим, не обігірівало теплом холодних, не допомагало бідним. Зачинилось у своїй хатинці й вирішило більше ніколи нікого не впускати сюди. З часом на ньому виросли великі довгі гострі колючки. Так серце намагалося не підпускати до себе нікого.
Почуття не повернулося до нього.
І от однієї ночі у двері Серця знову хтось постукав.
- Хто там? - запитало Серце. – Я нікому не відчиняю. Йдіть геть! Мені нікого не потрібно!
- Впусти мене. Я знову розпалю вогонь у твоєму домі.
- Вогню я не хочу більше. Вже звикло жити в холоді. Я скрижаніло. Більше нікому не відчиню.
- Добре. Тоді я житиму біля твого порогу.
- Живи, якщо хочеш. Я називатиму тебе Ніхто.
І Ніхто залашилося. Воно поселилося на порозі дому Серця. Спочатку щоночі співало ніжних пісень. Через деякий час вони вже довго розмовляли, але лише через замкнені двері. Серце ніяк не наважувалося впустити Ніхто до себе.
Одного ранку Серце прокинулося з дивною легкістю і радістю. Воно знову захотіло жити, робити добро, слухати пташиний спів та зігрітися біля вогню. Але вже не з Почуттям. Воно думало про Ніхто. Того дня Серце відчинило двері, що так довго були замкнені, й впустило Ніхто у дім. Вони вдвох розпалили велике багаття. Разом відламали всі колючки на домі. Та десь у глибині Серце хвилювалося. Воно боялося, що Ніхто зробить так же само як Почуття колись. І втече від нього. Серце вирішило все розповісти. Ніхто слухало уважно. А потім сказало:
- Не бійся. Я ніколи від тебе не піду. Лише не зачиняй дверей. Я залишаюся із тобою зі своєї волі.
- Добре. Я не зачинятиму. Ходім, я покажу тобі дірку, що проломило Почуття.
Серце підійшло до кутка, в якому була дірка. Та як же воно здивувалося, коли її там не побачило! Дірка затягнулась. Її не стало.
Усе полікувало й затягнуло нове почуття.

Ніхто звали Кохання... Воно назавжди поселилось у домі Серця.

читати